Улица, улица, улица родная…
Человеку, как известно, имя дается один раз. Правда, по достижении совершеннолетия он может переименовать себя по своему усмотрению. С предметами неодушевленными дело обстоит, увы, иначе. При желании люди могут давать им другие названия, придавая предмету особый колорит, или наоборот, убивая в нем всякую «изюминку». То же самое происходит и с названиями улиц городов. И те, и другие – история, и творят ее люди.
В конце декабря состоялось заседание комиссии по переименованию улиц при горисполкоме. На повестке дня было несколько вопросов. Первый – Указ Президента Виктора Ющенко о присвоении отдельным учебным и научным учреждениям имен Сергея Ефремова, Ивана Багряного, Олега Ольжича, а также соответствующем наименовании или переименовании улиц и площадей в населенных пунктах Украины.
Ничуть не желая умалить след, который эти люди оставили в истории, позволю все же предположить, что пока что эти имена известны не всем. «Для довідки. Сергій Єфремов народився у 1876 році. Впродовж усього життя працював як дослідник літератури, виступав як публіцист, видавець, активний громадський діяч. Був засновником Української демократично-радикальної партії, Товариства українських поступовців, Української партії соціал-федералістів. У 1920 році емігрував, через рік після загальної амністії повернувся і займався науковою роботою. Академік Всеукраїнської Академії наук з 1919, віце-президент ВУАН з 1923 року. До арешту влітку 1929 року завідував історико-філологічним відділом академії, очолював Комісію зі складання біографічного словника діячів України, Раду Історико- літературного товариства тощо. За рішенням суду, який відбувався впродовж сорока днів у Харкові, Сергія Єфремова засуджено до 10 років позбавлення волі (тоді найвища міра покарання). Помер він 10 березня 1939 року в одному з таборів ГУЛАГу за 3 місяці до закінчення строку покарання. Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року Єфремова реабілітував.
Іван Багряний (справжнє прізвище Лозов’ягін) народився у 1906 році. Політичний діяч та письменник. Іван Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не хотів її змінювати або приховувати. Друкуватися почав у 1926 році в журналі «Глобус». Був членом літературного об’єднання «Марс» («Майстерня революційного слова»). У 1930 році побачив світ його роман у віршах «Скелька», за який в тогочасному журналі «Критика» автора було названо «співцем куркульської ідеології»... У роки Другої світової війни Іван Багряний опиняється у німецькій окупації. Одразу іде в українське підпілля, працює в референтурі пропаганди, пише пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малює карикатури і плакати агітаційного призначення. Одночасно Іван Багряний бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів і не полишає літературну працю.
У 1948 році письменник засновує Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), газету «Українські вісті», багаторічним редактором якої був; його обирають головою Української Національної ради, пізніше – віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту. Помер у 1963 році.
Олег Ольжич народився у 1907 році. У 1929 pоці написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкривалися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938 році заснував там Український науковий інститут. Коли виникла Організація українських націоналістів (ОУН), він стає одним з найактивніших її членів, керівником культурного сектору, а згодом – заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичної організації Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, знищеної в березні 1939 року угорськими фашистами. Помер у 1944 році.»
Уважая Указ Президента, но принимая во внимание, что эти персоналии не настолько уж близки основной массе населения Херсона, на заседании комиссии по переименованию улиц приняли предложение рекомендовать филиалам библиотек, а также учебным заведениям изучить Указ Президента и взять имя одного из предложенных деятелей украинской культуры.
Вопрос о переименовании улиц возник не сегодня и даже не вчера. На Западной Украине и в ее центре волна переименований прокатилась еще в 1990-е годы. Так, в Ивано-Франковске вместо улицы Чапаева появилась улица Сечевых стрельцов, вместо Карла Маркса – Грушевского, вместо Буденного – Днистровская. Также возникли улицы Мазепы, Бандеры и, конечно, площадь Независимости. Не повезло даже Пушкину: улица Пушкина в этом городе теперь носит имя Вячеслава Черновола.
А во Львове улица, ранее носившая имя великого русского поэта, теперь названа в честь командира Украинской повстанческой армии Шухевича. Улицу имени другого русского поэта – Лермонтова –переименовали в улицу Дудаева. А в Тернополе появилась улица Героев дивизии СС «Галичина».
Переименовывают улицы и в центре Украины, но не так радикально. В Черновцах советской истории предпочли шоу-бизнес и переименовали улицу генерала Панфилова в улицу Анатолия Евдокименко, покойного мужа Софии Ротару.
Гораздо мудрее и толерантнее поступили одесситы. Они вернули большинству улиц города исторические названия, совершенно абстрагировавшись от политики. К примеру, улица Челюскинцев стала именоваться Кузнечной. И вовсе не потому, что у одесситов есть какие-то претензии к героям полярной эпопеи: они просто восстановили историческую справедливость в отношении топонимики своего любимого города. В иных случаях о возвращении к старым историческим топонимам речи не идет. Например, в Виннице улица Котовского превратилась в улицу Грушевского, а вовсе не в Большую Дворянскую. В Киеве не стали возвращаться к историческому названию улицы Ленина – Фундуклеевская, а переименовали ее в улицу Богдана Хмельницкого.
На востоке же Украины процесс переименования протекал вяло. Разве что в Харькове площадь Дзержинского (самая большая в Европе) стала площадью Свободы. Нешуточные страсти разгорелись в Первомайске Николаевской области вокруг переименования Советской улицы в улицу имени писателя Винграновского, который там жил. Горсовет так и не смог принять положительного решения. И уж совсем невинным и, главное, справедливым выглядит переименование улицы Спортивной в Запорожье в улицу Лобановского. В основном же все улицы Ленина и Советские на юго-востоке Украины остались «на своих местах». И не потому, что в этом регионе так много коммунистов. Скорее всего, не хотят расстраивать стариков, для которых эти названия много значат.
Что же касается работы комиссии, то на ее заседании прозвучали и весьма парадоксальные вещи. Оказывается, в Херсоне есть улицы, не то чтобы нуждающиеся в переименовании, а не имеющие названия вообще! К примеру, в микрорайоне Корабел. Члены комиссии внесли предложение сделать безымянную «авеню» улицей Судостроителей.
И еще один безымянный переулок получил наконец-то название. Расположен он в районе ХНТУ, аккурат между Бериславским шоссе и улицей Илюши Кулика. Назвать переулок решили Академическим.
Елена Скрипниченко
Гривна № 2, 2007-01-04 (стр. 5)