on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.12.2019, 09:37

Декабрь 2019

ГРУДЕНЬ Уночі мороз поволі Інеєм упав на шлях… Спотикається на полі Місяць грудень по грудках. І тому такий він гнівний, Дружить з вітром крижаним. А хуртеча рівно-рівно Засипає слід за ним. Сипле сніг, мов стеле килим, Щоб за груднем із дібров Тим рипучим снігом білим Рік Новий до нас ішов. М. Литвинець  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Новости региона

12.11.2019, 09:47

Творчий вечір Сергія Жадана!

08.10.2019, 10:24

Закінчився XIV Міжнародний фестиваль аматорського кіно «Кінокімерія-2019»

03.10.2019, 10:10

У «Gameplay: Фантастичні хроніки» грала херсонська молодь

Усе повертається на круги своя

“Мистецтво ніколи не звертається до натовпу, до маси, воно говорить окремій людині, у глибоких і потаємних схованках її душі...”
Максиміліан Волошин

Коли і як у майбутнього митця – художника, музиканта, поета – виявляється ота загадкова здатність творити так, ніби це – лише для тебе, ніби саме твої почуття він втілив у своєму творі? Загадка, достойна вічності. Чи думав десятирічний Володя Чуприна, який у важкі повоєнні часи із усіх своїх дитячих сил допомогав матері-вдові виживати з дітьми, що колись стане відомим в Україні й за кордоном художником-акварелістом? Мабуть, ні, але вже тоді любив красиве і створював його – відповідно до власних уявлень про красу.

На той час сім’я зупинилася у селі Гіркому Каланчацького району, а вже пізніше – у Хорлах. Хлопчик спочатку малював гральні карти, адже друкованих у продажу не було – не до того країні, яка відбудовувалася після війни. Яскраві, ще й вкриті зверху лаком, вони користувалися попитом, їх охоче купували, а наймолодший син таким чином робив свій внесок у скромний бюджет сім’ї. Мав найкращого “друга” – трофейний велосипед, завдяки якому міг заїжджати досить далеко і залишатися один на один з чудовою природою. А ще пильно роздивлявся кожну квіточку, а потім – малював її. Чи не з тих дитячих літ залишилося захоплення квітами, яке зробило його справжнім поетом пензля, що увічнив на своїх полотнах безліч квіткових “облич”, таких яскравихі неповторних,як і людські. Згодом почав малювати ікони й розмальовувати настінні килимки: пам’ятаєте – з лебедями, оленями, русалками і красунями з розпущеними косами?

У селі Володю вважали справжнім художником і дуже ним пишалися. Тому, коли з Києва на етюди приїхав до Хорлів художник Петро Яблунівський і селяни побачили його з мольбертом, то одразу розповіли йому про талановитого односельця. Побачивши роботи п’ятикласника, Яблунівський сказав: “Тобі, дитино,треба до Києва, вчитися.” Мати зав’язала у вузлик трохи грошей і наказала берегти їх, як зіницю ока. Володимир Григорович зі сміхом згадує, як він, наляканий розповідями односельців про величезну кількість злодіїв у поїздах (ще й уперше подорожуючи потягом), дуже боявся, що вкрадуть гроші. І ось, у вагоні, чоловік, що сидів навпроти, видався хлопчику дуже підозрілим – “справжня бандитська пика!” Володя потихеньку, боком, вирішив пересісти на інше місце.А коли вже виходив, почув голос того дядька: “Хлопчику, ось у тебе якийсь вузлик випав!” Це й були його гроші, а ось чоловік виявився не злодієм, а зовсім навпаки...

Приїхавши до Києва, Володя взнав, що для вступу до республіканської середньої школи ім.Тараса Шевченка необхідно здати ще й творчий екзамен: намалювати натюрморт або пейзаж. “А я тоді й слів таких не знав, –говорить Володимир Григорович, і тут мені на допомогу прийшов улюблений Шевченко – я згадав, як він у Літньому саду Петербурга змальовував античні статуї. І я вирішив зробити так само.А школа знаходилась у приміщенні Київського художнього інституту, в коридорах якого було багато різних венер та аполлонів. Примостився, малюю, аж раптом підходить до мене високий гарний чоловік із пишною шевелюрою і питає,що це я роблю і звідкіля родом. Почувши, що з Херсонщини, дуже зрадів і каже: “Ходімо, земляче, я тобі поставлю натюрморт.” Я й зараз пам’ятаю: глечик, яблучко, якась ганчірка звисає – ще не знав, що називається вона драпіровка. Якби не він, я б не вступив до художньої школи.” Це був Олексій Шовкуненко, наш славетний земляк, ім’я якого носить Художній музей Херсона. Мабуть, доля все ж не так химерно крутить людьми, як здається на перший погляд, очевидно, ця зустріч десь там, дуже далеко, була запланована, як і все, що відбувалося потім.

А потім були роки навчання у художній школі, згодом – факультет мистецтвознавства Художнього інституту. Володимир Григорович говорить, що звернутися саме до спеціальності мистецтвознавця йому порадив Леонід Владич, викладач історії українського радянського мистецтва. Вони разом ходили на виставки,бували в поїздках по країні, і Володя добре орієнтувався в художніх творах,тож Владич казав: “Загальна культура, знання мистецтва завжди стануть у пригоді, а ніхто ж не заборонятиме тобі малювати”. Олексій Шовкуненко став учителем Володимира, вони потоваришували, не зважаючи на різницю у віці. Третім другом-наставником у їхній нерозлучній компанії став Платон Білецький із роду Білецьких, що дали Україні академіків, мистецтвознавців,поліглотів, художників. Платон теж був дуже неординарною особистістю. Він готував до захисту дипломну роботу “Йосип Броз Тіто на коні”, але сталися якісь непорозуміння між югославським лідером і Сталіном – і захист “незручної” теми відмінили. Ображений Білецький поїхав... до Китаю, де вивчив китайську мову, а пізніше написав підручник з китайського мистецтва.

Доля подарувала Володимиру Григоровичу гарних вчителів і друзів, багато цікавих зустрічей і вражень, насолоду від творчості. Він став чи не першим митцем, який очолив у 1975 році обласне управління культури і пропрацював на цьому посту 25 років. Робота вимагала великої самовіддачі й нервів, катастрофічно не вистачало часу на творчість, але Володимиру Чуприні є чим пишатися. Він втілив свою мрію створити у нашому місті Художній музей(1978рік) і – дати йому ім я вчителя і друга,талановитого херсонця Олексія Шовкуненка. Велику роль зіграв у цьому й відомий шанувальник нашого краю письменник Олесь Гончар, а ще він добився того, щоб до плану розбудови міста “забили” будівництво бібліотеки. “Ми з покійним Миколою Братаном хотіли, щоб вона носила ім’я Гончара ще за його життя – не дозволили, а нині важко навіть уявити її інакшою, – говорить Володимир Григорович. – Хоча й зараз така бездуховність, що просто жах. Помер відомий херсонський живописець Андрій Платонов, я звернувся до чиновників із пропозицією дати вулиці Піонерській, де він жив, його ім’я. І що ви думаєте я почув у відповідь? – “Кто он такой?” Цією фразою сказано все: ні додати, ні відняти.”

Із 2000 року народний художник України, голова обласної організації Національної спілки художників України Володимир Чуприна – відносно “вільний” художник. Відносно – бо завідує кафедрою образотворчого мистецтва і викладає у Державному університеті й ще у деяких вищих навчальних закладах нашого міста, має науковий ступінь професора. Він відбувся як художник, неперевершений аквареліст. До речі, на питання,чому саме акварель так приваблює митця, він зізнався, що дружина Ірина Борисівна (лікар за професією, але справжній мистецтвознавець за покликанням, перший критик і перша порадниця для чоловіка) не зносить запаху олійних фарб. І скажіть після цього, що це не вчинок справжнього чоловіка!

Його картини живі й справжні: вони дихають ароматом квітів, моря, лісу, полів. А які неповторні у Чуприни піони – саме ці квіти у різних натюрмортах, здається, зустрічаються найчастіше. Тож нема нічого дивного у тому, що під час перебування у Китаї він отримав дуже приємний комплімент в Академії мистецтв – йому сказали, що з його мистецтвом малювати піони він зміг би викладати у так званому піонному класі (де вчаться малювати тільки ці квіти). Акварелі художника неодноразово виставлялися в Україні й за кордоном – у Німеччині, Австрії, Болгарії, США, їх охоче купують музеї і приватні колекціонери. Але Володимира Григоровича дуже хвилює нашестя «так званого “сучасного” мистецтва, яке за великим рахунком і мистецтвом не назвеш. Вибачте, але трупи тварин ніколи не повернеться язик назвати мистецьким витвором, які б концептуальні ідеї під нього не підводилися.

Дивитися зібрання Пінчука й безкоштовно не хочу. І дуже сумно, що подібне проголошується мало не зразком, а молоді художники-реалісти кидають професію, яка не дає змоги прогодувати сім’ю. Та все одно я хочу побажати творчій молоді витримки, адже терпіння й здоровий глузд все одно переможуть, а сходити з рельс і впадати у відчай не годиться.
А ще я давно помітив таку закономірність: коли одне століття змінює інше, настає жахливий безлад у мистецтві, але проходить час – і лише він усе ставить на свої місця, й усе знову повертається на круги своя. І вічною буде відтворена і збережена художниками справжня краса цього неповторного світу, звернена до найпотаємніших схованок людської душі...”

Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №15 (394).- 15.04.2010.- стр.16-17

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.