«За одне маленьке скло мені пропонували 10 тисяч доларів»

У мільйон доларів (за цінами чорного ринку) оцінюють вилучені на Херсонщині у сільського пастуха Анатолія Пулінця унікальні археологічні знахідки, які датуються IX століттям до нашої ери
Цього літа ЗМІ облетіла сенсаційна новина: у старій сільській хаті в селі Хатки кілька десятиліть незаконно зберігалася колекція рідкісних археологічних знахідок (понад півтори тисячі предметів) скіфської та кіммерійської культур. Домашнє начиння древніх народів, жіночі прикраси — кожен із раритетів прикрасив би найсерйознішу музейну експозицію, адже датуються вони IX-IV століттями до нашої ери. Щоправда, так само за кожен із цих предметів покладено... тюремний термін. Підпільний музей створив місцевий пастух! І археолог-нелегал замиготів у кадрах кримінальних теленовин.
«Для розкопок потрібні дві руки», — остудили мій запал рідні.

— Нашим Толею цікавитесь? — охоче відгукується на мою спробу щось дізнатися про односельчанина Ганна, місцева жителька, яка несподівано «прославилася». — Ну що ви, який із нього злочинець? А ось у знанні історії Толіку рівних немає. Він любить предмети давнини, з дитинства їх збирає, але не торгує старовиною. Тут міліція маху дала, їй-богу!
...Анатолій Пулінець, побачивши біля хвіртки незнайомих людей, вийшов з дому, перевірив моє посвідчення і розгублено сказав: «Ви без попередження... Я борщ варю, нікого не чекав».
— Можна, звичайно, відставити каструлю з вогню, але тоді всі залишаться голодними, — перепрошує чоловік.

— А з ким живете? - цікавлюся.
— З котом та собакою. Адже їм не поясниш, що обід скасовується через статтю в газеті... Я захопився археологією, вважай, з шести років, — усміхається Анатолій. — Пішов якось із мамою у кіно, а перед фільмом показували кіножурнал про розкопки стародавнього городища. Він так вразив мене, що того ж дня оголосив: буду копачем. Щоправда, рідні мій запал відразу остудили: «Для розкопок потрібні дві руки». Справа в тому, що, коли мені виповнилося чотири, двоюрідний брат жартома схопив рушницю і вистрілив, думаючи, що вона не заряджена. Закінчилося тим, що мені ампутували руку. Зрозумів, що археологом мені не бути і змирився.

А у третьому класі нас, школярів, повезли до Херсона до історичного музею. І я знову «захворів». Закопував щось у городі і уявляв, як через багато років хтось знайде мою річ... Усі шкільні роки вишукував книги з давньої історії, читав, мріяв. Ходив на ближні хутори, де люди навесні викопували на грядках шматки кераміки. Знаючи про моє захоплення, друзі приносили мені різні знахідки, і вже тоді я оформив маленький домашній музей.
Толик закінчив школу і працював у радгоспі, коли неподалік села почалися розкопки: до зони будівництва зрошувального каналу в Цюрупинському районі потрапили кілька стародавніх курганів, і туди прибула група київських археологів.

- Ночами я працював скотарем і мав у розпорядженні цілий день, - продовжує мій співрозмовник. — Сідав на велосипед і їхав 13 кілометрів. "Можна фотографувати?" — якось поцікавився археологи. Вони зраділи: їм конче потрібний був фотограф, запропонували відразу оформитися на ставку, але взяти відпустку в радгоспі влітку, в розпал роботи, не вдалося. Так я увійшов до групи на правах волонтера, вчився працювати щіточкою. Пам'ятаю, розкрили одне поховання. «Це нагайці, вони нас не цікавлять. Якщо хочеш, зачищай», - сказав Геннадій Євдокимов, керівник експедиції. Я з трепетом взявся за справу і в чобітку зітлілої від часу людини виявив ножик. З першого разу — і такий успіх! «Потрібно замалювати знахідку», — навчали старші. Бачачи мій інтерес і згодом деяке вміння, дозволили сідати на зачистку. Наступного року експедиція не приїхала, а робота з будівництва зрошувальних каналів йшла повним ходом. Бульдозери знімали землю пласт за пластом.

— І раптом дивлюся: відкрилося не одне поховання, а ціле стародавнє кладовище, — розповідає Анатолій. — Я дав телеграму Євдокимову, той відповів, що приїхати не може, але просить зібрати особливо цінні екземпляри, пронумерувати знахідки, зробити замальовки, створити карту поховань. З цією телеграмою я пішов до начальства хутра. Майстер, який керував роботами, припинив важку техніку, все завмерло на кілька днів. Пізніше в офіційних документах буде зазначено, що особою, яка відкрила Брилівський могильник, є Анатолій Пулінець. Але будівництво довго чекати не могло, механізми знову запрацювали, тож цінні екземпляри доводилося вихоплювати прямо з-під ножа бульдозера. Нарешті з'явився Євдокимов із двома помічниками, до Києва вчений забрав найбагатший матеріал, а я продовжував їздити на будівництво, як на роботу. Іноді щось вдавалося знайти, мій домашній музей ставав дедалі цікавішим.

— А що ж, власне, знайдено у Брилівському могильнику?

— Я тоді нічого не знав про білозерську культуру, яка належала зрубним племенам, які названі так з поховань у дерев'яних зрубах. Жили люди у напівземлянках з колод. Що мене вразило в цьому народі, так це мирна вдача: у жодній могилі немає зброї! Ці племена входили до кіммерійського союзу. Середній термін життя на той час був 27 років. Гомер писав про них: «Славні кобилодоїльці, молокоїди, найсправедливіші з людей!» Про скіфів, які витіснили цих блакитнооких блондинів-велетнів із Північного Причорномор'я, відомо набагато більше. Час проживання племен тут - ІХ століття до нашої ери. Пам'ятаю, знайшов в одному похованні шість каменів-терочників із кремнію та кулю для розтирання зерна — отже, могила борошна. Злаки тоді роздавлювали, промивали водою, лушпиння спливало, а з крупи, що вийшла, варили кашу. Знайшов, стиснув у долоні і думаю: це каміння тримала в руках якась жінка 3 тисячі 750 років тому і ось дала мені звістку. А з кісток свійських тварин, сточуючи їх з одного боку, кіммерійці робили... ковзани! Ви уявляєте? Значить, було холодно, не дарма греки посилали у місцеві краю свою «опозицію».

— Що ж сталося із цим народом?
— З півночі їх тіснили скіфи, починалися війни за стоянки біля прісної води. Плем'я вирішило піти на південь. Це вони першими перекопали перешийок, зробивши Крим островом. Щоб зупинити прибульців, залізли високо в гори. Деякі там і осіли, згодом їх почали називати таврами. Інші рушили через Керч на Північний Кавказ, де згодом розчинилися. Протягом багатьох століть Керченська протока називатиметься Боспором Кіммерійським, хоча про самих кіммерійців забудуть.

Чим довше я слухала Пулінця, тим більше переконувалась, що знанням сільського пастуха може позаздрити будь-який археолог.
— Знаєте, я ж пишу наукову працю, — зізнається Анатолій. — Точніше, писав — без колекції це стало неможливо. Мріяв після закінчення роботи передати своє багатство до Інституту археології Національної академії наук. Все не вдавалося капітально засісти за рукопис: спершу мама хворіла, поховав її. То город, то курчата - тільки взимку водити пером по папері виходить.

«Новий час».- № 40 (175).- 07.10.2010.- стор.19

Напишіть свій коментар

Ваше ім'я

E-mail (не буде опублікований)

* Текст повідомлення

Введіть число, яке Ви бачите праворуч

Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.