За Першим - Друга
Катерина II, як і Петро І, бачила в Запорозькій Січі джерело небезпеки для самих засад Російської держави.
10 листопада 1764 року був виданий царський указ про ліквідацію гетьманства. Перед цим Катерина добилася зречення гетьмана Кирила Розумовського. 4 червня 1775 року російське військо зруйнувало Запорозьку Січ, а 7 листопада того ж року вийшов урядовий указ, згідно з яким на Лівобережній Україні було ліквідовано полковий устрій, що діяв з часів Богдана Хмельницького (ще в 1765 році аналогічним чином було ліквідовано полковий устрій на Слобожанщині, де була створена Слобідсько-Українська губернія). Нарешті, 3 травня 1783 року був виданий царський указ про закріпачення селян на Лівобережжі та Слобожанщині.
Серед цих та інших подій (можна пригадати, наприклад, спільну операцію польських і російських військ влітку 1768 року з розгрому гайдамацьких загонів на Правобережжі) особливе значення мало знищення Січі. Через два місяці після цього був оприлюднений царський маніфест, що пояснював причини проведеної акції. Січ у ньому поставала, як гніздо розбійників і грабіжників, які перебували «о повному неробстві, наймерзотнішому пияцтві та презирливому неуцтві». У той самий час маніфест звинуватив запорожців у тому, що вони мали великі господарства, прийняли до Січі 50 тисяч селян-утікач і, влаштовуючи «власне господарство», розривали залежність від Росії і прагнули створити повністю незалежну область.
Саме як центр тяжіння для селян-утікачів (потенційних бунтівників) зі всієї держави Січ була особливо небезпечною для Катерини, яка з перших років свого правління все більше посилювала кріпацтво в Росії. Якщо інститут гетьманства і полковий устрій були суто українською особливістю і ліквідовувалися для встановлення адміністративної одноманітності, то Січ сприймалася Катериною як загроза для кріпацтва і царської влади в масштабах всієї імперії. Схоже ставлення до Січі було і у Петра І, війська якого після переходу на бік Мазепи частини запорозьких козаків зруйнували Січ, хоча в ній залишалися якраз ті, хто не пішов на допомогу Мазепі.
Знову ж таки, якщо руйнування Батурина - гетьманської столиці - можна було розглядати як помсту Мазепі, то руйнування Січі мало на меті подавити прагнення до свободи, і не лише у самих запорожців, а й у всієї Російської держави (незадовго до тих подій, у 1707-1708 роках на Дону палало повстання під проводом Кондратія Булавіна, в якому брав участь і загін запорозьких козаків, що прийшов на допомогу).
Про розгром Січі за Петра І російські вузівські підручники зазвичай взагалі не згадують (шкільні й поготів), а політиці Катерини II стосовно України приділяють хіба що кілька рядків.
Втім, про те, що розповідатимуть про Петра і Катерину українським школярам, можна судити зі статей Дмитра Табачника. Він упевнений: «...Не випадково і Петро, і Катерина - єдині в російській історії — отримали прізвиська Великих... Саме Петро і Катерина, хоч і не змогли реалізувати в напівдикій країні... проекти представницького правління, їхні реформи все ж дали можливість організувати цивілізоване державне управління». Таким чином, перехід від козацької республіки, якою тоді була Запорозька Січ, і від держави вільних селян із виборним гетьманом, якою тоді була Лівобережна Україна, до кріпацтва і абсолютної царської влади - це, якщо вірити Табачникові, був перехід до цивілізації.
Юрій Березенко
“Новий час”.- №49 (184).- 09.12.2010.- стр.15
