on-line с 20.02.06

Арт-блог

02.10.2019, 14:32

Жовтень - 2019

Пусть пасмурный октябрь осенней дышит стужей, Пусть сеет мелкий дождь или порою град В окошки звякает, рябит и пенит лужи, Пусть сосны черные, качаяся, шумят, И даже без борьбы, покорно, незаметно, Сдает угрюмый день, больной и бесприветный, Природу грустную ночной холодной мгле,— Я одиночества не знаю на земле. Забившись на диван, сижу; воспоминанья Встают передо мной; слагаются из них В волшебном очерке чудесные созданья И люди движутся, и глубже каждый миг Я вижу души их, достоинства их мерю, И так уж наконец в присутствие их верю, Что даже кажется, их видит черный кот, Который, поместясь на стол, под образами, Подымет морду вдруг и желтыми глазами По темной комнате, мурлыча, поведет...  Аполлон Майков  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Новости региона

08.10.2019, 10:24

Закінчився XIV Міжнародний фестиваль аматорського кіно «Кінокімерія-2019»

03.10.2019, 10:10

У «Gameplay: Фантастичні хроніки» грала херсонська молодь

03.10.2019, 09:49

Студенти училища культури пройшли «Шляхом сови»

> Темы > Литература > Из истории литературного Херсона > Закохався у цю “даму” на все життя

Закохався у цю "даму" на все життя

Ось так поетично і піднесено один з перших літпрацівників «Ленінського прапора» Віталій Запорожець відгукується про журналістику. Його перша зустріч з цією «дамою» сталася саме у херсонській «молодіжці». Стіни редакції могли б бути головним свідком подальшого розвитку пристрасті молодого журналіста до своєї професії. ...Якби не доленосні обставини. Про них та про відданість своєму покликанню Віталій Харитонович, сьогодні старший редактор ХОТРК «Скіфія», залюбки згадує напередодні святкування золотого ювілею «Ленінського прапора»-«Нового дня».

- У1960 році я саме закінчував навчання у педагогічному інституті. Готувався працювати у школі. І ось наприкінці лютого мене викликають до обкому комсомолу: «Створюється молодіжна газета. Є думка, що ви непогано працювали б на посаді літпрацівника». - «Я ж не журналіст. Я вчитель...». Та у відповідь почув: «Не святі горшки ліплять». Керівництво обкому переговорило з ректоратом, і мене направили на роботу. До закінчення вузу залишалося ще три місяці. Зранку я біг на лекції, а потім - у редакцію. Журналістику починав вивчати буквально з азів. І з кожним днем професія подобалася все більше і більше. Думав: це моє.

Та одного дня у жовтні з військкомату приходить повістка. Зранку я з'явився, а після обіду нас вже вишикували і - в армію. На два роки. Повернувся наприкінці 1962-го. У світі тільки-но вгамувався карибський конфлікт. А в українській журналістиці цей період ознаменувався створенням зональних молодіжних газет, які охоплювали дві-три області. Мені ж хотілося працювати на Херсонщині, тому пішов у «Наддніпрянську правду». У цій газеті вже і формувався як журналіст. Спочатку мене призначили кореспондентом, потім - старшим кореспондентом, заввідділу, заступником редактора. Робота і важка, і нервова, і цікава, і захоплююча... І я остаточно у неї закохався.

- І все ж таки, повернімося у Ваші перші робочі дні. Кажуть, у тогочасній журналістиці новачкам на поступки не йшли, і всі працювали на рівних.
- Це правда. А коли ще й берешся за нову справу, взагалі і страшно, і цікаво. Особливо у перші дні. Тебе притягує, наче магнітом, і відлякує, наче вогнем. Працював, як і всі. Область об'їздив вздовж і впоперек. Ще запам'ятав, як довелося привчати себе до написання статей українською мовою. Адже в інституті вчився на російському відділенні (українського тоді взагалі ще не було, хоча я й дуже прагнув стати філологом саме української мови). Також редактор вимагав від нас живого мовлення. Аби наше слово було доступним широкому загалу читачів. До речі, коли влаштувався до «Наддніпрянської правди» в редакції одразу відзначили: журналіст хоч і молодий, та знає, що газета і офіційно-діловий стиль - речі несумісні.

- А яким, на Вашу думку, має бути справжній журналіст?
- Нещодавно з цим питанням до мене прийшли молоді колеги з обласного радіо. Це було якраз напередодні нашого професійного свята. Вони мені говорять: «Віталію Харитоновичу, от у вас такий великий досвід. Працювали у різні часи, у різні епохи... Скажіть: найкращий журналіст, мабуть, той, який вміє добре писати». «Та ні, - кажу я, - Володіти пером - річ непогана, але я переконаний, що той журналіст є справжнім, якому є що сказати людям». Чим мені і подобається журналістика минулих років (хоч вона і була звуженою до якоїсь партійності, ленінізму): журналіст не лише повідомляв новини, інформував читача, а й водночас був агітатором, прагнув виховувати своїм словом моральність у людях і навіть міг присоромити. Нас вчили, що де б тільки кореспондент не бував, з ким би не знайомився, повинен помічати, чим живуть люди, що їх тішить, що їм болить, і допомагати розв'язувати їхні проблеми. Сьогодні ж більшість засобів масової інформації, на жаль, звужує свою роль до інформування.

- Віталію Харитоновичу, у Вашому професійному архіві є унікальне фото. На ньому - майже у повному складі перший колектив «Ленінського прапора». З якої нагоди фотографувалися?
- До нашої редакції завітав товариш Кузнецов, замполіт радянського судна «Туапсе», яке у Китайському морі захопили у піратський полон чанхайшисти (це угруповання можна порівняти з сучасними сомалійськими піратами). Екіпаж тримали у полоні кілька місяців. А коли звільнили, моряків почали сприймати як справжніх героїв. Кузнецов як живий учасник подій з нашою редакцією ділився спогадами, а потім ми всі вийшли на вулицю і сфотографувалися. Це було, не пригадаю точно, у червні або липні 1960-го. А й досі я бережу фотографію як дорогу згадку про свій перший колектив.

- Вас, без перебільшень, можна назвати корифеєм журналістики. За плечима великий професійний досвід, події, зустрічі, знайомства. А чим для Вас є золотий ювілей «Нового дня»?
- Цей півстолітній ювілей для мене має особливе значення. Дарма, що випало попрацювати у цій газеті всього з півроку. Фахівці-педагоги та психологи стверджують, що у житті кожної людини дуже важливими, може, найважливішими, є перші 5-6 років. Саме у цей час у малої дитини на 80-90% закладається основа особистості, а подальші роки і десятиліття лише додають знань, умінь і досвіду. Так і я як журналіст і багато в чому як громадянин сформувався в обласній «молодіжці». Вона стала для мене, «першокласника», і першою вчителькою, і, без перебільшень, першою любов'ю. Тут я одержав і засвоїв перші уроки нової професії. Саме у ці місяці було закладено те головне, що пізніше, у більш зрілий період, розвинулося в Запорожця-журналіста, якого і знає область. Без «Ленінського прапора» це було б неможливо.

Тетяна Підгородецька
“Новий день”.- №15 (4905).- 08.04.2010.- стр.5

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.