on-line с 20.02.06

Арт-блог

01.08.2019, 10:03

Август-2019

Пахне мелісою й медом   Вранішній чай.   Серпень неждано до тебе, -   Що ж, зустрічай.     Меду прозорі краплини...   В вервиці дні   Мов кукурузні зернини,   Злото-ясні.     Пурпур томату достиглий,   Яблучок віск,   Тихі заграви вечірні,   В темряві зблиск.     Ночі такі баклажанові,   Пісня цикад...   Астри із неба рахманного   Падають в сад.         Літо спекотне дозріло,       Осінь гряде,       Сміло вже бронзове тіло       Холоду жде. Валентина П.

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Новости региона

16.09.2019, 14:15

«Кронау-Fest»: у Високопіллі пройшов масштабний етно-фестиваль

12.09.2019, 11:57

Як Херсон святкуватиме свій День народження

11.09.2019, 11:43

У ККЗ "Ювілейний" проходить показ фільму "Заборонений"

Життя триває

Учені-психологи стверджують: коли людина розпочинає новий етап у власному житті або зважується на кардинальні його зміни, у неї “відкривається друге дихання”, тобто сама природа дає їй сили, піднесення і навіть допомагає зупинити старіння. А для творчих особистостей це можливість проявити себе по-новому, показати ще незнані грані свого таланту.
Шанувальники народного артиста України Василя Андрійовича Чорношкура засмучені новиною про його переїзд до іншого міста, але щиро бажають своєму улюбленцю творчих успіхів і нових здобутків.

Василь Андрійович люб’язно погодився розповісти нашим читачам про свій життєвий і творчий шлях, причини від’їзду та плани на майбутнє. Розмова почалася зі спогадів про дитячі й юнацькі роки в Запоріжжі. Зі сміхом актор згадує епізод, коли, читаючи вголос перед усім класом “Дитинство” О.Горького, він дуже “смачно” вимовив нелітературне слово, надруковане з крапками замість половини літер. Тоді вчителька вперше назвала його “артистом”. Згодом – виступи на шкільній сцені та у самодіяльному театрі палацу культури Запорізького алюмінієвого заводу. Саме тоді він зненавидів самодіяльність за розхлябаність та недисциплінованість, адже з дитинства звик усе робити як слід. Інтерес до професійного театру продовжував зростати. А посприяла цьому, як не дивно, така особливість роботи радянських бібліотек, як майже примусове нав’язування науково-популярної літератури.

Оскільки Василь відмовлявся від технічних брошур, йому запропонували тоненьку книжечку “про театр”, він прочитав її, а потім – і все, що було в бібліотеці на цю тему: Станіславського, Немировича-Данченка, п’єси різних драматургів і – утвердився у власному виборі. Коли повідомив батькам про мрію стати актором, вони були категорично проти. Тим більше, що син виявив неабиякі здібності до збирання автомобілів: під час заключної практики на авторемонтному заводі сам зібрав дванадцять(!) ЗІЛів, а начальник цеху вмовляв батька дозволити Василеві працювати на виробництві з перспективою вступу до автодорожного вузу. Проте, незважаючи ні на що, він став студентом театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Батько відмовився давати гроші неслуху, а стипендії Василь на той час ще не мав. Та материнське серце пом’якшилося, і вона потихеньку від батька посилала синові якусь копійчину. Зате коли по закінченню першого семестру він привіз додому залікову книжку з самими п’ятірками, батьковій гордості не було меж: загорнувши її в газетку, носив на роботу – показати товаришам і тому самому начальнику(щоправда, потай від сина). Більше конфліктів у сім’ї на цю тему не було ніколи.

У 1968 році почав працювати в Херсонському музично-драматичному театрі, але кілька років батьки не знали про те, скільки він отримує зарплати (а це були аж 85 карбованців, у той час, як молодший брат після вечірньої школи на заводі мав 245!). Але улюблена робота, сім’ я, яку створив у 21 рік, важили набагато більше, адже це були його Вчинки, його Бажання, його Життя. Починав, як і більшість молодих акторів, у масовці, але швидко прийшли власні ролі – спочатку заміна у “Прапорі адмірала”, потім – “Дума про любов”, “Дикий Ангел”, інші. Була лише одна перерва у його служінні Мельпомені – на час перебування в армії. Командир спитав новачка: “Ти хто – артист? Підеш підручним до каменщиків.” Ось так з лопатою і не розлучався, хоча були і концерти, і звіти армійської самодіяльності, і спільні з другом виступи.

На сьогодні він створив більше 200 образів на сцені, отримав звання Заслуженого й Народного артиста України, є лауреатом численних мистецьких премій, але вважає, що справжніх ролей, які схвилювали і глибоко торкнулися душі, насправді лише п’ять-шість. Василь Андрійович до таких відносить роль старого Кайдаша: “ Я “зачепився” за цю роль, адже людські стосунки – скрізь, і раптом зрозумів, що коріння армійської “дідівщини” – саме у сім ї, і допоки вона там буде, викорінити її будь-де неможливо. А ще мене гріла думка, що у Кайдаша, при всіх його недоліках, є мрія – розкопати дорогу для людей, і він одразу став цікавим і зрозумілим. Його не треба грати як смішного п’яницю, бо за ним – Трагедія. Тому випадково почуті слова жінок, що виходили після вистави в одному з сіл: “Довели батька діти!” – підтвердили, що мене зрозуміли.
У “Дуже простій історії” це роль Сусіда – людини, що спилася, і нікому не потрібна, але за якою теж – історія життя. Після смерті дружини він втратив інтерес до всього, але виявився здатним на Вчинок: ціною власного життя відвернув смерть ще не народженого онука і став, як і мріяв, янголом. Словом, роль повинна зачепити якусь саме мою струнку.”

Нині Василь Андрійович збирається жити під Києвом, у живописному містечку Буча (від столиці – 20 хвилин маршруткою), бо саме в Києві мешкає його донька й улюблені онуки, які обожнюють дідуся, багато його родичів. І головне – там не буде “самотності у натовпі”, що переслідувала його після того, як пішла з життя дружина. А практичну “школу дідуся” він пройшов ще тоді, коли дочка, поспішаючи у термінове відрядження, залишила на нього дворічну онуку,швиденько проговоривши, чим годувати малу. Розгублений дідусь переглянувся з кумом, а той спитав: “Ти все запам’ятав?” – “ Ні...” Тоді кум порадив залишати на столі різні продукти – що дитина братиме, тим і годуватимуть. “Двадцять сім днів я провів з онучкою: годував, водив на море (а це було у Скадовську), вкладав спати і розповідав казочку. Я просто забув, хто я, як мене звуть, і яке у мене звання. Я був просто Дідусь – і все! А ще відчув, що дуже добре відпочив, спілкуючись із дитиною.”

В столиці у Василя Андрійовича багато друзів, знайомих, колишніх однокурсників, є реальні перспективи роботи на радіо, телебаченні, в одному з відомих театрів. І впевнена, ми ще побачимо не одну грань таланту улюбленого актора й у кіно, адже таке органічне поєднання аристократичної зовнішності, вишуканих манер, класичної акторської школи і справжнього професіоналізму зустрічається останнім часом усе рідше.
Рівно 42 роки виповнилося з тих пір, як Василь Чорношкур прийшов до херсонського театру, якому служив вірою і правдою, а 18 червня востаннє ( у якості артиста нашого театру) вийшов на його сцену в улюбленій ролі Кайдаша. Глядачі прощалися з талановитимим актором, не стримуючи сліз, розчулився й сам Василь Андрійович. Але життя – триває. І в цьому його вічність і незмінність, усталеність і здатність до непередбачуваного, його нерозгадана таємниця.
Щиро зичимо нашому (все-таки – нашому!) Василю Андрійовичу здоров’я, сімейного затишку, натхнення, нових творчих успіхів і звершень.

Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №25 (404).- 24.06.2010.- стр.16-17

1. 30.08.2010 12:15
Anonymous

Прикольный мужик! Ехал как-то с ним из Киева. 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.