on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.12.2019, 09:37

Декабрь 2019

ГРУДЕНЬ Уночі мороз поволі Інеєм упав на шлях… Спотикається на полі Місяць грудень по грудках. І тому такий він гнівний, Дружить з вітром крижаним. А хуртеча рівно-рівно Засипає слід за ним. Сипле сніг, мов стеле килим, Щоб за груднем із дібров Тим рипучим снігом білим Рік Новий до нас ішов. М. Литвинець  

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Locations of visitors to this page

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Новости региона

12.11.2019, 09:47

Творчий вечір Сергія Жадана!

08.10.2019, 10:24

Закінчився XIV Міжнародний фестиваль аматорського кіно «Кінокімерія-2019»

03.10.2019, 10:10

У «Gameplay: Фантастичні хроніки» грала херсонська молодь

«Звичайний» Володимир Чуприна

Ім’я Володимира Григоровича Чуприни добре знайоме кожному херсонцю. І це не дивно: відомий художник (народний художник України), за плечима якого чимало виставок – у Херсоні, в Україні, за кордоном. А ще – колишній очільник обласного управління культури. Нині викладає – професор, завідує кафедрою образотворчого мистецтва в ХДУ. Тож знають його, як то кажуть, “і стар, і млад”.

Володимир Григорович 11 серпня відсвяткував свій день народження. Дата зовсім не ювілейна – 76, але поважна. І саме вона надихнула на розмову – дуже просту і зовсім не ювілейну.

– Володимире Григоровичу, чи могло скластися так, що Володимир Чуприна обрав би іншу професію?
– Ні, цього не сталося б, тому що Володимир Чуприна з дитинства мріяв стати художником – і ніким іншим. Хоча доля кидала мене і туди, і туди: я і авіатором був, і науковим співробітником музею, я був на посаді начальника обласного управління культури (“рекорд Гіннесса” – 25 років! по Україні ніхто стільки не працював), причому працював іще в радянські часи, і вже при незалежності. Витримати це було складно, але витримав. Але я міг стати лише художником – художником, який оспівує Херсонщину. Це моє кредо. Я побудував в Станиславі майстерню на березі лиману, і з цієї майстерні вийшло багато творів, які побачила і Америка, і Франція, і інші країни. А для мене це – рідна Херсонщина, яка мене тримає на цій святій землі.

– Спокуса залишитися у столиці після навчання була?
– Я вам скажу більше: мене запрошували в Київ вже з Херсона – у Міністерство культури, завідувати образотворчим мистецтвом України. Я попрацював там два дні – і так скучив за Херсонщиною... Я без Херсонщини не можу.

– На Вас впливає сучасна неспокійна обстановка в країні?
– Я ж не виняток. Я переживаю все те, що переживає наше суспільство. Взагалі, мистецтво – це суспільство, і мистецтво завжди буде йти з суспільством. Звичайно, це не сприймається так, що от прийшла фантазія, завдяки війні став писати по-другому – ні. Навпаки, художник потребує якоїсь тиші, спокою. І нікому – ні акторам, ні письменникам, на користь війна не йде. Ми говоримо про мир, про спокій на нашій землі. От відкрилася у нас виставка творів херсонських художників до Дня незалежності – прекрасна виставка. І що цікаво: багато ліричних творів, філософських творів. Молодці хлопці і дівчата – працюють. Я аж позаздрив молоді. Молодь іде вперед і несе прапор великого мистецтва. Це дуже добре.

– Чи є серед молодих спілчан зухвалі, що можуть сказати: “Посуньтеся, Володимире Григоровичу, прийшов наш час?”
– Не випадково я сказав про цю виставку, бо і сам відчув, що треба посуватися. Молодь приходить більш активна, більш патріотична, більш філософська, ще масу епітетів можна додати.

– Ви так кажете, немов сам – людина не активна, не патріотична, не філософ. Усе це у Ваших творах є.
– Про це нехай люди скажуть – а що я? Я звичайна собі людина. Занадто звичайна. Уся ця мішура зі званнями (мені дали ще й звання почесного академіка Національної академії мистецтв)... Я дивлюсь на це як на розігране кимось шоу. Мабуть, мої ангели так придумали, щоб я на старість у цьому шоу зіграв...

– На вашу думку, якийсь сенс у званнях є?
– Визнання людини як майстра необхідно. Інша справа – що не платити гроші за це – так, слава Богу, у нас і не платять...

– Що для художника важливіше – народне визнання чи якесь фінансове благополуччя? І чи завжди одне пов’язане з іншим?
– Колись вважали, що художник повинен бути голодний (от Шевченко був голодний – із нього вийшов і художник, і поет), а хто більш нагодований, той далі не піде. Дурниці все це. Художник, як і всі інші – це людина. Людина заслужила жити на цій землі забезпеченою. А уже талант художника чи письменника чи когось іншого – він вийде, і все буде нормально.

– Тобто, якщо б ви не отримували за свої роботи жодної копійки – все одно б писали картини?
– Писав би. І ще я вам скажу, що черга за моїми картинами не стоїть.

– Чому?
– Тому що народ бідний, за що купляти? Картина 3-5 тисяч доларів – хто сьогодні знайде такі гроші? А круті багатії мимо пройдуть – краще машину собі купить. Що йому мистецтво?

– Але у вас були виставки і за кордоном – що вони дали Вам: можливість спілкування з галеристами та продавати роботи чи якусь впізнаваність у світі?
– Звичайно, кожному художнику хотілось би, щоб побільше у нього було глядачів. Передивилися в Україні, передивилися в Росії – то хай ще подивляться у Франції чи ще десь. Це впізнання художника в світі. І я не знаю творців, які не мріяли б про визнання. Звичайно, це дисциплінує художника, якщо він їде зі своїми творами в ту чи іншу державу, він дивиться там мистецтво і десь збагачує своє мистецтво. Це природньо.

– Глядачі закордонні відрізняються від наших? Як вони сприймали ваші роботи?
– Гарно сприймали. Відверто скажу, що глядачі і в Україні, і у Франції однакові: якби подешевше купити. Це психологія людини. “Скільки коштує?” – “Стільки”. – “А щоб взяти?”

– А у нас питання про придбання картин часто постає?
– Іноді. Більше надія на депутатів (від різних областей – не тільки від Херсона). Приїхав депутат до Херсона, і перше, що він робить – йде у виставкову залу і дивиться там роботи. Це цікаво. По-перше, у них гроші є. По-друге, майстру приємно, що робота піде до депутата. Приїзд депутатів до нас – це мрія майстрів: а раптом він зайде у виставкову залу?..

– Можете похвалитися, що державні установи (Кабмін, Верховна Рада) прикрашають ваші роботи?
–Та є навіть у приймальні Президента! А що стосується депутатів – багато. Але це ж так, вибірково.

– Існує думка, що за 70 років радянської влади ми дуже відстали від цивілізованого світу – не можемо наздогнати.
– Це не так. Може, залізна завіса була для інших, а що стосується художників, то за радянських часів вони мали можливість виїжджати в інші країни – і своє мистецтво показували, і інших дивилися. У нас такі величини при Радянському Союзі були (і російські, і українські) – взірець для мистецтва інших країн. Я не вважаю, що в нас якийсь занепад був. Усі працювали. Тим більше, що їздимо по різних країнах і дивимося, знаємо, що роблять у Франції, в Німеччині – по всьому світі. Ми нітрохи не відстаємо, на рівні.

– А якщо порівняти живопис російський та український – відмінності є?
– Вони навіть за радянських  часів відрізнялися. Українська національна школа живопису має свої традиції, свої закони, російська – свої. І часто це переплітається. От, скажімо, творчість Шевченка – хто він більше? По майстерності – це Росія. Але тематика і трактовка – це Україна. І така Україна! Він став взірцем нації в образотворчому мистецтві. Шевченка “підняли” як поета, а як художника ще ні, ще він чекає свого часу. Так що відрізняється. У нас в Україні взагалі сьогодні декілька шкіл: київська, харківська, львівська, одеська. Але серед цих шкіл вирізняється найбільше ужгородська. Ужгород – невеличке містечко, як наша Нова Каховка. Але якщо у нас на Херсонщині аж три народних художники (на жаль, два вже померли), то в Ужгороді – 12! Це майстри світового значення – Ерделі, Манайло! І більше в світі міста такого в мистецтвознавчому відношенні немає. Ужгород – це гордість України, це перлина. Це маленьке-маленьке містечко знають більше, ніж інші міста. Тому що талановите місто.

– А яке місце Херсона на мистецтвознавчій мапі України?
– Херсон входить в одеську школу. Серед південних міст (Одеса, Миколаїв, Херсон, колись сюди входив і Крим) – Одеса, звичайно, домінує. Там і навчальний заклад був – у нас не було. Зараз є, але Одесу нам ще не наздогнати....

– Що для художника важливіше – вміння намалювати чи ідея?
– На мій погляд, без технічного ремесла немає ідеї, а без ідеї немає технічного ремесла. Якщо вони поєднаються, то це буде добре.

– Але ж є художники самоучки, є примітивісти, та ж Марія Приймаченко...
– Є народне мистецтво, є професійне мистецтво. Це два напрямки, які один одному не заважають, а навпаки: професійне мистецтво бере щось від народного, а народне – від професійного. І розвиваються вони в спокійній ситуації. Творчість Марії Приймаченко – це божа іскра. Вона дружила із професійними майстрами, і ці професійні майстри підтримували її. І вона росла – і виросла до світового значення. Приймаченко, Білокур – це ж гордість наша, весь світ знає їх. Коли великий Пікассо подивився на твори Приймаченко, він сказав: “Я все життя віддав для того, щоб так малювати, але не навчився”. А це ж Пікассо!

– А ще наша цюрупинська бабуся Поліна Райко...
– Райко – це геніальна особистість. Геніальна. Але, на  жаль, доля склалася так, що її творчий прибуток не дожив до того, щоб вона отримала належне від суспільства. А вона не отримала. Ну що там – одна хата залишилася, і то проблеми є...

– Хто з представників інших видів мистецтв Вам ближче по духу?
– Люблю класичну музику – симфонічну, камерну, це теж у мене в душі. З поетів я дуже люблю Бориса Олійника, Івана Драча. Їм Бог дав бути поетами сучасності. Ліна Костенко – то особистість №1 в Україні серед поетів. Колись була пропозиція, щоб я ілюстрував її твори. Я більш глибоко увійшов в ці твори – і відмовився. Я не потягну. Такий рівень у неї поетичний, що мені не під силу.

І часто так критично ставитеся до себе?
– Постійно. Скажімо, у нас виставка в Києві. Я послав туди роботи, потім приїжджаю на відкриття, дивлюся – і знімаю свою роботу: вона не дотягує до рівня. Це природньо, не я один такий. Навіщо червоніти перед публікою? То краще зняти, щоб сорому не було.

– Художник, мистецтвознавець, викладач, чиновник, керівник – Вам вдається все. У якій із цих іпостасей почуваєтесь найбільш комфортно?
– Звичайно, художник. Це головна ціль мого життя. Якби в мене як у художника була пенсія, скажімо, як депутатська зарплата, я б кинув усе на світі і займався б тільки творчістю. Але я так, умовно кажу. Ідеальний випадок був би: художник тільки малює. Генії так і роблять – тільки малюють, а такі середнячки, як я, ще щось шукають, заробіток якійсь.

– Скільки часу приділяєте малюванню?
– У мене значну частину часу забрала посада начальника обласного управління культури. А це день і ніч. Зараз же ніхто не цікавиться, що робиться в Рогачику, у Сірогозах, у Високопіллі – а це було головною метою моєї посади. Я їздив туди і будував клуби, бібліотеки. Возив з собою етюдник. Їду, скажімо, з Генічеська, якийсь пейзаж побачив –став і намалював. А як випав вільний день, то приводиш усе до якогось гатунку. Будь-яка хвилина, навіть і вночі можна встати і помалювати. Зараз я теж “зав’язався” – завкафедрою образотворчого мистецтва, і це теж займає час. В інших містах завкафедрою має майстерню: повикладав-повикладав дітям, пішов у майстерню – займаєшся особистою творчістю. Нічого не зробиш – університет хоч і великий, як мені здається, але немає приміщень, достатніх для того. Тут ще вікові параметри діють. Було 60 – ого, який хлопець. 70 – уже менше. А зараз 76. Скільки тут залишилося до 80... Але життя йде. Будемо малювати.

http://vgoru.org/index.php/interv-yu/item/7215-zvychainyi-volodymyr-chupryna

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.