on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Новости региона

15.06.2021, 15:39

У липні херсонці зможуть відвідати фестиваль театрів "Молоко"

15.06.2021, 15:36

У Херсоні учасники аукціону знайомились зі своїми ролями у виставі "12 стільців"

15.06.2021, 15:07

Палац Фальц-Фейнів у селі Новочорномор’я

 

Михайло Руденко

АБЗАЦИ ДНЯ
(оповідання)


Зачинивши двері до кімнати, хоч у квартирі нікого не було, пішли прогулятися вечірнім Запоріжжям. Михайло опустився на коліна, склав руки на грудях, звів догори незрячі очі та промовив уголос, промовив щиро, з усього серця:
«Отець наш небесний,
Опора наша, надія наша,
Захисток наш, світло для душ наших,
Почуй мене, прийми молитву мою,
І прийми подяку мою за день, що пройшов
У мирі та спокої.
Дякую тобі, Господи, що ти почув
Благання моє і дарував нам цей день,
День, повний сонця і блакиті...»
Він ще довго стояв на колінах, освітлений щирою молитвою, умиротворений нею. За балконом лунали дитя¬чі голоси, з пронизливим криком носилися стрижі. День згасав. Згасав славний серпневий день. А учора о цій порі..


Учора надвечір небо над Запоріжжям затягло хмарами. І поки вони добиралися з порту на Чарівну, поки розшукували потрібний будинок, дощ супроводжував їх. Пускався він кілька разів і вночі. А вранці...


Хортиця. їй би бути Меккою для кожного свідомого українця. На ній би вишколювати українських юнаків, гартуючи їх дух і тіло. Та ба...


— А що ви знаєте про Хортицю? — запитав якось учитель однієї з херсонських шкіл у своїх десятикласників. Тридцять п'ять пар очей перед ним. Одні тут на уроці, другі десь блукають, а он ті додивляються сни. Що ж ви хочете — перший урок. Тридцять п'ять, і ніхто ані слова
— «Тараса Бульбу» читали? — дивиться на клас учитель.
— Читали,— відгукується кілька дівочих голосів.
— То куди ж привів Бульба своїх синів? Що то був за острів на Дніпрі?
— А..а..а! — світлішає клас.
А учитель, спохмурнівши, якийсь час мовчить.


Хортиця! Тобі б бути Меккою для нас, українців. Тобі б гартувати дух і тіло ось цих юнаків. А воно бачиш...
І гірка образа отрутою поповзла до серця. Перепинив. Знову подивився на клас, посміхнувся. Господи, та при чому тут вони! Джерельну воду беруть із криниць, де б'ють ключі. А коли криниці замулені, засипані сміттям, загаджені, звідки ж черпати ту джерелицю? Може, саме ось вони, їхнє покоління, і розчистять криниці, занехаяні їх батьками, дідами...


— Оце вам і Хортиця,— сказав таксист, зупинивши машину.— Далі підете за людьми.

І глянувши у той бік, додав: «Видно, ранувато ви приїхали». Прийнявши плату, ще раз з цікавістю оглянув своїх пасажирів. Незрячий чоловік у вишитій сорочці, сірих штанях, чорних черевиках. А от сини, це він зрозумів з їхньої розмови, сини — справжні козаки. Обидва рослі, статні, у гарних вишиванках, широчезних малинових шароварах, хромових чоботях, ще й обкручені широкими шовковими поясами.
Постояли, роздивляючись довкіл, розгорнули прапор і пішли.
Легенький вітерець приємно холодив обличчя. Але він був слабкий, щоб розвівати прапор. А так хотілося іти Хортицею під лопотіння шовку. Вони гордилися своїм прапором. Це з ним стояли вони того пам'ятного січневого дня у живому ланцюгу якраз біля київського оперного. Взялися за руки із зовсім незнайомими людьми, щоб засвідчити свою віру, свою надію, свою синівську любов. Було тривожно і радісно. З посмішкою згадують, якого тоді переполоху вони наробили. По закінченні акції донеччани запросили їх відвідати з ними могилу Василя Стуса. Поспішали. І тому до готелю заскочили з розгорнутим прапором. Треба було бачити вираз адміністратора. Від переляку вона оніміла. А отямившись, залементувала: «Это что вьі несете с собой в гостиницу? Вь не имеете права!»
А на Хрещатику до них звернулась якась бабулька; ішла, ледь пересуваючи ноги.
— А що це у вас за прапор?
— Український,— відповіли.
— Бандерівський! — скарьожило люттю стареньку.— Вас, гадів, стрілять нада! Різать на куски! Я б сама це робила!
Сміх і горе. Ось воно, комуністичне виховання, ось воно, більшовицьке переконання.
Ішли у тому напрямку, куди рухалися майже усі. Незрячий ловив їхні розмови, прислухався до тупіту ніг.
— Людей багато іде? — запитував час від часу.
Хотілося, дуже хотілося, щоб сьогодні сюди прийшла вся Україна.
Хортиця. Яка вона? Намагався уявити. Його дитинство промайнуло в степу біля Дніпра, на якусь сотню кілометрів нижче Запоріжжя. Він любив свій степ, свою ріку з розкішними багатими плавнями, золотистими косами. Скільки разів, ідучи купатися, як тільки минав останню хату, клякнув. Перед ним внизу, очей не відвести, струмує блакить, така блакить, що дух перехоплює. А у тій блакиті сонячно-жовті мілини, коси підступають ледь не до самого берега. І все це ось, поруч. Він зривався з місця і нісся крутою стежкою вниз.
Хортиця. Вдихав тутешнє повітря, ніби нюхав якусь екзотичну квітку. Либонь, сподівався вловити дух давно минулих часів. І раптом — бандура. Дзвенить, хлюпає джерелицею, розповідає:


«А третя часть тут має —
Посеред Чорного моря на бистрій хвилі,
На лихій хуртовині потопляє.
При тій часті було війська много,
А був старшиною Грицько Коломниченко,—
По всьому війську барзе окличне,—
Словами промовляє, сльозами обливає:
Ей, козаки, панове-молодці!
Добре ви дбайте, гріхів не таїте!
І сповідайтеся ви милосердному Богу,
Чорному морю, отаману кошовому,
Хто на собі гріхи має!»


Дзвенить бандура, хлюпає джерелицею із глибини віків. А думка чомусь зачепилася за одну фразу, зачепилася та й борсається в ній: «Хто на собі гріхи має, хто на собі гріхи має...». Це питання постало і перед ним, постало не зараз і не сьогодні. На багатьох прикладах переконався: за нерозкаяний гріх — розплата. І якщо не ти, то твої діти, онуки. Народи теж розплачуються: віками, голодоморами, чорнобилями...
Дзвенить бандура, розповідає мудрі речі. Зупиніться. Послухайте. Замисліться. Ні, проходять. Поспішають на свято козацької слави.
Ось і майдан. Далі ніхто не йде. Видно звідси все і розпочнеться.
— А ви звідки?
— З Херсона.
- З Херсона? — чомусь здивовано
— Йосипе, Михайло, а йдіть-но сюди, ось хлопці з Херсона, батько з синами!
Підходять, цікавляться...
— Добре, а то ми вже думали, що там...
І чомусь сльози.
— Я вас ставлю у першу шеренгу.
— От бачиш,— молодший син до батька,— а ти не хотів, щоб ми одягались.

Коли почули клич Народного Руху приїхати на Всеукраїнське свято козацької слави, двох думок не було. Проте молодший заповзявся: «Хочу бути там у козацькому вбрані». І даремно доводив батько, що головне — дух.
— А я хочу ще й одягнутися,— відповідав син.
А люди все прибувають і прибувають.
— Людей багато? — запитує синів.
— Багато.
— Тисяч десять буде?
— Може й більше.
І людей багато, і настрій святковий, і сонце уже високо, а чомусь не починають. Відчувалося — чогось явно не достає. Не вистачало того єднаючого духу, що очолить натовп, утворить із нього ріку і спрямує її у потрібне річище.
І раптом майдан видихнув: «Львів'яни!». Тонус відразу підскочив на кілька позначок. Людей на майдані ніби стало значно більше. Святковий настрій став ще радіснішим. Упевненість, рішучість витиснули з-поміж людей усякі сумніви.
А до майдану наближалася ціла вервечка автобусів. Їхали з Никіполя, від могили Сірка. Попереду і справді Львів. Ось проїздять — один, другий, третій. За ними — Тернопіль з транспарантом «Запоріжжя — бочка меду, Прічкін — ложка дьогтю!». На майдані регіт: «Молодці!» За транспарантом — «КАМАЗ» з пальним, рефрижера¬тор з продуктами, два похідні туалети.

— Молодці, утерли носа «отцям» Запоріжжя!
А очі далі пожадливо ловлять номерні знаки автобусів: Івано-Франківськ, Київ, Київська область, Донецьк, Харків, Черкаси, Суми...
— Слава Україні!
— Слава, слава, слава!
Над Хортицею гримнуло. Усі очі — до неба. Ні, то пальнули з козацької гармати. Рушили.
Блакить і сонце, сонце і блакить заполонили душі українців.
Ішли й співали:
«Гей, там на горі та й женці жнуть...»
А ще далі:
«Наливаймо, браття, кришталеві чари,
Щоб шаблі не брали, кулі щоб минали
Голівоньки наші...»
Хортиця радісно здивована — скільки людей, скільки пісень! А прапорів, прапорів!
Дивується і гребля славнозвісного Дніпрельстану. Ось початок жовто-синього маєва, зійшовши з неї, ступив на проспект Леніна, а кінець ще десь там, на другому боці, його навіть і не видно. Скільки ж їх тут?! «Тисяч сто,— пробігли по греблі очима,— сказав котрийсь із журналістів.
А Дмитро Павличко у мегафон:
— Слава запоріжцям, нащадкам українського лицарства!
На тротуарах, балконах посміхаються, ніяковіють.
— Запоріжці, домагайтесь, аби цей проспект став проспектом П'ятсотріччя козацької слави!
— Запоріжці,— це вже Микола Поровський,— у цій святковій ході разом зі своїм народом ідуть народні депутати України, ви бачите їх. Але жодного — від Запоріжжя! Чому?
Якийсь юнак повів довкола очима — ай справді, чому? І гарне обличчя спохмурніло. Але ненадовго.
— Андрію! — засяяло воно, побачивши друга,— сюди!
Андрій, знайшовши того, хто кликав, без вагання ступає в жовто-синій потік.
— Олексійовичу, Олексійовичу, йдіть до нас!
Товстенький опецькуватий Олексійович стоїть на краю тротуару, придивляється до синьо-жовтого гуртування. Повагавшись, відступає подалі.
— Робити треба, а не мітингувати! — кидає з тротуара у ріку плоского камінчика якась бабуся.
— Так сьогодні ж неділя! А ви багато заробили у колгоспі, працюючи без вихідних? — схлюпує річка і тече далі.
— Дякую вам, люди, дякую! — у руках квіти, на квітах сльози.
— Учителька української мови,— зітхнув хтось,—на пенсії уже.
Сонячний день ніби посміхнувся. На тротуарі юна мама з дитятком на руках. На дитинці шапочка з великим жовто-блакитним балабоном, а на мамі — точно така ж пелеринка.
— Слава Україні! — стрясає повітря потік і лине далі — до Дніпра.
Андрієві та його товаришеві жарко, хочеться пити. Але он попереду, на чолі походу, три священики. Ідуть теж уже кілька годин, а один із них зовсім старенький.
Та ось і Дніпро.
Приємно опуститися на шовковисту, нічним дощем омиту траву. Приємно зануритися зором у живе срібло Славути, небесну блакить.

До мікрофона підходить Чабаненко, доктор філологічних наук:
— Шановні запоріжці, шановні гості! Вітаю вас зі святом, яке вперше проходить на нашій землі. Не все, ясна річ, на нашому святі так, як хотілося. Добре знаєте, яке ставлення запорізької влади до цього свята. Та я зараз не про те. Ось дивлюся на вас, що так рясно усіяли схили Дніпра, і пригадую свого діда Чабаненка. А прожив він усе своє життя тут, у наших степах. Так ось, що він мені колись розповів.
«На Миколаївську забрали нас тоді багато. Стояла наша часть над Збручем. Якось вночі, а була уже пізня осінь, сидимо біля вогню, гріємося. На тому боці теж вогонь — австріяки гріються. Коли це чуємо, там заспівали. Ми так і повскакували — нашу співають — «Розпрягайте, хлопці, коні...». Дослухали, а гарно співали, та й кричимо:
— Ей ви, австріяки, ви хто?
— А ви хто? — вони нам.
— Ми — запоріжці, хохли!
Вони трохи помовчали, та й гукають:
— Хлопці, слухайте нас! Ми не австріяки, а ви не хохли! Ми з вами — українці!»
Видно, горло Чабаненкові щось здавило, бо він замовк.
Та перехопило горло, защеміло у грудях не лише у Чабаненка.
Незрячий, намагаючись утримати сльози, все розплющував і розплющував свої очі.


... За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скоротили списами Московські ребра?


Усе крутились у його голові рядки, почуті уперше сьогодні. А він же прочитав усього Шевченка, і не раз прочитав повне зібрання його творів. Щоправда, радянського видання.
А мікрофон, помовчавши, заговорив:
- Шановне товариство! Сьогодні мені на Хортиці, як голові Народного Руху України за перебудову, подарували козацьку шаблю. Ось вона. Я цілую цей дорогоцінний дарунок. Цілую і кладу її до піхов. Ми не хочемо крові. Шаблею, автоматом ми волі не здобудемо. То ж давайте наприкінці двадцятого століття здобувати її нашим інтелектом...
Незрячий схвально кивнув головою і піднявся. Встали і сини.
— Ну що, пішли,— сказав батько. І вони, не кваплячись, рушили вгору.
 

_____________________________________________________________________________
* «Прічкін» — народний депутат України від Запоріжжя, що голосував проти незалежності України.
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.