Василь Піддубняк: «Ти знаєш, що ти людина»
Письменник, поет, публіцист, краєзнавець, журналіст від Бога. І все це - про одну людину. Херсонець Василь Піддубняк є лауреатом кількох літературних премій, його книжками зачитуються інтелектуали й просто поціновувані поезії, а на вірші складають пісні. Він був власним кореспондентом таких авторитетних газет, як «Голос України» та «День», автором тижневиків «Урядовий кур’єр» та «Новий день» тощо, залишається власкором газети «Сільські вісті». Переклав з давньослов’янської українською легендарне «Слово о полку Ігоревім», без перебільшень увійшовши з цим творчим доробком в історію. І попри все це, не «забронзовів», залишається такою ж щирою, емоційною та завжди готовою до спілкування людиною. Тож на пропозицію про інтерв’ю відгукнувся одразу.
- Василю Григоровичу, Ви все життя поєднували поезію та журналістику. То ким себе вважаєте - романтиком чи прагматиком?
- Мабуть, у мене все змішалося. Я і романтик, і прагматик. Доводиться і на небо у пориві натхнення злітати, й гепатися на землю.
- А що чому більше заважає - журналістика поезії чи навпаки?
- На початку журналістської праці ще писав вірші. Потім з головою поринув у повсякденні редакційні клопоти і на якийсь час забув, що таке поезія. Потім повернувся до неї. Перечитав свої ранні твори й сам зрозумів, що вони недосконалі, потребують нового осмислення й доопрацювання. Загалом, кожен сам обирає свою дорогу: багато хто з моїх знайомих літераторів пішов з журналістики саме через те, що вона не залишала стільки вільного часу на творчість, скільки їм хотілося. Та й для мене зараз журналістика - це важче, ніж раніше. Відчуваю вигоряння у професії.
- Скільки книг у Вашому творчому доробку? Є якісь улюблені або знакові?
- Давайте рахувати. Видав дві документальні книги - «Жниво Молоха» про голодомор на Херсонщині та «Сонячні скарби «Білозерського» про наших виноградарів. З поетичних збірок - «Храм», «Пізній листопад», «Озиме сонце». До «Озимого сонця» включив найкращі вірші, написані і тридцять, і сорок років тому. Ця книжка особливо дорога моєму серцю ще й тому, що ілюстрував її такий відомий митець, як народний художник України Іван Марчук.
- Над чим працюєте зараз?
- Ще років із п’ять тому почав потроху збирати матеріал про мою малу батьківщину - хутір Захватівка, а пізніше Червоний Кут Теплицького району на Вінниччині. Я взагалі люблю писати про малі села й «малих людей», а тут ще не відступають спогади про дитинство і матір. Жилося тоді важко, адже хутір і під окупацію потрапив. Мати пригадувала: аби не забрали на рабську працю до Німеччини, розігріла смалець і вихлюпнула собі просто на ноги. Все одно забрали! Та й після перемоги життя було не медом. Я народився 4 квітня, а в документах записали 21 травня. Адже по грязюці та бездоріжжю мати просто не могла дістатися до сільради за три кілометри. Словом, писати є про що, а тут і привід активізуватися не забарився: на Вінниччині готують літопис усіх сіл краю, і облдержадміністрація знайшла кошти на його видання. Мій доробок про хутір Червоний Кут - десь три авторських аркуші, близько 70 сторінок друкованого тексту.
- Як ставитеся до літературних премій та конкурсів?
- Я не марнославний. Але, як і багато моїх колег, участь у них беру, бо премії для оплати видання нових творів, повірте, не зайві. Свого часу шанований мною поет Іван Драч вручив премію «Троянди й виноград» від Національної спілки письменників України. Маю премію Костянтина Паустовського за переклад його нарису про Тараса Шевченка. Нещодавно нову редакцію цього перекладу визнали кращою і на літературному конкурсі, започаткованому Херсонською облрадою. Диплом отримав, а обіцяні 27 тисяч гривень преміальних так і чекаю з 5 лютого. Кажуть, грошей немає. Цю байдужу співаночку чую і від чиновників управління культури облдержадміністрації, коли йде мова про видання нового числа обласного альманаху «Степ» - я є його відповідальним редактором. Раніше він виходив друком по два, а то й три рази на рік. Цього ж року і один номер не побачив світ, хоча він давно готовий. Верстали його оператори та дизайнери комп’ютерного набору під моє чесне слово, і з ними за роботу ще не розрахувалися.
- Відкрийте секрет: про що мріє поет Василь Піддубняк?
- У побуті я людина скромна: є квартира, є шмат хліба та шмат сала, то чого ще бажати? Про власний палац чи машину ніколи й не задумувався. Хоча кілька мрій є. Найперше - мрію завершити нарешті й видати енциклопедичний «Словник журналіста», якому за обсягом в Україні просто немає рівних. Він став би дуже в нагоді тим, хто тільки починає опановувати цей фах. Не планую на книжці щось заробляти, але й на саме видання не знаходять кошти ні в Києві, ні у Львові, ні в Херсоні. Ще мрію, як не дивно, навчитися добре грати на піаніно. Його купили, коли знайшлася онучка - думав, вона буде опановувати музику, а я слухатиму. Та донька з онучкою переїхали до Німеччини, і тепер сам граю, а слухає дружина.
- За яких умов Ви емігрували б з України?
- Напевне, ні за яких. За кордоном усе красиво і добре, та мені наша природа ближча, ніж оте прилизане благополуччя. Подорожувати за кордон - із задоволенням. А жити там - зась.
- Все ж таки, наші успішні письменники намагаються перебратися ближче до великої аудиторії, успіху та гонорарів. Якщо не до Німеччини, то про переїзд принаймні до Києва не задумувалися колись.
- Овва! Так я ж там мешкав, коли працював першим заступником редактора газети «Сільські вісті». Та це не моє, кажу щиро. Не люблю великих міст. Вони задавлюють людину, там творчості нема. Аби поезія була щира, її треба підживлювати щирим спілкуванням. З цим у Києві непросто, бо в столиці процвітає зовсім інший спосіб життя: самоізоляція серед публіки.
- Що Вам найбільше не подобається у цьому житті? Кому б Ви із задоволенням набили пику?
- Чи не кожному другому в Офісі Президента України. Вони ж навіть перед собою фальшивлять. Працюють не на народ, а на свою кишеню. Та забувають одне: коли довкола всі бідні, багатим бути і незручно, і небезпечно. Григорій Сковорода ходив по світу жебраком, та залишився у пам’яті народній. А хто за кілька років згадає отих чинуш?
«Над лісом рук голодний крук мов тать.
Про щось волає, темних сил оракул.
...А нагорі - крадуть без переляку,
А унизу все знають, та - мовчать».
Василь Піддубняк, «Майдан».
- Чи є вірш або римований рядок, який став Вашим гаслом по життю?
- Так, це зі спадку Василя Симоненка. До речі, я через нього у часи СРСР мав великі неприємності. У 1970 році вчився в Одеському державному університеті й брав участь в організації вечора творчості поета в Будинку зв’язку. Там на сцені були жовті шпалери, а трибуну дівчата-студентки взяли й обклеїли блакитним папером. Викладачі як побачили таке «вороже» поєднання кольорів, наче знавісніли. Одну студентку вигнали з вишу, іншу загнали аж у Тирасполь читати школярам російську мову. Та й я зіпсував стосунки з «мистецтвознавцями у штатському». Але відволікся. Ось вельми співзвучні для мене рядки мого тезки: «Ти знаєш, що ти людина, чи знаєш про це, чи ні. Усмішка твоя єдина, мука твоя єдина, очі твої одні». Завжди треба думати, що після тебе прийдуть інші, і ти повинен прожити життя так, аби щось залишилося в пам’яті нащадків.
- Дякую за інтерв’ю. Натхнення Вам, Майстре, та вітання з 70-річчям.
Запитував Сергій Яновський
«Новий день».- №13 (5474).- 31.03.2021.- стр.4