Михайло Руденко
ДВА ОБРАЗИ
{маленька поема)
Звідки він у мені цей, ніколи небачений, образ?
У поклоні на схід на колінах мій пращур стоїть.
Сонце тільки зійшло, і заіскрились перлами добра
Ті, що травень приніс у зелені луги і гаї.
Старець ніби закляк, на лиці ні страху, ні покори,
А в спокійних очах, де відбився навколишній світ,
Невгасима любов до освячених сонцем просторів,
І повага Богам, і високої думки політ.
— «О ти, світочу наш! — і простер свої жилаві руки,
Чи ти чуєш мій глас, сідовласого старця слова.
Тож дозволь увійти у оці медоноснії луки —
Взяти зілля-трави, щоб зцілити храбр мужа від ран».
Руки враз опустив і завмер у німому чеканні...
І завмер перед ним медоносний квітуючий луг.
Раптом подих легкий, ніби шепіт, чи боже зітхання
Сколихнуло траву і торкнулося старцевих вух.
Він піднявся з колін, подивився Дажбогу у вічі,
Сотворивши поклін, прояснився неначе дитя.
Кожну квітку вітав, гладив ніжно її по голівці
І благав помогти повернути людину в життя.
Місяць, другий пройшов, на осяянім пагорбі знову
Білий-білий як лунь на колінах той старець стоїть.
Поруч, злізши з сідла, у далеку дорогу готовий,
Дужий воїн завмер — наслухає землі заповіт.
II
Пролетіли віки. У таврійськім степу раннім ранком
Зупинився «Москвич», з нього вилізло двоє — вдивись.
Сонце тільки зійшло, освітивши прастепу останки,
Де в коронах сяйних в хороводі ромашки сплелись.
А точніше сказать — то зібралися юні скіф'янки,
Щоб вітати танком довгожданого літа прихід.
В діадемах царівн, і прекрасні, як літні світанки.
Ось на це торжество і накинули оком людці.
— «Тисяч п'ять візьмемо, якщо встигнем самі все скосити,
Мовив старший із них, потягнувшись до хрусту в плечах».
Знов поляну обвів хижим поглядом, вовком неситим,
І мамони вогонь спалахнув у звірячих очах.
— «Ну, за діло»,— сказав, до машини сідаючи спритно.
І за мить у степу почалася ганебна косьба.
Тисячі юних тіл без розбору валив хитрий пристрій,
А мотор завивав: «На базар, на базар, на базар».
Сонце бачило те, і чоло спохмурніло від гніву, І
гукнуло: — «Перун, а чи видиш, що чинять внизу!»
«Бачу, світочу наш, і готую вже огнені стріли,
Табуни сизих туч і освячену нами грозу».
Люди бачили теж, та чомусь потурали мамоні;
Сподівались либонь, що прибуде здоров'я від трав.
Купували, пили і, проводячи ночі безсонні,
Нарікали на час і кляли лікарів без підстав.
***********************
Юрій Еріх в свій час на Тібеті зібрав різні ліки.
Серед них є й такі, що відразу зціляють від мук.
Та одне є «але», це не вигадка задля потіхи —
Ліки дивнії ті не з усяких, чомусь, діють рук.