Богдан Ступка: мистецтво — це не логіка, це підсвідомість
На початку року згадується розхожа фраза про те, що як зустрінеш рік, тай його і проведеш. Тому ми і вирішили розпочати перший номер 2011 року з бесіди з цікавою, шанованою і надзвичайно талановитою людиною - Богданом Ступкою (можна ще додати: народний артист України та СРСР, але ці звання якось тьмяніють поруч з його постаттю).
Влітку минулого року Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, який очолює Богдан Сильвестрович, вперше за останні 30 років гастролював у Херсоні.
- Богдане Сильвестровичу, чи часто театр Франка дозволяє собі гастрольні виїзди?
- Не так часто, але, як кажуть, «хочешь жить - умей вертеться». Ми крутимось, ми знаходимо спонсорів, і не тільки фінансових - це й «Укрзалізниця», наприклад, чи «Аеросвіт», бо на бюджетні кошти далеко не заїдеш. Ходиш, стукаєш у двері, знімаєш капелюха... Ну а трупа повинна їздити на гастролі - це обов’язково. Це зміна не тільки мікроклімату, зміна глядача - як вони сприймають те, що ми робимо, чи їм цікаво, чи не цікаво. Я вважаю, що це є найголовніше - достукатися до глядача.
- Керівники театрів часто скаржаться на кризу в царині театру. Чи Ви її бачите?
- Я не можу сказати про всю країну, але кризи творчої в нашому театрі нема. Навіть квитків дістати не можна. Зараз черги стоять на спектаклі - «Кайдашева сім’я», «Тев’є», «Весілля Фігаро» і багато-багато інших. Криза… криза може є фінансова. Інколи хочеш поставити виставу - а дуже багато що залежить від фінансів.
- Як вдається фінанси здобувати? Бюджет? Спонсори?
- Я би сказав, в основному бюджет. Крутимося, як можемо. Спонсори на спектаклі не дуже-то йдуть і дають. Викручуємось самі. Якісь вистави - сценографія нова, костюми нові, якісь вистави робимо на підборі, економимо. Не потратили гроші на одну виставу - то «перекинули» на наступну. Це трохи погано, тому що все могло б бути набагато цікавіше.
- Хтось каже, що у радянські часи було легше - гроші були…
- Як були… Ми приїжджали, наприклад, сюди в Херсон - і обком партії брав все на себе. Тоді було простіше: заповнені зали, не заповнені - не мало значення. А що за смисл? Треба, щоб зали були заповнені. А тепер треба думати самому, рішати, як це зробити, щоб приїхати на гастролі. Це набагато складніше.
- Чи вже може театр конкурувати з попсою?
- Як можна порівнювати театр і попсу? Попса зіпсувала смаки молоді, і навіть середнє покоління іноді тебе питає не про спектакль, а: «Коли у вас концерт?». Кажу: «В театрі є спектаклі, концерти є в філармонії, на площах і так дальше…» А їм це все одно.
- Що тоді робити, щоб молодь не «попсєла»?
- Треба робити цікаві спектаклі, і вона сама піде у театр. Коли ми зробили «Наталку Полтавку» - молодь пішла. Здавалося б, така нафталінна вистава, з гарною музикою Лисенка, але всі постановки були однакові - в опері не ходять на «Наталку Полтавку». А ми граємо п’ятий чи шостий рік - і битком набиті зали. Ми Олега Скрипку запросили - він зробив аранжування, трошки змінили ритм (не знущалися над композитором, а навпаки - підтримували), якісь пісні вставили - і вийшло дуже цікаво. Це моя улюблена вистава.
- Але ж Ви казали, що всі улюблені вистави, бо поганих в театрі немає…
- Це я вам так кажу, в колективі я так не кажу. Мої улюблені ще й «Едіт Піаф», ще хореографічні драми «Соломія» і «Дві квітки кольору індиго», зараз «Буря» вийшла Шекспіра…
- Щоб привернути глядача у театр, чи потрібно експериментувати, чи театр має залишатися класичним?
- Без експерименту не буває прогресу ніде - ні в економіці, ні у владі, ні в театрі і в мистецтві взагалі. Театр має свого глядача, і тому ми стараємось на великій сцені не робити крайні експерименти, тому що це може відбитися на глядачі, який нас любить і поважає.
- А що для Вас крайні речі: роздягання на сцені, матюки?
- Я матюк взагалі не пускаю. Я був у МХАТі, прийшов на «Изображая жертву» на малій сцені - і сидів червоний від цих матюків, які почув. Я їх чую на вулиці, хочу прийти в театр, у МХАТ, почути красиву російську мову - а там вулиця прийшла на сцену. Матюк, матюк, матюк… Це мені не до вподоби. У нас немає жодної вистави, де були б матюки. Поки що. Не знаю, як воно дальше буде.
- Тож як Ви ставитесь до театрального експерименту?
- Має бути високохудожній твір - от і все. Чи він експериментальний, чи ні - яка різниця? Театр як руть, він повинен змінюватись, мають бути різні спектаклі, але високохудожні. Найкращий варіант - це щоб був високохудожній твір і повно глядачів. А це зробити важко. Часом високохудожній твір глядач чи не розуміє, чи ще не доріс, чи має свої смаки - ну, що робити, таке воно «се ля ві». А є високохудожні твори, на які люди валом валять. Але не може бути така істина, що є багато людей - і це значить, все прекрасно. Це все відносно. Звичайно, хочеться акторові працювати, коли є аншлаг, і він себе краще почуває, і віддає всі свої сили.
- Ви як художній керівник часто дозволяєте собі грати на сцені?
- Не часто. Я себе стримую - хай інші грають, я вже за своє життя накричався, наговорився. Я віддаю ролі іншим акторам. Бо кожен режисер завжди каже: «Там є роль для тебе, для твого сина…». Першим ділом мене «купують». А я не купуюсь. І кажу: «Тільки без мене».
- А є ті молоді, що можуть і плечем поснути?
- Це ж треба на сцені доказувати, а не за кулісами і плечима. Нічого ж не докажеш. Театр - це така субстанція, де проблеми ніколи не вирішуються: різні людські організми, різні поняття, різні знання, різна освіта, різна природа. В театрі можна чекати всього.
- А в кіно?
- А що в кіно? Запросили - зіграв. І все.
- Як кіноактора ми Вас більше бачимо у зарубіжних фільмах…
- Так, в Росії в основному.
- В той самий час Ви створили міжнародний кінофестиваль. Це надія не те, що в Україні кіно буде? Чи воно вже є?
- Його ще нема. Для того, щоб зробити кіно, треба мати свою програму кіномистецтва. Це не тільки фінанси, але й хороші режисери, сценаристи, оператори, композитори, актори і так дальше. Якщо цього не буде, то й кіна, як кажуть, не буде.
- А в Україні ж колись було велике поетичне кіно…
- Ми боролися за нього з Юрієм Герасимовичем Ільєнком. Знаєте, як боролися? «Кальоним желєзом» вирізали це поетичне кіно. А цей період тоді був найцікавіший в Радянському Союзі, найцікавіший в Європі і в світі. Хтось, напевно, не міг пережити, що це там робиться якесь поетичне кіно - не випускали «Криницю для спраглих», «Ніч на Купала». А потім люди відвикли від образного мислення. Кіно дається їм як їжа. От дали тобі таблетку - і ти знаєш, що від неї в тебе голова не буде боліти, ще й водою запив - і на тому кінець. А треба сісти в кіно і думати - там символи є, міфи, а міфи в Україні потрясаючі, їх треба знати, а людина - споживач, вона не вчила міфів, і її не вчили, і на ці фільми майже ніхто не ходив. Так, як «Молитва за гетьмана Мазепу». Люди ж вставали - і виходили, виходили, виходили… Сприйняття інше. Попса зіпсувала все. І оті серіали попсові, які йдуть по телевізору - це ж жах! А мистецтво унікальне, мистецтво - це не логіка, це підсвідомість.
- Але ж Ви теж мали досвід зйомки у серіалі…
- Так. Гроші ж заробляти треба.
- Вас останнім часом часто лають за «Тараса Бульбу». Чи фільм, який Ви побачили, був таким, про який Ви мріяли?
- Я, по-перше, не мріяв про «Тараса Бульбу». Просто приходиш і знімаєшся, як написав Микола Васильович Гоголь - це же у нього все написано.
- Кажуть, що не зовсім так знімалося, як було написано: у Гоголя немає «Великої Русі» на кожній сторінці, а в фільмі є.
- Там є: «Я умираю за Русь» - тільки за яку Русь? Всі її ототожнюють з Росією, а тоді Росії не було, і назви такої не було - це XVI століття, була Київська Русь, все йшлося про Київську Русь. Які дійові особи в цьому фільмі? Козаки - це українці, полякі та євреї. При чому тут Росія?
- Багато шанувальників вважають, відомі й шановані актори мають обирати фільми, в яких будуть зніматися. Це стосується і Вас, і Ваших сина з онуком («Ми з майбутнього 2»)?
- Ні, вони там гарно зіграли, і старший Ступка в «Тарасі Бульбі» гарно зіграв. Люди дивляться на політичну сторону, а крім політики існує і мистецтво. Добре, ви дивитесь політично, але ви повинні підійти і з мистецької точки зору - чи це добре зіграно, чи погано. А вони це відкидають - і зразу чорною фарбою тебе мастять. У нас в театрі теж є такі. Але в Москві за Тараса Бульбу я отримав «Золотого орла» - я вже «двоглавий» орел, перша нагорода була за фільм «Водій для Віри». Двоглавий - як герб. І що мені робити?
- Зніматися.
- Зніматися - правильно. Я у «Тарасі Бульбі» грав про Україну, про Київську Русь - я іншого поняття не мав. То, що там Гоголь понаписував про православну віру - то це Гоголь, не треба відкидати його. А для чого відмовлятися зіграти таке? Це буває раз в житті. У фільмі «Ми з майбутнього 2» і Остап зіграв, і Дмитро - це внук, він там прекрасно зіграв. Ми ж не бачили фільм, а от говорять… Міністерство культури спочатку фільм заборонило, а тепер уже говорить: «Зробіть одну поправочку, виріжте там кадр - і воно в нас піде...». Люди не бачили, а говорять. Як в анекдоті: «Чайковский плохой композитор». - «Откуда ты знаешь?» - «Мне Рабинович напел». Це так само.
- А чи має право актор, тим більше талановитий актор, грати все те, що йому пропонують?
- Артист повинен грати все - і злодєєв, і бандитів, і позитивних людей. «Весь світ - театр, - сказав Шекспір, - і ми всі в ньому артисти». Я, наприклад, відмовився від ролі гетьмана Скоропадського у «Днях Турбіних» по Булгакову. Прочитав сценарій і відмовився. Не схотів цю роль грати. Я пам’ятаю п’єсу, у якій він карикатурно зображений, і хоч мені режисери говорили, що ми будемо все це робити навпаки, я кажу: «У вас сценарій пахне тим душком». І відмовився.
- У Херсоні як себе почуваєте?
- Нам, франківцям, дуже приємно приїхати в Херсон. Без театру духовне життя людей якось стає нижче плінтуса. Я знаю, що місто ваше дуже театральне. Ми за час гастролей полюбили вас, прекрасного, театрального херсонського глядача. Ми живі тому, що живий глядач.
Лариса Жарких
“Херсон маркет плюс”.- №1 (259).- 06-12.01.2011.- стр.19