Що маємо – не зберігаємо
«Російський ілюзіон та німецька пам'ятка» – під такою назвою на початку минулого століття в херсонській газеті «ЮГъ» з'явилася велика стаття про культуру міського обивателя, про пам'ять і ставлення до історії
Невідомий автор статті, який сховався під незвичайним псевдонімом Дідадою, мабуть, багато подорожував і дуже добре розбирався в історії міста та країни. Головне питання, поставлене ним у статті, звучало приблизно так: «Що на сьогодні для жителів Херсона є основною пам'яткою міста?» Шляхом наведення нескладних прикладів автор довів, що обивателю глибоко начхати на історію міста, та й збереження історичних та архітектурних пам'яток його не дуже турбує. У повсякденному житті городянин віддає більшу перевагу наявності у місті ілюзіонів (кінотеатрів), ресторанів та інших розважальних закладів. Також автор нарікав, що внаслідок такого ставлення людей необережні архітектурні споруди та пам'ятники-свідки історії занепадають, руйнуються і, приходячи в повну непридатність, зникають, не залишаючи наступним поколінням шансів на наочне вивчення історії.
На жаль, все, що турбувало автора сто років тому, залишилося актуальним до цього часу: найкрасивіші будівлі центру міста перебудовують, збивають унікальну ліпнину, по-сучасному «облагоджують» фасади. Не далі минулої п'ятниці до редакції нашої газети зателефонував молодий чоловік, який з обуренням розповів, що на проспекті Ушакова, в одній із старовинних будівель, що ремонтуються, будівельники знищують ліпнину. Фахівців із її відновлення немає, та й грошей ледве вистачає для проведення примітивного косметичного ремонту фасаду. От і виходить, що мине ще років 20–30 і перетвориться неповторний старий центр Херсона на якусь безлику подобу його віддалених мікрорайонів. А старе місто залишиться нащадкам лише на фото, зібраних колекціонерами-краєзнавцями.
Як приклад протилежного ставлення до культури та історії Дідадою наводить кілька епізодів свого відвідування Німеччини: «У цьому будинку ночував Бісмарк, в іншому кілька днів прожив якийсь Генріх Бранденбурзький, там відпочивав після дороги якийсь Карл Саксонський і т.д. Кожна вулиця, будинок, площа, що мають історичні імена, представляють для німця сторінки історії, сторінки його минулого – великого фатерлянда. Діти за допомогою вчителя дивляться на ці сторінки і читають без книг про осіб, події, завдяки яким створювалася їхня батьківщина. Ще дитиною німець вчиться поважати та любити своє минуле». На закінчення автор розповідає про своє відвідування острова запорізької слави Хортиці, де його гідом виявився німець, який тут проживав. Він гордо говорив про минуле острова. Він же показав авторові залишки запорізьких куренів, викладених камінням, невеликий гайок дерев, під якими, за переказами, імператриця Катерина снідала та тлумачила з наближеними.
«Дивні діла твої, Господи! - Вигукував далі автор. - Виходило так, що цей Йоганн чи Фріц був охоронцем реліквій славного, бойового запорізького минулого. Якби острів належав російським, то від їхнього господарювання на ньому нічого б історичного не залишилося. Наш “добрий російський мужичок” висмикнув би з куренів усі камінчики, а дерева цариці Катерини зрубав і звіз на базар». Згодом так і сталося. Як же ми, сучасні херсонці, схожі на цього «мужичка», що нищить минуле своєї країни! Виходить, сутність наша за 100 років не змінилася? Прикро!
Олександр Захаров
"Гривна СВ".- № 40(359).- 26.09.2008.- стор. 17
