Дарують дітям віру в дива
Уже більше 15 років існує народний навчальний театр «Студі-Арт» при факультеті культури та мистецтв Херсонського державного університету. За цей час він подарував глядачам не одну блискучу виставу та зірвав десятки тисяч аплодисментів. Утім, серед інших досягнень студентського театру вирізняється одна благодійна справа, яку молоді служителі Мельпомени виконують на відмінно. Багато років театр «Студі-Арт» дарує дітям з обмеженими можливостями спектаклі до Новорічних та Великодніх свят. Одна з найпопулярніших акцій, у якій беруть участь актори, - «Святий Миколай мандрує Україною». Зі своєю виставою (кожного року новою) студенти відвідують безліч дитячих будинків та інтернатів області. Змінюються актори, теми спектаклів, музичний супровід, а діти все одно з цікавістю та захопленням переглядають вистави «Студі-Арта». Кореспондент «НД» поспілкувався з провідними акторами та їхнім ідейним наставником - кандидатом педагогічних наук, заслуженим працівником культури України Лідією Лимаренко та поцікавився, які вимоги до театру в найсуворіших критиків їхньої діяльності - дітей.
- Студентський театр - це мистецтво, що ніколи не застаріє, - впевнена завідуюча кафедри культурології факультету культури і мистецтв ХДУ доцент Лідія Лимаренко, - Він існує на нашій кафедрі ще з 1998 року. Сьогодні в «Студі-Арті» постійно грають 30 студентів. Я впевнена, що саме від такої талановитої молоді залежить, у якому напрямі рухатиметься наше суспільство. У театрі може грати тільки Особистість, адже він поєднує в собі всі інші види мистецтва. Наші студенти дарують дітям під час вистав віру в дива. За допомогою «Студі-Арта» маленькі хлопчики та дівчатка бачать красу й добро у всіх його проявах і запам'ятовують це на все життя.
- Ми кожного року самі пишемо сценарій новорічної вистави, - розповідає Альона Граматюк, директор театру «Студі-Арт», актриса театру. - Музика, світло, сценографія, декорації — за все це відповідаємо теж ми. Кожного разу, коли ми виходили на сцену і грали виставу до Дня святого Миколая, я почувалася, ніби в казці. Тим більше, що граємо ми не для звичайних дітлахів, а для тих, кому в житті пощастило менше за інших. Це діти з обмеженими можливостями, сироти, хворі на СНІД та інші тяжкі хвороби, Вони, до речі, вже з перших хвилин вірять нам. Кожного разу, коли ти виходиш на сцену, їхні емоції перевертають душу.
- До речі, діти з дитячих будинків чи інтернатів набагато краще сприймають виставу, ніж їхні однолітки з благополучних родин, - додає Алла Черкашенко, актриса театру. - У наших виставах не буває маленьких ролей, там всі головні. Мені доводилося грати ялинку, зірочку, маленьку дівчинку - і ці дітлахи уважно спостерігали за моїми пригодами та тим, що діялося на сцені. А їхні оплески після вистави, або коли дитина підходить до тебе, обіймає, дякує за спектакль - такі відчуття неможливо замінити нічим!
- Я ще не зустрічала дитину, яка залишилась б байдужою до нашої роботи,- говорить Наталія Васильченко, відповідальна за сценарії та світло, актриса театру. - Для мене це дуже важливо. Адже написати такий сценарій, щоб дитина повірила в диво, опинилася в казці і, можливо, стала однією з дійових осіб, досить складно. Правильно виставлене світло, вчасно увімкнена музика (яка теж має бути написана «в тему») - завдання не з легких. Однак оплески, які діти дарують нам після вистави, того варті.
- Дитяча щирість та віра в те, що наші персонажі справді існують, дійсно заслуговує поваги, - продовжує Андрій Козлов, актор театру. - Мені неодноразово доводилося грати негативних персонажів, наприклад, чорта. Коли після спектаклю ми виходимо у фойє, діти продовжують вірити в мого героя. Хтось може заплакати чи почати сніжками кидатися. Така ж реакція в них на відьму, вовка. А до акторів, котрі зіграли позитивну роль, діти навпаки підходять, спілкуються. Деякі з малят - наші постійні шанувальники.
- У мене така прихильниця з'явилася ще тоді, коли я вперше зіграла у виставі до Дня святого Миколая, - згадує Марина Лебедева, актриса театру. - Після вистави підійшла дівчинка, ми познайомилися і потоваришували. Потім вона разом з мамою приходила на всі наші спектаклі, чекала фіналу, підходила до мене, брала за руку і вже не відпускала. Зараз дівчинці 7 років, вона продовжує ходити на вистави і вишукує мене з-поміж інших. Ми віддаємо дітям свій час та старання, але той заряд, який дарують нам вони, вартий будь-яких зусиль!
Софія Митчак
«Новий день».- №52 (5099).- 26.12.2013.- стр.22
