«Не треба соромитися бути смішним»
Близько ста ролей на театральних підмостках, блискуче втілені образи, за якими упізнаються вистави. Актор Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша Євген Гамаюнов тепер заслужено заслужений Високого звання улюбленець публіки удостоєний до Дня працівників культури України Указом Президента Володимира Зеленського. Ми вирішили поспілкуватися з паном Євгеном, тепер вже заслуженим артистом України.
- Євгене, скажіть, чи вже встигли звикнути до того, що Ви тепер офіційно заслужений?
- Поки ні. Знаєте, згадую, коли в мене народилася дитина і я так - «батьком став, як це - я тепер батько?». Як і тоді, зараз з’явилося більше відповідальності. Звання ж отримав на рівні держави і тепер повинен нести його гідно. Прославляти область, місто. Відповідальність величезна.
- Знаю, що перша спеціальність, яку Ви обрали, була робочою, здається, зварювальника. Чи міг бути Євген Гамаюнов не в театрі і не актором?
- Міг. Моя ланка в училищі посідала перші місця зі зварювальних робіт. І мене після навчання залишали в Генічеську, майстром. Закінчував з червоним дипломом, якби не бійка, то так і було б...
- А що це була за історія з бійкою?
- Ну це, може, й не для преси...
- Певно, десь якусь справедливість відстоювали?
- Точно. Добре, розповім. Була одна людина, яка, знаєте, постійно нагадувала про те, на якій вона посаді, прагнучи цим підняти свій авторитет. «Та я сказав нікуди не йти» і все таке. Йому подобалася одна дівчина, а ми до неї та подруг ходили гуляти. І от вже на випускному дехто отримав... Заслужено.
- То ПТУ Ви таки закінчили?
- Закінчив, тільки не з червоним, а з синім дипломом. Помста таки була. Той викладач поставив по своїх предметах нижчі оцінки. Ну а після тієї бійки я за фахом не зміг працювати. Отримав травму, а коли сковує спину, над зварювальним апаратом сидіти дуже важко.
- Але ж, виходить, та неприємна ситуація вплинула на Ваше майбутнє? Пов’язали своє життя з театральним мистецтвом. Як, до речі, це сталося?
- Я взагалі з такої родини. Батько був один із 13 дітей у сім’ї, і всі як один співали. Я ще зі школи грав у КВК, виступав на всіх заходах у сел і. Сам я родом з Асканії-Нової. Пам’ятаю, як приїжджав син засновника заповідника, Едуард Фальц-Фейн. Так під час свята на честь цього візиту я грав на баяні. Активним учасником художньої самодіяльності був і в училищі. А всі чотири роки на звітні концерти до нас приїжджали представники з обласних закладів культури. Як правило, це були одні і ті ж люди. Ну і якось від журі підійшов до мене один чолов’яга, здається, він працював отам, де був будинок трудових резервів, і каже: а ти не хочеш у Херсон на прослуховування? Ну я й поїхав. А потім - вступати до училища культури.
- Пам’ятаєте, що під час екзамену виконували?
- Звичайно! Це був Фредерік Гарсіа Лорка «Если мог по луне гадать я». Потім - гумореска «Вовк узрів кобилу в полі», я її й досі читаю. Етюд був, «Як я шукав клад», і проза. От її вже не згадаю. Того року був дуже високий прохідний бал і шалений конкурс - три людини на місце. Нас вступило 32, а до випуску дійшли лише 12. Не витримували. Дуже важко було навчатися, репетиції до ночі, і часто без вихідних, самі декорації робили. Знаєте, Херсонське училище культури дає дуже сильну базу. Навіть потім, вступивши до університету, я багато користувався конспектами з училища.
- Ви маєте на увазі Херсонський державний університет?
- Так. Царство небесне Олегу Васильовичу Мішукову, котрий тоді був проректором. Якось мені говорить: Євгене, а не бажаєш отримати вищу освіту? Звісно, бажав. Тоді ХДУ ще не мав мистецького факультету, була лише творча спеціальність. Я 11 років був студентом, враховуючи навчання в училищах.
- Навчаючись в університеті, Ви вже були у трупі театру ім. М. Куліша. Як потрапили до храму Мельпомени?
- Училище культури робило показові вистави, на які запрошували режисерів і керівництво театру. Туди потрібні були молоді кадри. Ну і якось відібрали нас п’ятьох. Ми в театрі й практику проходили. Дізнавшись, що все, беруть, був на сьомому небі від щастя. І це ще співпало з моїм одруженням. Не минуло й трьох тижнів після весілля, як я прийшов у театр. На руці обручка, а Олександр Андрійович подивився й каже: отакі нам треба! Мовляв, вже не вільний, коріння пустив, так і треба.
- Перша роль у театрі. ЇЇ пам’ятаєте?
- Ой, це була вистава «Тарас Бульба», дуже потужна, з Анатолієм Толоком у головній ролі. Спочатку грав у масовці. Потім через зміни у складі трупи пішли рокіровки, і нас з хлопцями перевели вже на невеличкі ролі з текстом. Потім у мене були вистави-казки, грав людожера в «Коті у чоботях». У «Лівші» переграв багатьох персонажів. Захворів актор - і мені треба було дуже швидко включитися в роль батька-коваля. Слів там не так багато, два чи три епізоди. І Василь Андрійович Чорношкур, він грав отамана Платова, заходить якось у кабінет, де ми з хлопцями сиділи, й каже: «Жень, ти мені нічого не хочеш сказати?». Я знизую плечима. Через хвилин 7 знову зазирає - так нічого не хочеш сказати? Думаю: чи, може, гроші в борг взяв і забув?.. Ну а що маю сказати? А він і говорить: «Ти не хочеш сказати: Василю Андрійовичу, давайте вже підемо репетирувати?». А... Ну ходімо. Потім він розповідав, як сам, тільки після інституту, отримав роль, а вийшовши на сцену, злякався і не зміг нічого сказати. Розумієте, Василь Андрійович просто боявся, щоб я не забув слова. От він якраз із тієї когорти акторів, які виправляють, підказують, підтримують. Дуже мені допомагав, молодець. Усі ми, кому випало працювати з цією людиною, згадуємо Василя Андрійовича з теплотою і вдячністю. Та й зараз, коли він у Києві, спілкуємося, телефонуємо один одному. Недавно бачилися, Василь Чорношкур був гостем «Мельпомени Таврії». Взагалі мені дуже пощастило в житті: працюю і товаришую з дуже хорошими людьми. Бог так дав, що з поганими мати діло не доводиться, або, може, я їх просто не помічаю.
- Євгене, Вас називають херсонським королем комедії. Все через Ваше амплуа жартівливих персонажів. Скажіть, це якось пов’язано з Вашою вдачею?
- Ну так, я і в житті оптиміст. Але ролі пов’язані не лише з характером, а й із зовнішністю. Нам, акторам невисокого зросту, не грати героїв-коханців. Там серенади, поцілунки - це для іншого типажу.
- Як воно, грати шута? Що має бути на душі, граючи так, щоб люди сміялися?
- Щоб люди сміялися, треба не соромитися бути смішним. Інакше реакції не буде. Взагалі важкувато грати. Буває, щось трапилося, в тебе на душі погано. Але ж глядача не хвилює, він не повинен цього помічати. Він заплатив гроші й прийшов по емоції. А я маю добре зробити свою роботу. Але були в мене і трагічні ролі. Ще в училищі в нас була вистава «97» за п’єсою Миколи Куліша. Для нас - тих, хто хотів працювати у театрі ім. М. Куліша, - було дуже важливо відтворювати на сцені написане цим великим драматургом. Так от там я грав солдата без ніг. Мій герой говорив: «Нате ваш хрестик, верніть мені ноги», він їх втратив у Першій світовій... І там такий монолог сильний, глядач плакав. Потім у театрі грав некомічних персонажів у «Нью-Йорк, Нью-Йорк», «Дуже непростій історії» і т. д.
- Але ж зараз на сцені бачимо Вас веселим. Не пропонують інші ролі, чи трагічних постановок не роблять?
- Знаєте, в середині 2010-х відсотків 80 вистав у репертуарі театру були трагічними. І були повні зали, аншлаги, глядачі довго аплодували. Це були дуже потужні постановки. Ну а зараз настав такий час, коли люди не бажають плакати, сумувати, або сидіти думати, через себе пропускати. Бажають сміятися, подивитися щось легеньке, з піснями, жартами.
- Євгене, а кого ще б хотілося зіграти?
- Чесно, вже багато кого переграв. Бомжі - були, жіноче перевтілення - у казках, концертах, чимало. Аби була робота, сама роль непринципова. Вона якщо є, то є й нові образи. А от хотілось би більше режисерів із цікавим матеріалом.
- Не повірю, що Вас, з такою колоритною зовнішністю і давно відточеною акторською майстерністю, не запрошували грати у кіно...
- Запрошували, не раз телефонували, щоб на 5 днів приїхав, на тиждень. Але все якось не складається, театральний графік не дозволяє відволікатися на інші проекти, тим більше в інших містах.
- До речі, кіноіндустрія таки відібрала в Херсона низку талановитих акторів. Ваші колеги тепер на великих екранах, а театру, як на мене, їх бракує. Можете пообіцяти херсонському глядачу, що не поїдете в інше місто?
- Спостерігаю за колегами, дивлюся в інтернеті їхні фільми та вистави, і щиро радію їхнім успіхам. Знаєте, риба шукає де глибше, а людина - де краще. Щодо мене, чесно, якби хотів кудись поїхати, вже б давно поїхав. Планів залишити Херсон в мене немає. Хоча, не приховую, були. Думав, може, в Київ податися, в інший театр... А потім раз і - ну тут же мої глядачі, робота, батьки. З початку все починати? А життя швидко плине, здається, тільки 25 було, вже 40. Дивишся, донька, тільки ж з пологового забирав, вже 9 клас закінчує... їхати кудись, залишати тут родину, чому вона має страждати?
- Кому б хотіли подякувати зараз, вже у статусі заслуженого артиста?
- По-перше, батькам, вони мудрі й сильні. Дружині, вона в мене золота. Коли від Олександра Андрійовича прийшло те повідомлення, це був пізній вечір, я розбудив кохану, кажу: Жанно, ми отримали звання! Дякую тобі за те, що в мене завжди є тил, що вдома все добре, діти нагодовані. І коли йду на сцену, моя голова не забита чимось іншим, окрім театру. Дякую керівництву рідного театру і колегам, партнерам, з якими працював на сцені.
- Про що тепер мріє Євген Гамаюнов?
- Дуже мріяв бути заслуженим артистом отримав це звання. А тепер у мене з’явилася нова мрія.
- Народний артист України?
- Мрію мати свою квартиру. Бо живу з родиною в гуртожитку. Я з 16 років по гуртожитках, найманих квартирах. А вже й двоє дітей. Ті 12 квадратів, знаєте, не дуже комфортно. Мрію отримати квартиру або на неї заробити, хоча зарплати в нас не такі великі.
- Євгене, дуже вдячна за відверту розмову. Бажаю Вам, щоб заповітна мрія збулася якомога швидше. Вам - здоров’я і наснаги, щоб втілити задумане. А ще - нових та цікавих ролей!
Спілкувалася Марина Савченко
«Новий день».- №49 (5458).- 02.12.2020.- стр.14
