Феномен Валерія Бережка
Мою палітру опоїв
Блакитний колір України,
Що від Дніпрових берегів
До рук шовково плине, плине…
Юхим Михайлів
Є у Цюрупинську людина, яку знають майже всі мешканці міста. Валерій Михайлович Бережко за спеціальністю – лікар ( швидкої допомоги і судновий) і травник, за покликанням – художник, а за душею – справжній козак. Він народився післявоєнного 1946-го у сім’ї фронтовиків, які на той час перебували у польському місті Жешув. Батьки пройшли всю війну і мали бойові нагороди. Після повернення все їх життя пройшло у мальовничих колишніх Олешках. Там і зростав малий Валерик, жадібно вдивляючись у навколишню красу і вже тоді намагаючись відобразити її на своїх малюнках. Постійно мав перед очима приклад матері – самодіяльної художниці й неперевершеної вишивальниці гладдю, а три вишиті картини з казковими сюжетами зберігає й донині. Після школи Валерій вивчився на фельдшера і… опинився на службі в армії. Спочатку була Угорщина, а в 1968 році – Чехословаччина. “Там ми відчували себе окупантами, – говорить Валерій Михайлович, – сором і нікому не потрібні жертви – усе, що залишилося після тих часів.” Були й іще деякі “гарячі” точки, та про них розповідати сьогодні ще не на часі. Потім був Сімферопольський медичний інститут, який він закінчив зі спеціальністю “хірург”. А попереду – близько 16 років у морях і океанах, і робота суднового лікаря.
“Цю роботу можна порівняти хіба що з працею земських лікарів, – стверджує Валерій Михайлович. – Часто, перебуваючи далеко від землі, ти повинен приймати єдино правильне рішення, і не маєш ніякого права на помилку.” І він оперував, видаляв зуби, лікував нервові зриви, зшивав сухожилля, ставив діагнози. Про один із моторошних випадків пам’ятатиме завжди. Коли виходили у відкрите море, його земляк, молодий четвертий помічник капітана Олег, замріяно дивлячись вдалину, сказав: “Як тільки гарно, подивіться, так би й полетів птицею над морем!” Згодом хлопець став часто скаржитися на головний біль, який дедалі ставав усе нестерпнішим. Лікар поставив діагноз: пухлина, але, як міг, заспокоював хлопця, і сам був переконаний, що молодий організм упорається з хворобою. На Канарах юнака списали на берег, доправили додому і прооперували. Та, на жаль, було пізно – наслідки давньої травми перервали його життя. Коли Валерій повернувся до рідного міста і почув страшну новину, то, взявши велосипед, поїхав на цвинтар шукати могилку Олега. Довго блукав, уже стало смеркатися, і раптом він фізично відчув на собі чийсь погляд. Автоматично намацав у кишені взятий з собою ніж, обернувся і… зустрівся поглядом з очима юнака – на пам’ятнику. Так вони зустрілися.
Він працював на науково-пошукових(“Південьрибпромрозвідка”) та промислових (“Керчрибпром”) суднах, не з чужих слів знає Атлантичний, Тихий та Індійський океани. Увесь цей час вів щоденники, які ілюстрував власними малюнками. Деякі сторінки із цих записів тоді були надруковані у місцевій пресі, але ж їх багато, і це дійсно унікальний матеріал. Валерій Михайлович якось хотів видати щоденники і малюнки книжечкою, проте, з’ясувавши ціну, просто опустив руки. А він же декілька разів обійшов навколо світу, ступав на найекзотичніші береги й острови, бачив одразу сім смерчів одночасно в Середземному морі, вогняні концентровані кола на воді в Антарктиді. Біля землі Королеви Мод він разом з іще двома колегами спостерігав справжнісіньку літаючу тарілку, і там же вони ловили “крижану” рибу (абсолютно прозору – крізь неї можна дивитися, ніби через скло). Цілий рік Валерій Михайлович жив у Буенос-Айресі, де його надзвичайно вразив величезний пам’ятник Тарасові Шевченку, встановлений нашими емігрантами. А усього, що бачив Бережко, дійсно, вистачило б не на одну цікаву книгу. У перервах між рейсами і після закінчення “морської” кар’єри , аж до самого виходу на пенсію, працював лікарем “швидкої”.
Бабуся ж лікаря була справжнім екстрасенсом, зналася на травах і теж лікувала людей. Саме вона передала онукові власні знання, і він завжди використовує їх, продовжуючи лікувати людей і нині. “Я люблю збирати трави у чистих, незабруднених радіацією місцях (перевіряючи спеціальним прибором), об’їздив на мотоциклі декілька областей, і такі місця існують! Я знаходив там рідкісні рослини, проте не зривав – жалів.” А ще він усе життя продовжує писати картини. Переважно це олешківські пейзажі, натюрморти, портрети друзів. Усією душею Валерій Михайлович закоханий у рідний край, його мальовничу природу, так само як колись Юхим Михайлів, художник-земляк із трагічною долею, палітру якого “опоїв блакитний колір України”. “У нас на Херсонщині картини самі виникають перед очима, – говорить митець, – і ти мимоволі стаєш художником, живучи серед такої краси.” На полотнах Бережка отримують друге життя знайомі кожному жителю міста куточки природи – Маркуцин берег, сосновий бір, плавні, Хуторище, Кардашинський лиман, Тараниха і багато інших. Багато картин художник подарував місцевому краєзнавчому музею, безкоштовно оформлював для його історичної експозиції великі панорамні полотна. Своїми вчителями у живописі він називає Георгія Петрова і Костянтина Московченка, дуже багато взяв від художника Василя Боженка. Брав участь у численних місцевих й обласних виставках.
А ще його пейзажі – у терапевтичному та лор-відділеннях центральної районної лікарні, і, за словами медиків, сприяють одужанню хворих, поліпшують їх настрій. Валерій Михайлович є прихильником методики лікування кольором, якій навчився у Китаї, і застосовує її у своїх пейзажних роботах. А пише їх під православні молитви і класичну музику, з відповідним настроєм і натхненням. Ті, хто придбав такі картини, стверджують, що вони дійсно допомагають і мають певний лікувальний ефект. Іще одне захоплення невгамовного Валерія Бережка – славне історичне минуле України, доба козаччини. “Козацтво у мене в крові, – говорить він. – Мати була родом із осілих чумаків, батько теж походив із давнього козацького роду Брежків, напам’ять знав “Кобзар”, а колись у сім’ї зберігалася навіть родова прадідівська шабля 17 століття.” Коли у 1996 році в Олешках зареєстрували Олешківський курінь українського козацтва, Бережко став його отаманом. Він вважає, що сучасне козацтво тримається на тих козаках-патріотах, які присвячують себе вихованню підростаючого покоління.
Один із найпопулярніших заходів – походи на козацькій чайці “Олешківська Січ”, і це не звичайні виїзди на природу, а цілий комплекс роботи з молоддю: науково-дослідницько-екологічні експедиції, зелений туризм, проведення “Козацької зорі” – патріотично-оздоровчого заходу для підготовки молоді до служби в армії і на флоті. Валерій Михайлович давно мріє про створення у Цюрупинську картинної галереї, проте підтримки у жодної з влад і досі не отримав, хоча 8 років і сам був депутатом міськради. Але він не впадає у відчай, продовжує багато малювати, їздити рідною землею, вивчати козацьку добу, допомагати людям, вірити у краще і – завжди посміхатися, кажучи, що кожен повинен займатися своєю справою і, незважаючи ні на що, дуже любити життя. Мабуть, саме у цьому і полягає феномен Валерія Бережка…
Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №9 (440).- 03.03.2011.- стр. 16-17
