Херсонські лялькарі
Ми продовжуємо розповідати вам про Херсонський обласний театр ляльок, який у жовтні цього року відсвяткує своє 40-річчя
На наших сторінках ми знайомили вас із керівним складом театру, розповідали про тих, хто вигадує ляльок та створює вистави - художників та режисерів. Сьогоднішня розповідь присвячена акторському складу театру, тим, без кого будь-яка робота режисера та художника, звукорежисера та декоратора марна: адже, саме у їхніх вправних руках ляльки «оживають», живуть своїм життям, мають власний характер та голос, роблять ті або інші вчинки. Саме актори-лялькарі є творцями, завдяки яким ми любимо і не перестаємо захоплюватися яскравим, самобутнім і неповторним світом - театру ляльок.
Олександр Довгань
Олександр у театральному мистецтві вже близько дев'яти років, але ще будучи дитиною, займаючись у звичайній школі, мав хист до лицедійства і творчих пошуків - завжди був учасником різноманітних шкільних заходів, концертів тощо.
- Ольга Каганова, завідуюча кафедрою театрального мистецтва Таврійського ліцею мистецтв, запросила до себе одного з моїх друзів, і я теж захотів, - згадує Олександр. -Мама хотіла, щоб я отримав більш традиційну освіту - став юристом, наприклад, а я поїхав у Київ... навчався у естрадно-цирковому училищі, де власне і займався всім, що пов 'язано із лялькою. Але були і пантоміма, і акробатика, я трохи підживлювався цим, тому що тоді я ляльок взагалі терпіти не міг. Найбільшою мрією був... драматичний театр, а лялька для мене була просто «кошмаром». Але... потрапив сюди і зрозумів, що мені подобається!
Спочатку Олександр хотів залишитись у Києві, двічі намагався вступити до театрального інституту ім. Карпенка-Карого, але не вдалось.
- Планував знайти роботу і залишитись у Києві. Тоді батько сказав: «Якщо не повернешся, ти - не мій син!» І я, мабуть, вперше зробив щось всупереч йому. Це все було влітку, а у сезон квитки на потяг купити - справа нелегка. Вирішив покластися на долю. Буде квиток - поїду, ні - залишусь. В результаті, все ж придбав квиток і повернувся додому. Ольга Аркадіівна (Каганова -прим авт.), порадила мені піти на навчання в училище культури, і я жодного разу не пошкодував. Там просто чудові викладачі, я був від них у захваті.
Проте... Мрія потрапити у театр драми не давала молодій людині спокою.
- Можливо, це говорить молодість. Якісь мої фантазії, прагнення романтики. Але тут теж втрутилася доля. Я захворів: неврит нерва обличчя. Лише закінчив навчання, треба було працювати, а в мене пів-обличчя не рухається. Лікарі сказали, що хвороба може протікати дуже довго, до року. Я лежав у лікарні, наляканий, розчарований, і тут знову допомогла Каганова. Саме вона тоді запропонувала піти у театр ляльок. Я подумав... і пішов сюди. Хвороба потроху відступала...
Перше, що вразило, згадує Олександр, після того, як прийшов у театр т це колектив. Він переконаний, що це не колектив «співробітників», це скоріш, єдине ціле - серце театру, завдяки якому театр живе і дихає.
- Режисер - людина настільки відкрита до спілкування, настільки талановита! Та й вся трупа - чудові люди. Вони тут не заради грошей, а заради мистецтва, - переконаний Олександр Довгань, - Театр - це добре, це та професія, яку ти любиш. Вона зовсім не напружує, єдиний мінус, який завжди хвилює молодь - зарплата. Можливо, якби частіше влаштовували гастролі... А так виходить, що немає стимулу. Ти приходиш... відпрацьовуєш... отримуєш зарплату... яку можна витратити за два дні... Але любов до театру допомагає жити.
Паралельно з роботою Олександр отримує вищу освіту на факультеті культури і мистецтв Херсонського державного університету, і упевнений, що й надалі його доля буде пов'язана саме з театром ляльок.
Олександра Парнюк
Ця молода актриса мріяла пре театр ще з раннього дитинства. Постійно була задіяна у аматорських гуртках, займалась танцями та співом, а після школи навчалася і закінчила Дніпропетровський театрально-художній коледж.
- Актор театру ляльок - моя безпосередня професія. Я сама з Генічеського району, тому саме Херсонщина мені найрідніша. І після училища я повернулась сюди. Знала, яку зарплатню отримують у театрі, гроші не могли бути поштовхом. Одразу після отримання освіти була в Хмельницькому, але надто гостро постало питання житла. Кілька місяців провела там, але честолюбство, можливо щось інше... не давали працювати поза сценою. Знала, що якою б не була там зарплата, та без театру я не можу.
У 2010 році Олександра прийшла у Херсонський театр ляльок, тоді ж вступила на навчання у Київський національний університет театру, кіно і телебачення. Каже, що професію обрала свідомо, а отже, буде досягати своїх вершин саме в театрі ляльок.
- Дуже люблю подорожувати, зараз навчаюсь заочно в КНУ ім. Карпенка-Карого, і поїздки туди на сесії - для мене за щастя, - ділиться своїми враженнями Олександра. - Але все, що я вмію сьогодні, - це не лише освіта. Це досвід моїх викладачів. Олександра Самохвалова, завкафедрою лялькового відділення Дніпропетровського училища; Леоніда Попова, завідуючого тим же відділенням у моєму Київському виші; Сергія Чуркіна, актора Київського театру ляльок. Усі ці люди зробили мене такою, якою я є на сцені.
Олександра упевнена, що театр ляльок - саме те, чим вона хоче займатись у житті.
Микола Животов
Микола прийшов до Херсонського театру ляльок у 2010-у одразу по закінченні Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Згадуючи роки навчання каже, що цей період був одним з найбільш яскравих.
- Мене вчила режисер Олександра Самохвалова, яка не просто дала мені хорошу освіту, а й прищепила бажання працювати над собою і вдосконалюватися. Сьогодні мене не лякають складні ролі, в них я намагаюсь знайти спочатку якусь цікаву рису, і вже потім - характер в цілому.
Уже за перші кілька місяців роботи у театрі Микола встиг зіграти у двох прем'єрних виставах: «Легенда про отамана Сірка» та «Квітка бажання». І режисери, з якими працював актор, і колеги по сцені задоволені його творчою роботою.
- Для мене головне - не зупинятися. Зараз я навчаюсь в Києві, отримую освіту актора-лялькаря. Тому стати професійним актором - поки що моє головне завдання. Можливо, потім повернусь додому (актор родом із Запоріжжя - прим, авт.) і там буду створювати театр ляльок.
Микола каже, що вдома для дітей немає жодних розваг. Малюки не знають, що таке театр ляльок, тому цілком можливо, що саме він буде знайомити їх із лялькою: «Мистецтво лялькаря повинно існувати для дітей, а не само по собі. А якщо дитина не знає, якою цікавою є казка, коли там грає лялька, то для чого тоді створюють ту казку?».
Такий підхід до професії дає упевненість, що світ театру ляльок може по праву пишатись таким актором.
Ольга Салміна
Одна з провідних актрис Херсонського театру ляльок, яка поза театром свого життя просто не уявляє.
- У 1980 році закінчила школу, вступила до Дніпропетровського театрального училища. Потім за розподілом потрапила сюди, в Херсонський театр ляльок. І вже 27 років я тут. Нікуди звідси не хотілось переходити, не було цікавих пропозицій, а навіть якщо й були б, навряд чи погодилася б. Я зріднилась із колективом, це мій дім, і моя сім'я, я 14 років прожила на території театру.
Найперша роль - Зайченя у виставі «Кіт у чемодані» (1984 р), потім Тамара Шумаріна ввела Ольгу у виставу «Біла роза», на роль головної героїні - Білої Рози, а через деякий час Ольга грала, у цій же виставі, роль хлопчика Іштвана. Каже, це один з найяскравіших спогадів. За 27 років актриса зіграла тисячі вистав, створила кілька десятків цікавих образів: у «Червоній Шапочці», «Івасику-Телесику», «Цирку Шардам»... Хіба можна всі перелічити, коли за плечима такий творчий доробок...
Актриса пригадує, що спочатку було нелегко, але, звичайно, допомагали колеги-актори. Переконана, що без їхнього досвіду не впоралася б. А зараз Ольга стверджує, що з лялькою стала єдиним цілим: «Раніше як було - доки звикнеш до ляльки, пристосуєшся до неї, зрозумієш, як вирішити проблему з рівнем, з планом - пройде багато часу. Через це всі проходять, тому що це - ази. А потім вже, звичайно, легше, ти вже немов автоматично, робиш певні рухи, обираєш правильне розташування. Усі рухи ляльки, всі іі слова пропускаєш крізь себе, і виходить набагато легше. Наприклад, я уявляю, як сама роблю певний жест, і зрештою, лялька робить те саме». Актриса розповідає, що за роки роботи у театрі, вона стала із колективом єдиним цілим: «Сьогодні ми - як родина. Дуже близько всі знайомі, справді, як рідні. Наша молодь, їх п'ятеро, прийшла лише рік тому. А до цього, ще у 80-і тут працювала одна й та сама команда, склад трупи практично не змінювався, і ми так звикли один до одного... Адже ми всі закінчували одне й те ж училище, були знайомі вже дуже давно».
Час іде, все змінюється. Змінився театр. Іншими стали глядачі. Актори переконані, що ще 20 років тому діти були більш довірливими, наївнішими. Сьогодні на фоні сучасних, новітніх технології, з якими вони стикаються чи не з дня народження, їх складніше ввести у оману «театрального лялькарства», треба досконало володіти специфічним мистецтвом лялькарства... треба бути максимально відвертими і чесними з дітьми. Та ж Ольга Салміна пригадує, що коли вона прийшла у театр, то починала із Зайченят та Білочок, і тільки згодом прийшла до більш глибоких ролей, таких, як Іштван у «Білій розі», тоді, коли театр брався і за постановки серйозних вистав, що були розраховані на дорослого глядача, який потребував цього. Але, все ж, ляльковий театр специфічний, тому його основний глядач - діти, яким треба доносити спеціальними засобами: «розуміння» героя вистави, своєрідним способом тлумачити його вчинки, його «бачення», його специфіку. Граючи для дітей, треба не «нахилятися до них», як кажуть іноді «старші колеги» із «дорослої драми», а навпаки - «ставати навшпиньки», аби дотягнутися до високого дитячого розуміння. Недаремно у дитячому театрі живе мудрість: «Для дітей треба грати так само, як для дорослих, тільки набагато краще і більш досконало».
- Потрібно докладати багато зусиль, щоб тобі повірили. Але коли глядач дивиться і слухає, коли він у певний момент просто завмирає і упродовж всієї вистави сидить затамувавши подих, - це надзвичайно приємно, це вражає! - переконана Ольга, яка вміє це робити настільки майстерно, що у залі не залишається жодного глядача, який би не повірив ії герою чи героїні.
Звичайно, що професіоналізм акторки не може бути непоміченим: два роки тому актриса отримала звання «Майстер сцени», а рік тому художня рада вирішила, що саме Ольга Салміна повинна носити звання «Заслужена артистка України». Завдяки тому, що такі майстри, як заслужена артистка України Тамара Шумаріна, як Ольга Салміна... як ще десятки і десятки професійних акторів, які не за славу, а задля маленької душі працюють у цьому дивовижному і неповторному світі театру ляльок - дитяча душа стає добрішою, лагіднішою, вона вчиться розуміти світ, розрізняти добро і зло, приймати правильні сміливі рішення... Завдяки цим майстрам не черствіють душі дорослих... Для більшості з тих, хто приходить працювати у цей дивовижний театр - професія перестає бути ремеслом. Саме у цьому театрі актори розуміють, що одним своїм словом, одним рухом, одним «дивовижним перевтіленням», вони, торкаючись дитячої душі, народжують віру у те, що дива існують, і що вони можуть трапитися з кожним із них - варто лише цього дуже-дуже захотіти...
Маргарита Коваленко
"Акценти".- №34 (236).- 07.09.2011.- стр. 8
