Калігула: надбання порожнечі
У день урочистого відкриття Міжнародного театрального фестивалю "Мельпомена Таврії 12+1" , 23 травня, Рівненський академічний музично-драматичний театр представив свою інтерпретацію п'єси Альбера Камю "Калігула".
Цей твір, що став своєрідним творчим маніфестом французької екзистенціалістської літератури, до нині не полишає сцени, примушуючи задумуватись над осягненням суті трагедії молодого імператора, який осмілився заглянути до безодні вічності.
П'єса, у якій, за словами Жана Поля Сартра, "свобода стає болем, а біль звільняє." Здійснив постановку "наш" Сергій Павлюк, і зробив це надзвичайно майстерно, адже вистава тримає глядачів у напрузі до останньої миті. У ній є все: і басейни з водою та брудним болотом, і безліч цілих й зіжмаканих газет, і "відрубані голови" замість м'ячів, і символічні двері-гільйотина, і оголене тіло Калігули. А чого варта картина купання в "крові" імператора, зодягненого у жіноче вбрання, під музику, що здається вже потойбічною. Але усі ці моторошні сцени тільки підсилюють враження і укріплюють в думці, що тиранія – це завжди страх, смерть і неймовірне приниження. Виразність дії, музичне оформлення (Сергій Павлюк, Станіслав Лозовський), чудова пластика (знову ж таки – "наша" Влада Бєлозоренко), костюми й декорації (художник-постановник Алла Локтіонова) – усе на високому рівні. Заслужений артист України Андрій Куделя знову вразив херсонців, на цей раз роллю шаленого й жорстокого Калігули, показавши, як залишки добра у його герої марно намагаються побороти всеперемагаюче зло і цинізм убивці й тирана. Слід відзначити талановиту гру Станіслава Лозовського у ролі Гелікона та Ігора Ніколаєва – Сціпіона, жіночі ролі Ніни Ніколаєвої ( Кевзонія) й Наталії Тургенєвої ( Друзілла).
Незважаючи на те, що вистава має підзаголовок "абсурдна трагедія", твір Камю є настільки актуальним, що часом навіть здається списаним із наших реалій. Так Гелікон говорить про сенаторів і суддів: "Вони тільки і вміють, що вказувати і бити. Потрібен день, щоб виховати сенатора, а щоби виховати робітника – як мінімум десять років. Я бачив можновладців, розкішно одягнених, але з ницими серцями, з жадібними обличчями і чіпкими руками. І це – судді! Їхнє життя нічого не важить, тому що гроші для них означають усе." А сам Калігула так пояснює власне розуміння призначення влади: "Правити – це означає красти, усі це знають. Але це можна робити у різний спосіб… І анітрохи не аморальніше обкрадати громадян відкрито, аніж потихеньку збільшувати непрямий податок на харчі, без яких вони не зможуть обійтися. Я зрозумів нарешті, у чому користь влади. Вона дає шанс досягти неможливого." І його коронна фраза: "Нехай ненавидять, аби боялися."
Та все має своє закінчення, і той, який вважав страх одним із тих нечисленних почуттів, що позбавляє людину всякого благородства, теж став боятися. Єдине, про що мріяв тепер Калігула – надбання тієї величезної порожнечі, яка назавжди заспокоїть його серце. "В історію, Калігуло, в історію!" – вигукують усі дійові особи, поступово закидаючи жорстоко- серця старими газетами. А на троні вже з'явився новий тиран, і самі простяглися до нього руки з німим привітанням: "Аве, Цезарю!" Вічне коло історії, яка, на жаль, так нічому нас і не вчить…
Тетяна Крючкова, "Вгору"
www.vgoru.org/modules.php
