on-line с 20.02.06

Арт-блог

13.05.2015, 09:45

May

Random photo

Voting

???

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Calendar

1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

News

01.08.2015, 13:17

Crazzzy Days

13.05.2015, 09:52

den-evropyi-v-hersone---2015

> News > "Я не знав, що робити, як виживати, де діставати харчі", - режисер херсонського театру Сергій Павлюк
All news

"Я не знав, що робити, як виживати, де діставати харчі", - режисер херсонського театру Сергій Павлюк

21.04.2024 13:26

 

Режисер Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Сергій Павлюк був в окупації, на мітингах та допитах. Він говорить, що окупація ніколи з нас не вийде, бо цей страх за себе і свою родину залишився (у Сергія п’ятеро дітей). Зараз він знову ставить вистави, грає у театрі, але війна змінила життя, хоч і не людей. Ми зустрілися, після вистави "Котигоршко проти вікінгів", митець був ще в гримі. Дивіться та читайте ексклюзивне інтерв’ю про херсонське море людей, страх та звісно, про сучасний театр.

Про Херсонський обласний музично-драматичний театр ім. Миколи Куліша

Це прекрасний театр, як і багато чудових театрів в Україні. Я в нього потрапив вперше у 2007 році, приїхав на постановку "Афанасій між небом і землею". Ми тоді до цієї вистави відкрили новий майданчик - театр-кафе. Потім Олександр Книгаочільник театру, запросив мене на постійну роботу. Я пів року подумав і погодився. І вже з червня 2007 року приїхав до Херсону. Почалося найцікавіше, тобто як такої конкуренції режисерської не було. Я хлопець, який дуже любить працювати, і от буквально за три-чотири роки ми відкрили ще театр під дахом - лабораторію, потім майстерню Сергія Павлюка. Це все розповідає про те, який це театр і куди ходять люди.

Певні прем'єрні вистави, звичайно, проходили не без аншлагів. Ми єдиний театр в Херсоні, крім лялькового. Тому ми почали попит глядача розширювати - велика сцена, сцена на чи під сценою, театр-кафе, театр-лабораторія для експериментів, у лісі чи в парку. Останнє, що ми перед повномасштабною війною відкрили - театр у дворику. Кожен глядач може отримати щось своє. Запрошували режисерів, різні вистави були - від мюзиклів, моновистав, концертних програм до дитячих казочок.

Тому, як на мене, херсонці вийшли на протест, тому, що знають театр і мене. Коли 4 березня я зробив заклик у Фейсбук, тисячі людей прийшли. Тобто це було неймовірно. І показало, що таке театр.

Більше шкодую за тим, що не все зробили. Коли я зайшов до Херсону, мені розповідали, що це російськомовне місто. І я дуже повільно - роблю одну виставу російською, іншу - українською, поступово зменшуючи попит на російську мову, і робив контент український. Можливо, я запізно чи замало робив. Ми дуже боялися 2014 року, коли почалася ця війна. Херсон проскочив з російською мовою, але що зроблено. Херсонський театр - певна "Мека" для відпочинку. Поки не відкрили торговий центр, який, правда, росіяни спалили.
Театр зараз працює. Під час війни ми працюємо, випускаємо прем'єри невеликі, моновистави, якісь концертні програми робимо та спільні проєкти з іншими театрами, наприклад, як вистава "Котигорошко проти вікінгів" з Миколаївським театром. Зараз ми з Миколаївським театром робимо "Катерина" за Шевченком – пластична драма.

Я дуже довгий час себе недооцінював, завжди себе трошки принижував, мало вихвалявся. Але я думаю, що це треба. Грузини вихваляються. А чому українці не можуть? Це нормально. Ти не вигадуєш історію. Сергій Павлюк на сьогодні (10 березня, - ред.) має 130 прем'єр. За 17 років. Це найбільша кількість вистав, яку міг би поставити режисер. Тобто виходить, мене запрошують, отже роблю щось правильно.

Що зараз із трупою театру?

Трупа розсипалася - це наша проблема. Ми намагаємося зібратися в Миколаєві, тому що Херсон постійно під обстрілом. І там лишилася одна актриса Тетяна Проворова. Ще одна позавчора мало не загинула, КАБ прилетіла їм в будинок, дякувати Богу, вижила. Загалом актори в Миколаєві та Одесі. Зараз ми акторів стягуємо до Миколаєва, щоб зробити ще кілька проєктів, які вже запущені в роботу. Майже рік ми взагалі не могли зібратися. Немає коштів, і звичайно, звозити акторів на проєкт в інший театр, це, на жаль, дуже багато коштує, вимагає і часу, але потрошки щось зробимо.

Не скажу, що мої друзі перейшли на сторону росіян, але люди з якими довго співпрацював, і цей біль стосується театру. Тим більше коли це народна артистка України Ружена Рубльова, з якою робив український контент по всім театрам і ставили вистави, де звучить фолькова пісня. Заслужений актор Євгеній Гамаюнов у якого двоє дітей - специфічний дядько, але цікавий актор. І взагалі, це біль, коли люди пішли в колаборацію. Від деяких, можливо, ти це очікував, але ти ж не думав, що війна доїде до Херсона. І це дійсно трошки вибило. З театру, якщо не помиляюсь, 15 осіб пішло в колаборацію. І ти цих людей знав, ти з ними спілкувався. Це боляче, неприємно, але я не витрачаю на них енергію та час, просто викреслив зі свого життя.

Якою була ваша реакція, коли частина влади та силові українські структури покинули місто?

23 лютого у нас відбувалася величезна прем'єра, і майже місяць я щодня зранку до ночі був в театрі - це масштабний проєкт, всі сцени театру залучені. І от 24 зранку зателефонувала мені дружина, сказала, що почалась війна - це був певний такий шок.

Усі силові структури - поліція, СБУ, влада залишили місто, і це було неймовірно боляче, незрозуміло, мовчимо про Чонгар. Бої, які відбувалися з останніх сил на Антонівському мосту, це жах. Ми дуже тоді переживали, і хлопці, які гинули тоді, їх невелика кількість, але вони намагалися втримати міст. Коли місто вимерло, ми почали муніципальну варту. Благо, що зібралися розумні дядьки, створили її дуже швидко - я записався 25 лютого. І от порядок почали робити містяни - це було дуже круто. Патрулі ловили мародерів, охороняли об'єкти, діставали гуманітарну допомогу і розвозили людям.

Ставленик Стремоусова назвав вас організатором мітингів, ви знаєте чому саме вас?

Були конфлікти на мітингах. Стремоусов, Тарасов і їхні люди провокували натовп. Ми наголошували, що це мирний мітинг, там були діти, жінки. Він мене виявляється знав, я його - ні. Ця людина здала мене, автоматично підставила всю мою родину. У мене п'ятеро дітей, і це було найстрашніше. І з того почалися переслідування, вони знайшли мою квартиру, потім були допити. Він публічно мене здав росіянам, і виправдовується, що все не так однозначно, що його змусили. Говорив, що давав це під примусом росіян. Але він назвав моє прізвище.

Було страшно. Я не знав, що робити далі, як виживати, де діставати харчі. Грошей немає, машина не заправлена. Та відверто кажучи, бажання виїжджати не було. Це вже там у квітні я усвідомив, що мені треба вивозити сім'ю, бо мене просто так не випустять. Це мій неймовірний виїзд, дуже багатьом друзям, не так пощастило, як мені.

Кінець лютого, Херсон мертвий, росіян в місті ще немає. Окупанти по Антонівському мосту заходять, відразу летіли танки, БТРи, просто летіли на Миколаїв. І звідти вже 1 березня вони зайшли в місто. Коли ти сидиш у квартирі, в тебе закриті вікна, світломаскування, наклеєний скотч, щоб не повилітало, на вулицю майже не виходиш.

Ти втрачаєш відчуття часу і не усвідомлюєш, що буде далі. З'являється поступовий страх, гнітючий всередині. І цей страх, я впевнений, був у кожного в Херсоні. Коли ти не знаєш, що буде за хвилину, не те що за добу. Минуло десять днів. Я зробив цей заклик прийти на мітинг і наступний день показав, що дійсно, бажання вийти та сказати їм, що вони тут не потрібні - є. Бажання викричатись. Я думаю, так би людей з середини розірвало.

Перші мітинги в Херсоні та допити

Ніколи цей момент не забуду. Я був на першому допиті, ще з початку мітингу мене забрали. Я сидів у кабінеті білого будинку, і вікна виходили на площу. Люди поступово додавалися, стояв гул… Я себе дуже нахабно поводив там. Зараз думаю - дурний. Але на той час я був сміливий, спокійний і впевнений, що за мною правда. Я чув, як за вікном починає шуміти море.

Море я перший раз почув та побачив в Херсоні. Мені тоді було 24 роки, коли я потрапив в Залізний порт. Це мене і привело до Херсону, я кожну зиму їжджу на море, влітку терпіти не можу - там багато людей. І ось це море я почув за вікном - неймовірне враження. І я був сміливий, навіть борзий став на той час. Мене виштовхали, бо почалися перші постріли - росіяни почали стріляти в повітря. Після допиту мене просто відпустили, нібито, щоб я там наводив порядки. Там вже були хлопці з муніципальної варти, які були стримуючим фактором, тому що дуже багато провокаторів з їхнього боку. Я цих людей бачив, коли вже потрапив на другий допит. А натовп – це колосальна машина. Якщо не вміти управляти – це стихія. В Херсоні це море крутих та неймовірних людей.

Після того, як ти вижив, твоя родина вижила, ніяка проблема тебе не чіпляє. Ти собі обіцяєш, що не будеш включатися на якусь дурню. Раз і ти забув, що ти вижив. Для тебе важливіше, хто що про тебе сказав, погано про тебе подумав, зробив не так, як ти хотів. І ти витрачаєш кучу енергії саме на це. Я відверто вірив, що мене і людей війна змінить. Ні, то все дурне. Проблема пройшла, і ти повертаєшся так, як тобі зручніше.

Я ж собі бігав на мітинги, займався гуманітарною допомогою, по вечорах тільки потрапляв додому. Ми тоді майже не розмовляли, всі були закриті, постійні вибухи. І пізніше зробили виставу "Лишитися не можна", і там грала моя старша донька. Вона розповідала історію, свій погляд на події, в яких брав участь тато. І мене це розірвало, прем'єра була в Києві, я пішов з сином, якому буде 14, і ми ревіли всю виставу, тому що це було боляче. Тільки тоді я почав усвідомлювати, як я боляче робив своїм рідним, намагаючись допомогти іншим. Я зовсім не думав про свою родину.

Є серйозні психологічні проблеми у дітей. Син дуже погано спить й досі. Він постійно посміхається, каже, що все добре, але з того часу у нього постійна екзема на голові, вона не проходить. Четверта донька взагалі дуже не любить сідати в машину, бо ми виїжджали майже 16 годин. Дружина була за кермом.

Ми виїхали з окупації, але окупація з нас, мабуть, вже нікого не вийде. Цей момент страху лишився - страху за себе, за своїх рідних, він лишився.

Звільнення Херсону

Херсон звільнили 11 листопада. Через тиждень вже я та Олександр Книга приїхали до міста. І вже на Святого Миколая, я грав у виставі, ми приймали в театрі дітей - зробили в бомбосховищі офіс Святого Миколая. Театр працював до деокупації. Тобто ми першу прем'єру "Кицька на спогад про темінь" в Києві зробили в вересні. Потім була наступна прем'єра "Лишитися не можна". От їх возили по містах, обласним центрам показували. А саме в Херсоні почали працювати десь 17 листопада.

Я 11 числа їхав в потягу з Кропивницького до Києва. Я ревів. Чисто випадково зі мною було трошки віски, і я святкував та плакав. Одразу з’явилися думки, що його будуть обстрілювати. Спочатку радість, а потім думки про те, що Херсону буде непереливки.

Щиро говорю, що орден за заслуги, мужність третього ступеня - це не моя нагорода, а херсонців. Цей орден належить всім, хто був тоді на мітингах. Коли вже було геть небезпечно, вони все одно збиралися і протестували.

У 2022 оновили виставу "Кицька на спогад про темінь", яка про життя в окупації. Чи змінилася реакція глядача та відгуки після вторгнення?

Я ще не назвав одну актрису, Світлану Онопченко, вона пішла в колаборацію, хоч каже, що ні. Ольга Бойцова – це її ліпша подруга, вони в одній гримерці роками сиділи. І от Оля пережила окупацію, отримала цю роль, і вона вже знала, про що грає. Вона теж була на мітингах, вона це все бачила. І вистава сама по собі зазвучала зовсім по-іншому. Борщ став смачніший. Ми грали у Миколаєві, Івано-Франківську, Вінниці, Хмельницьку, Черкасах - де ми тільки не грали цю виставу. Але війна прийшла на всю Україну, тому люди зовсім по-іншому сприймали. Головне, що борщу ніколи не залишалось. Завжди його розбирали, він смачний, завжди різний. Нам вдалося з цією виставою навіть виїхати до Словаччини, в семи містах показували цю виставу. І там найболючіше, що в кожному місці, де ми грали цю виставу, були херсонці. Бо так війна порозкидала людей. Як мінімум 3-4 людини приходили на виставу, вони були з Херсона, ми їх знали, вони ходили до театру. З приємного - прем'єра, яка відбулася перед повномасштабною війною, ще мала два дні йти, люди купили квитки. Вони їх зберегли й пишуть, що чекають повернення, щоб піти на цю виставу. Вони не здавали квитки - показник, що театр потрібен людям. Потрібен нам.

Повернення до роботи, об’єднання театрів

Уявляєте собі, ти врятувався, вивіз родину 18 квітня і от до червня без роботи. Дякую друзям, брати Капранові мене та моїх п’ятьох дітей прийняли. Ми досі живемо в них, і я їм дуже вдячний, що нас терплять. Але ти без роботи. І справа навіть не в тому, що тобі мало чи взагалі не платять, у тебе нема роботи, ти не можеш за щось сховатися.

Я почав працювати лише з серпня, мені запропонували постановки, і я почав їздити по інших театрах, тому що ми ще зібратися не могли. Ми не можемо зараз грати повноцінно в Херсоні, а постійно їздити та орендувати – це теж дуже тяжко. Ми не можемо зробити великі проєкти, от як "Котигорошко". У цій виставі вже бере участь 12 співробітників Миколаївського театру, тому що грає водій, монтувальник, скрипалька, барабанник, головний диригент - і вони грають вікінгів. Кого зібрали, того змогли.

Я дуже вдячний Миколі Семеновичу Берсону - це український національний театр у Миколаєві. Я заїхав у Миколаєві, який вже був розбомблений і теж пустий. І в першу ніч, за 300 метрів з різних сторін прилетіло три С-300. Одна ракета впала біля будинку друга, актора Паші Чирви. Будинку взагалі не стало. І так я пробув два місяці в театрі, в Миколаєві. Щоночі були прильоти. Коли я від'їжджав 27 вересня з Миколаєва, дві постановки зробив, то в ніч мого від'їзду знову прилетіли ракети та побили завод "Кристал". Тобто я усвідомлюю, як жили в цей час миколаївці.

Район Корабелів просто руйнувався постійно. До речі, як зараз руйнується сам Херсон. Тому що до центру вони не могли дістати, але діставали ще С-300. Я усвідомлюю, як було важко миколаївцям, тому що в Херсоні було під час окупації, по-своєму. Ти був в клітці, не міг вирватися. У миколаївців нібито був вибір виїхати з міста, але так само зараз херсонці не їдуть. Багато херсонців попри небезпеку не хочуть покидати своє місто і грають у рулетку зі смертю.

Я відверто кажу, почалась війна, і я був певний, що театр не потрібен, що я нікому не потрібен. Але коли ти робиш одну виставу, іншу, третю, і приходили аншлаги, люди плачуть та сміються. Нещодавно у мене відбулась прем'єра в Національному Миколаївському театрі "У джазі тільки дівчата" - я не люблю цю постановку, чесно. Публіка шаленіє, жінки приходять красиві з квітами, з чоловіками, вони сміються, вони радіють.

Я поставив "Тигролови", але історія наступна. Я в окупації, займаюся гуманітарною допомогою, не збираюсь виїздити, починаються серйозні проблеми з ФСБ. Хочу вже вивезти сім'ю, але не буду виїздити сам - вирішив. У мене є друг Сергій Рибайченко, який створив хаб переселенців. Він із дружиною отримали відзнаку від президента, я дуже пишаюся ними. І от, куди мені їхати? І брати Капранові кажуть: "Слухай, старий, ти чого там сидиш, в тебе постановка, ми зустріли директора театру, і він каже, що Павлюк має приїхати ставити "Тигролови" - це дуже важливо". Я все кидаю і їду, дійсно був впевнений, що зможу щось зробити корисне. Я виїжджаю, а виявляється, що вони мене обманули. Нікого вони не бачили, просто пам'ятали, що я їм розповідав. Вони змусили мене виїхати. І прем'єра відбулася, але через рік. У червні ми випустили мюзикл "Тигролови" і мені здається є певний попит. Я був задоволений, а це буває рідко.

Як Сергій Павлюк опинився в театрі?

Я міг стати в селі трактористом. Спочатку відслужив в армії. Потім доля привела в столярне училище №6 на Видубичах в Києві, і виявляється, коли я приїхав і сказав: "Тату, Тату, я вступив на столяра", - там і батько, і дядько вчилися. Я закінчився з відзнакою, червоний диплом, але потім познайомився з дружиною, вже мали дитину. І якось доля привела в інститут культури - охоронцем, і потім я став режисером.

Сучасний театр та рекомендації від режисера

Є хороші проєкти, є погані чи потужні, розпіарені. Головне, що він є. Я дуже люблю і вмію, мені здається, співпереживати та захоплюватись колегами. Я в захопленні від Івана Уривського і щиро радів, що він отримав премію Шевченка за "Конотопську відьму". Я обожнюю режисера Максима Голенка. Зараз є потреба, можливо, у людей провина виникла, що ми раніше свого не бачили, до свого не поверталися. Але український театр живе, він потрібен, і я впевнений, що буде таким. І кожен знайде для себе там місце. Не забуваючи про війну ми маємо продовжувати жити. Голова забита війною, тому що люди мають час між собою гризтися. Ми завжди гризлися між собою. Про це наша драматургія, про це ми, наші сім'ї.

Всюди в театр треба ходити. Все читати треба. Читайте братів Капранових. Реально дуже круті хлопці. Ми обов'язково переможемо. На жаль, не так швидко, як хотілося, але треба вірити, щось завжди робити в максимум, що ти можеш зробити для перемоги від самого себе і вимагати це від ближніх.

Марія Литянська

18.04.2024

Джерело





Leave a reply

Enter the number you see to the right.
If you don't see the image with the number, change the browser settings and reload the page