Олександр Довженко про себе і наш край
(сторінки щоденника)
Олександр Петрович Довженко (1894-1956) - великий син України, видатний всесвітньо відомий кінорежисер, художник, письменник, лауреат Ленінської і двох Державних премій СРСР та багато інших відзнак та нагород невтомний громадський діяч. Його німий кінофільм «Земля» авторитетним журі кінознавців на Брюсельській Всесвітній виставці (1958) був визнаний серед 12 найкращих кінокартин за всю історію світового кіно.
За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей. Дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва, зокрема драматургії, живопису, архітектури та якби він був автором тільки «Землі» і «Щорса», «Зачарованої Десни» і «Поеми про море», він і тоді увійшов би в історію української і світової художньої культури як митець, мисливець, філософ.
Його життя було розраховане на створення художніх творів, але несприятливі умови: несправедлива критика, розноси, зриви не дали збутись цим задумам і планам.
Але про це надамо слово самому письменникові, який останні роки не з своєї волі жив у Москві, а починаючи з 1951 року і майже до останніх днів свого життя не раз був у нас, на Херсонщині.
У його щоденнику, записках, листах тепло і часто згадається наш край і його трудівники, низка міст і сіл Херсонщини, зокрема Каховка, Нова Каховка, Херсон, Берислав, Асканія-Нова, Каланчак, Козацьке, Ключове, Британи, Мала Каховка, Покровське, Брилівка, Сиваш, Скадовськ, Генічеськ, Василівка, Любимівка, Олешки... Але найчастіше - Нова Каховка і Каховка.
Про одну із перших подорожей по південному краю 19.09.1951 р. він занотував: «Після трудного переїзду в один день Херсон-Каховка-Брилівка-Каланчак-Армянськ-Джанкой-Сиваш, в якому заночували у дорожнього майстра... ми прибули нарешті до Запоріжжя. Заїздили у Мелітополь... Що виніс я з подорожі Каховка-Асканія-Нова-Скадовськ-Херсон-Олешки-Раденськ-Брилівка-Джанкой-Мелітополь-Запоріжжя? Я зрозумів і яскраво відчув, що таке степ. Що таке многостолітній крик: «Води! Води!».
Так, я люблю Батьківщину, люблю народ свій, люблю палко і ніжно, як син може любити, як дитя, як поет і громадянин.
Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро - велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо і широту у всьому. І стриманість в пейзажі і величавий спокій.
І ніде мені не хотілося би так жити, як тут, на чудесному рідному березі, ніде і ніколи я не пройнявся так любов'ю до людей, як тут. Каховка, де колись, у минулому столітті, батракував ще молодий мій батько, стала Батьківщиною мого серця, вітчизною найдорожчих моїх почуттів».
Довженко місяцями жив з дніпробудівцями. На будівництві греблі й на заплавах Дніпра, в каменоломнях і на будовах нового міста - всюди можна було бачити його зібраного, дбайливого, доскіпливого. Згодом будівельники так звикли до нього, так його полюбили, що, коли він довго не з'являвся, запитували: «А де це наш Довженко?».
- Справді, він тут був наш, свій. Щодня ранком виходив, ніби на свою дільницю справжній виконроб, - згадував Сергій Андріанов, начальник будівництва Каховської ГЕС.
«Я дивлюсь на сіро-синій Дніпро. Слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світів немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. Якщо судилось мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах ласкавих і чистих. Ніколи ще я не був таким, ніколи так не відчував життя, і не був переповнений любов'ю до свого народу, і не почував такого безмежного радісного зв'язку з ним. Кому я мушу дякувати? Долі свої щасливій. І я мушу привітати і її молитися що дня...
Річко моя. Життя моє, де ж я так і чому заморився, чого так пізно прийшов до твого берега, теплого і чистого? На твої ясні води, на урочисті зорі, що дивляться в тебе з неба? Люблю я воду твою ласкаву, животворящу. І береги твої чисті, і всіх людей простих, що трудяться, живучи на твоїх берегах. Кланяюсь за ласку, за багатство, що дала ти моєму серцю, за те, що, дивлячись на тебе, роблюсь я добрим, людяним і щасливим, що можу любити тебе все життя, річко моя, душа мого народу.
Я славлю життя людей, що діють навколо мене, і своє життя. Я славлю його і благословлю... Дуже часто, майже щодня, я почуваю в собі наплив такої високої радості, якої я ні разу ніде не відчував за довгі роки. І ніде мій душевний стан не підносився до таких вершин, до великої чистоти і добра, як тут, у Каховці. Я полюбив людей більш за все на світі, і вони нагороджують мене своїми багатствами. Я ніби помолодів душею, побагатшав і став людяним і чистим. Я нікуди не хочу їхати, находжу безліч щастя й насолоди від зустрічей з простими, звичайними будівниками комунізму. Я бачу прояви краси духу мого народу, серце моє переповнене хвалою.
Мені потрібні зустрічі з народом, з моїми людьми, аби помножити себе, свої думки і почуття, братаючись думками й почуттями з іншими.
Якщо мене спитають звідки ви? Я відповім: «З Нової Каховки». Я полюбив усе, що навколо мене... Я часто думаю, чому мені тут так добре? Тому, що живу серед народу...
Майже щодня я почував у собі наплив такої радості, якої я ні разу ніде не відчував за довгі роки. І ніде мій душевний стан не підносився до таких вершин, до великої чистоти і добра, як тут, у Каховці. Я полюбив людей більш за все на світі. І вони нагороджують мене своїми багатствами. Я ніби помолодів душею, побагатшав і став людяним і чистим».
Подумати треба зараз же, поки не пізно, поки не до кінця зіпсували, і про Нову Каховку. В ній минуле не матеріалізоване ні в пам'ятниках старовини, ні в історичних будовах. Він відчував, що «є тут у Каховці, щось не зовсім ясне, щось таке, що не дає спокою деяким інженерам». Глухі чутки довго вже йшли про береги, про те, що десь під землею «є другий Дніпро», що в деяких степових колодязях знаходять дніпрову рибу, що часом по весні чи в літку з колодязя «йде протяг», щось ніби дме з глибини. Одне слово, найвірніший варіант створення греблі був не тут, де вона побудована, а в Горностаївці. «Згадую С.Н. та його дружину і слова: «нове наше море - нове наше горе». Так народ говорить про море.
«Я не раз згадував усе і зрозумів остаточно, що чарівність Нової Каховки - це справа. А. і Д. це вони ризикнули, не підкорюватись комусь і зробили собі пам'ятник і радість народу. Нова Каховка - щасливе місто у ньому все нове, усе виросло на чистому плодючому піскові-винограднику, біля великої і чистої ріки і зроблено з любов'ю чистими руками степової молоді. Усі люблять це місце, як це радісно.
Як жаль мені покидати рідні береги і хоч знаю, що скоро повернусь сюди, бо не зможу вже ні творити, ні жити без нього, то й не хочеться мені розлучатися з ним, з античним пленером із людьми, яких я любив, які принесли мені так багато великих думок, переживань, які будили мою фантазію. Не хочеться покидати красивих у роботі людей... Коли б, я не був кінопрацівником, коли б, приміром, був письменник чи поет, я ні за що не покинув би свого берега.
Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п'яненьким.
Мистецтво моє - мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту. Буду, хочу жити добром і любов'ю до людства, до найдорожчого і великого, що створило життя до людини...
У мене було обірвано 9 творчих процесів. Мені 52 роки, а серцю моєму 80 літ. Наді мною треба влаштувати суд, чому талановита людина зарила в землю свій талант, чому вона нічого не зробила. Судити треба і людей, які мене привели до цього.
...Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну. І він її заборонив для друку і для постановки.
Що його робити ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тоскно, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» - це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо.
Значить, нікому отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика.
Сьогодні роковини моєї смерті.
Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й потало на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.
Я тримався рік і впав, моє серце не витримало тягара неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості.
Не в тому помилка була мого життя, що я написав вогні, а в тому, що змовчав перед Сталіним про їхню нечесність.
Я забуваю мову свою. Часом я забуваю свій біль і жах по Україні. У мене вмирає душа. Перечитав «Історію України» Маркевича. Плакав. Писати далі не можу. Німіє щока і па-морочить в голові. Я абсолютно один. Чи винен я що я один? Чи хотів я самотності? Чи діяв я в ім'я неї? Ні, ні. Пригадую всі свої діла, сценарії, картини, плани. Ні. Я служив кращому і достойнішому, що є в Україні, і в людстві. Чому ж сьогодні я пишу про себе у минулому часі? Невже стрічатиме сьогодні вигнанець України останній свій рік?
Писати тільки правду. Не зраджувати її ні за яких обставин. Пам'ятати про час, про народ, про свої літа. Підносити її високо і нести біля самого серця.
2 години ночі, субота 12 листопада 1955 р.
Єдиною метою мого трудного життя було возвеличення радянського народу засобами мистецтва, яке послала мені доля і батько з матір'ю.
Болить серце і дзвенить високим безупинним дзвоном в голові. Сиджу біля вікна один, самотній, і хочеться мені зібрати останні сили і полинуть на Вкраїну. Сьогодні об'єднались українські землі. Ніхто мене за цілий день не поздоровив, не привітав, неначе зовсім і не сталося нічого, неначе це була звичайна ілюстрація газетна. І я нікого не вітав, бо нікого мені було вітати.
Я один за межами України моєї, землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, піддавши остракізму, великі вожді й малі їх слуги - українські недобитки убогі в великих і малих чинах».
Павло Параскевич,
кандидат філологічних наук
“Новий час”.- №49 (184).- 09.12.2010.- стр.7
