on-line с 20.02.06

Арт-блог

13.05.2015, 09:45

May

Random photo

Voting

???

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Calendar

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

News

01.08.2015, 13:17

Crazzzy Days

13.05.2015, 09:52

den-evropyi-v-hersone---2015

> Topics > CULTURE > History of culture and the regional study > Олешки - назва давньоруська

Олешки - назва давньоруська

Із відомих на сьогодні джерел (інші уже навряд чи й будуть) населений пункт із лагідною, як дніпрові хвилі у ясну погоду, назвою Олешшя уперше згадується у «Літописі Руському»: «У рік 6592 (1084).... У сей же рік Давид захопив гречників у Олешші і забрав у них все майно. Всеволод тоді, пославши, привів його і дав йому Дорогобуж». Хто ж вони, ті гречники, котрих пограбував Давид? Це звичайні купці, котрі вели торгівлю Києва з Константинополем, добираючись до міста на березі Бос­фору частиною водного шляху «з варяг у греки», який, як відомо, проходив по Дніпру. Аби припинити грабежі й убезпечити Київську Русь від економічних збитків, київський князь Всеволод задобрив волинського князя Давида Ігоревича, віддавши тому місто на Волині...

Тут все ясно і... неясно: де ж знаходи­лося саме Олешшя? Що за дивна назва така і що вона означає — місцевість, місто з пристанню, перевалоч­ний торговельний пункт? Дослідники сходяться на тому, що пер­ше рибальське поселення під назвою ЕІісе чи ЕІехе заснували давні греки ще в X столітті. Такої ж думки дотримується відомий український мовознавець Алла Коваль. У книзі «Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України» (К.: Либідь, 2001, стор. 251) дане таке цікаве пояснення: «Давньогрецька назва цієї місцевості — Елекс чи Елісс, у середні віки — Еліссія; на італійських картах XIV ст. — Елісс. У дав­ньоруських літописах XIII ст. — Ольтьє (Олетьє); інша давньоруська назва — Ілея. Обидві давньоруські назви відповідають двом формам давньогрецької назви. Про­те висловлювалася думка, що назва міста Олетьє походить від давньоруського Єльха (вільха)».

Ось така версія. Саме версія, бо дово­дилося зуcтрічати навіть назву «Отшелье» (українською «відлюдник», «пустельник»), яка теж має право на існування, врахову­ючи і окраїнність Київської Русі, і появу (після знищення лісів) перших ознак Олешківської пустелі. Наш земляк, археолог, кандидат історичних наук Микола Оленковський у своє­му дослідженні «Місто Олешшя — причор­номорський унікум середньовічної історії України» пише:

«Унікальним та абсолютно об’єктив­ним свідченням входження Нижнього Подніпров’я до складу Київської держа­ви вже в XI ст. є знаходження та інтенсив­не функціонування тут києво-руського міста Олешшя. Знаходилося воно в дельті Дніпра — на сучасному Великому Потьомкінському острові біля Херсона. Місто літописне — неодноразово згадувалось, у зв’язку з різними історичними подіями, в численних письмових джере­лах, причому, як давньоруських, так і за­хідних та східних, переважно візантій­ських. Неодноразово у літописах зга­дується Олешшя як зручне місце відпо­чинку для князів та посольств на шляху з Києва до Корсуня та Царграда, й навпаки. Останній етап існування міста у літописах, на жаль, не відображено.

Історичне значення Олешшя дово­дять незаперечні факти. Навіть у кінці XIII та у XIV століттях, вже після припи­нення існування міста, на генуезьких картах усе пониззя Дніпра позначало­ся як річка Олешшя. Дожив цей гідронім до появи Запорозького козацтва й су­проводжував його протягом усього існування. Адже з перенесенням у 1711 р. Січі у пониззя Дніпра її було названо саме Олешківською. З іншого боку, на­вряд чи усе пониззя Дніпра отримало свою назву від назви міста вже у XIII—XIV    ст. Скоріше, саме місто Олешшя було названо за найменуванням специ­фічного еколого-географічного регіону у дельті Дніпра» (підкр. моє. — В. П. ).

«Історія Олешок-Цюрупинська фак­тично розпочинається з нової сторінки у XVIII ст., з заснування запорозькими ко­заками Олешківської Січі (1711 — 1728 рр. ), — читаємо на сайті «Рідна країна». — У 1709 році запорожці на чолі з кошовим отаманом Костянтином Гордієнком взяли участь у військово-політичному виступі за незалежність України разом з гетьманом Іваном Мазепою. Після поразки під Полтавою й руйнування російськими війська­ми Чортомлицької Січі козаки заснували Січ на самому кордоні земель Війська За­порозького з Османською імперією — при впаданні у Дніпро річки Кам'янки. Залишки Кам’янськоі Січі знаходяться на території села Республіканець Бериславського району Херсонської області і є пам'яткою національного значення. Але вже у 1711 році запорожці вимушені були перейти під протекторат Кримського ханства й «сіли Кошем» на лівому, татарському березі Дніпра. Так виникла Олешківська Січ на місці сучасного Цюрупинська.

Отож, Олешки на майже два десятки літ перетворилися на значний політич­ний центр Козацької держави. Вони підтримували стосунки з Кримським ханством, Стамбулом, Бендерами, Шведським королівством, Річчю Поспо­литою. Історія зберегла писемні докази столичності Олешок. В архівах зберегли­ся листи, направлені сюди королями Швеції, Польщі, Прусії... Та чи не найважливіший етап у житті Олешківської Січі тих далеких часів — пря­ма їх участь у створенні «Конституції прав свобод Запорозького війська», більше знаної під назвою «Конституція Пилипа Орлика». Не зайве нагадати основні її пункти: проголошення незалежності України від Польщі та Москви; обрання парламенту, який мав скликатися тричі на рік, обмеження влади гетьмана тощо.

Запорожці були змушені платити ханові податки, працювати на спорудженні Пере копських укріплень, брати участь у військо­вих походах кримських правителів». Про нелегке життя наших предків йдеться і у давній козацькій пісні:

Олешки далися нам взнаки,

Ще будем довго пам’ятати,

Як татари взяли під свої бунчаки, Що просили віру їх прийняти.

Ой, Олешки, будем вас знати, —

І той лихий день, і ту лиху годину. Ох, будемо довго пам’ятати Тую погану вашу личину...

«Лише у 1728 році вони змогли залиши­ти Олешки, а в 1734-му — повернутися на рідну землю Запорожжя, де заснували ос­танню, Підпільненську Січ, ліквідовану за царським наказом у 1775 році. Посилене заселення краю почалося з 1783 року — після приєднання земель Кримського ханства до Росії. У1784-му на місці Олешківської Січі засноване посе­лення Олешки, яке у 1790 році увійшло до складу Кінбурнської паланки Чорномор­ського козацького війська, а із 1802-го діста­ло статус міста, стало центром Дніпров­ського повіту Таврійської губернії і деякий час паралельно називалося Дніпровськом. Вочевидь, роком народження нинішніх Олешок правдоподібно вважати не XI сто­ліття, як це ще й досі вважається, а саме рік 1784-й. Та повернемося до ближчої нам історії.

Після жовтневого перевороту в Росії, який сколихнув і Україну, а точніше у 1928 році місто «вільних матросів» було перейменоване на Цюрупинськ — «з ме­тою увічнення пам'яті про уродженця міста, радянського наркома продоволь­ства О. Д. Цюрупи». Хто він був для України, Олександр Дмитрович Цюрупа? «Полум'яний рево­люціонер», «ворог селянства», «вірний ле­нінець», «вибивач коштів для партійної каси» чи хто? І чи можна вірити «Черной книге имен, которым не место на карте России» (М., «Посев», 2004)?

Правдивих відповідей на ці та інші за­питання нема. Як і правдивої, без політич­них домислів, біографії. Після жовтневого перевороту сам Ленін призначив політичного однодумця і соратника Цюрупу наркомом продо­вольства. Згадувана нами Алла Коваль пише про уродженця Олешок: «Залишився у пам’яті сучасників цей «нарком продовольства» тим, що, маючи у своєму розпорядженні все їстівне, що було тоді в країні, голоду­вав так, що втрачав свідомість і падав зне­силений... ».

Міф чи дійсність? Укладач «Черной книги» С. Волков, на­приклад, не схильний героїзувати голоду­ючого Цюрупу. Ба навпаки: «Принятый в мае 1918 г. декрет Совнаркома «О предо­ставлении Наркомпроду чрезвычайных полномочий по борьбе с деревенской буржуазией» гласил: «Объявить всех, имеющих излишек хлеба и не вывозящих его на ссыльные пункты, а также расточа­ющих хлебные запасы на самогонку — врагами народа». К буржуазии причисля­лись все крестьянские хозяйства, в кото­рых было много рабочих рук, а потому был и достаток.

Для того, чтобы отбирать у лучших ра­ботников их «излишки», по инициативе Цюрупы были созданы комбеды (коми­теты бедноты) из самых недостойных крестьян — пьющих, забросивших свое хозяйство. К ноябрю 1918 г. таких ком­бедов было уже 105 тысяч. Они действо­вали совместно с вооруженными продот­рядами, которые создавались органами Наркомата продовольствия (а также мест­ными советами) и входили в Продармию. Эти отряды (а по сути дела организован­ные большевиками банды) проводили на селе продразвёрстку — отнимали у крестьян все продукты, фактически обре­кая их на голод. На юге России с июня 1918 г. продразверсткой командовал Ста­лин. Половину изъятого хлеба получала пославшая отряд организация. Меньше­вики и эсеры протестовали против таких бесчеловечных мер, но Цюрупа на засе­дании ВЦИК заявил: «Все, что мы делаем, делаем твердо и неукоснительно, и кто нам на этом пути встретится, будет раз­несен вдребезги».

Борясь за жизнь и достоинство сво­их семей, крестьяне сопротивлялись продразверстке. В Тамбовской, Воро­нежской, Ярославской, Самарской, Симбирской и других губерниях прошли восстания. Все они были подавлены же­сточайшим образом. А Цюрупа цинично заявлял, что «со временем крестьянство оценит все великое значение той орга­низующей принудительной работы, ко­торую вынуждена проводить партия и пролетариат в продовольственном деле». На VII Всероссийском съезде со­ветов наркомпрод пообещал: «Деревне все будет возвращено сторицей». Де­ревня ждет до сих пор.

Награбленный хлеб шел не только на внутренние нужды большевиков, но и на мировую революцию. Эшелоны с хлебом и сухарями посылались восставшим про­летариям Германии. В 1923 г., когда де­ревня еще не оправилась от вызванного продразверсткой голода, Цюрупа ста­рался изыскать все новые возможности хлебного экспорта, создал для этого ак­ционерное общество «Экспортхлеб» и отправил рабочим Рура 500 тыс. пудов зерна».

Ось такі факти, яким, сподіваюся, да­дуть свою оцінку і вітчизняні історики. Та зараз не про це мова. Мова про те, що нарешті згідно з За­коном України «Про засудження кому­ністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх сим­воліки», попри спротив певної частини «народонаселення», затишному місту на Конці повернута його історична назва. Віднині воно — Олешки. Будемо споді­ватися, що таких нових «наркомів про­довольства» тут більше ніколи не наро­диться!

Василь Піддубняк
«Новий день».- №25 (5228).- 15.06.2016.- стр.23

 

 

 

 

Leave a reply

Enter the number you see to the right.
If you don't see the image with the number, change the browser settings and reload the page