on-line с 20.02.06

Арт-блог

13.05.2015, 09:45

May

Random photo

Voting

???

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Calendar

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

News

01.08.2015, 13:17

Crazzzy Days

13.05.2015, 09:52

den-evropyi-v-hersone---2015

> Topics > Music > Musical formation on Khersonshchine > Володар унікального голосу

 

Володар унікального голосу

Його добре знають і поважають в нашому місті, в районі і області, в нього багато учнів - музикантів і артистів, в нього є друзі. І хоча їх небагато залишилося, на жаль, та він любить їх, а вони його, за те тепло, яке пов’язує їхні спогади колишніми спільними трудовими буднями, коли «пісня і будувати і жити допомагала». А заспівати він може будь-де, але це не буде будь-як. Бо він - унікальний бас-баритон, якому в дитинстві, як не дивно, забороняли співати в хорі разом із іншими хлопчиками, оскільки вчителі не могли зрозуміти, що його талант набагато відрізняється від звичайних вокальних даних його ровесників. Так, це наставник багатьох музикантів Олешок Георгій Миколайович Тодоров. Шанувальники вокалу пам’ятають творчі концерти Георгія Миколайовича - вечори романсу, які він виконував сольно.

Він добрий друг майже усіх артистів нашого ЦКД, колись сам очолював цей заклад, а також музичну школу, і сьогодні готовий поділитися багатим досвідом професіонала, усім тим, чим досконало володіє сам. «Я хочу бути сьогодні корисним там, де можу. Я мрію прочитати лекцію «Як створюється співацький голос» тут, в ЦКД, бо знаю, як правильно поставити голос, як працювати з голосом», - розповідає Георгій Миколайович. Лекцію на цю тему він охоче провів би перед нашими молодими співаками, та як достукатися до них - амбітних і самовпевнених?

Ми зустрілися з Георгієм Миколайовичем напередодні святкового концерту до Дня молоді, що саме по собі вже символічно. Адже молодість хоче, а досвідчені фахівці можуть передати все найкраще, що накопичили за своє життя.

Кор. - Георгію Миколайовичу, як доля вас, болгарина по батьківській лінії, занесла в Олешки?

Георгій Тодоров. - Народився я в Сімферополі, батько мій болгарин, Микола Тодоров, а мати - українка з Чаплинки Катерина Лелека. Ми жили в Криму, а постраждали разом із татарами, відчули на собі, що таке депортація. Виганяли з Криму не тільки татар, а й греків, болгар, вірменів, гагаузів і багато інших народностей, усіх людей - і старих, і немічних - гнали в Сибір та Північний Казахстан цілими сім’ями. Такий жах, який не передати словами. Це був злочин століття. Не були ці люди ні злочинцями, ні в чомусь винними. Отакі були часи. Люди кидали свої домівки і змушені були в дерев’яних вагонах, у яких возили худобу, по два-три місяці їхати в далекі краї. Це був 1944-й рік.

Нас привезли в місто Прокоп’євськ, де пройшло моє дитинство. Розселяли людей в овочесховищі для картоплі, кожній родині відводили такий «отсєк» - загороджений клаптик, де не було ні світла, ні тепла. Багато людей не доїжджали до цих місць, старі гинули в поїзді. А багато загинуло вже там, на новому місці, бо були жахливі умови. Там помер і мій дід, який приїхав з нами. Ми потрапили на Кузбас, це найбільший вугільний басейн, набагато більший за Донбас. Мій батько став металургом. Тоді країна відбудовувалася, потрібні були спеціалісти. Там ми і жили. Мама працювала перукарем. Повернулися ми на Україну вже після смерті Сталіна, коли було оголошено, що влада визнала свої помилки і цей злочин проти безвинних людей.

Ну що - на словах було вибачення, а фактично - ми поверталися, а на наших місцях уже жили нові сім’ї, не було куди вертатися.

І було негласно прийнято рішення не давати дозвіл на повернення. Тож ми переїхали у Каховку, де жили батьки моєї мами.

Кор. - А звідки така жага до музики? Ви виросли в музичній родині?

Георгій Тодоров. - Ні. Мої батьки були дуже музикальні, любили співати, але музичної освіти не мали. Батько вирішив віддати мене і молодшого брата в музичну школу на прослуховування. А в Прокоп’євську була дуже сильна музична школа, одна з кращих в Союзі.

Вчителі були хороші. Я пішов. Учитель казав батькові: «Якщо ваш син не буде займатися музикою, то це буде великий злочин, в нього усі дані бути музикантом». І так само він казав про мого брата. А коли нас спитали, чи ми хочемо грати на баяні і вчитися, ми мовчали, тоді батько відповів: «Вони будуть учитися!». Так було вирішено мою долю. Я вчився грі на баяні, а мріяв про скрипку. Від відомих співаків можна почути: я, мовляв, з дитинства любив співати. У мене ж усе навпаки: я не хотів співати і мені не дозволяли співати разом із іншими у хорі. І це мене цілком влаштовувало. Я ще любив спорт і ріс звичайним хлопцем.

Kop. - Як же ви все-таки знайшли себе?

Георгій Тодоров. - Це сталося, що називається, натрапити на спеціаліста. Одного разу в нашій школі був соліст Київської опери Арсентьєв Леонід Маркович і він прослуховував дітей. Мої вчителі йому сказали: «На Тодорова взагалі можете не витрачати час, він не співає в нас». Але Арсентьев сказав, що хоче прослухати і мене. І з яким подивом вислухали його вердикт мої вчителі: «У цього хлопця унікальний бас-баритон, звісно, він не може співати з усіма хлопцями, бо в нього надзвичайний голос. Йому треба вчитися!». Тож мені пощастило, що цей, на мою думку, «старий лисий дідуган» розгледів мої здібності і розкрив переді мною світ музики і співу. А тепер і я в такій самій ситуації, як мій учитель колись. І теж можу оцінити потенціал юних вокалістів і дати певні поради. Коли поступав у консерваторію, то там перш за все ставлять таке питання: «Чи можеш ти не співати? Якщо можеш, то не співай!». Дивно? Так. Але це правда. Бо якщо ти не можеш не співати, то вже інша річ - мусиш вчитися, а інакше дуже важкий шлях треба пройти до досконалості, до справжньої майстерності і професіоналізму. І не всім це потрібно.

Кор. - Отож, ви закінчили музичну школу і продовжили навчання в музучилищі в Україні.

Георгій Тодоров. - На Україну ми повернулися, коли був ще підлітком, у Каховці вчився в школі, і в музичній і в загальноосвітній. Мені було 16 років, а я вже почав працювати вчителем у загальноосвітній школі, де навчався: мені запропонували проводити уроки співів для своїх товаришів в старших класах. Це теж такий унікальний випадок. Мої учні були навіть старші за мене і не слухалися, а мені це й не дуже подобалося - грати на баяні, я тоді не дуже співав, а більше грав. А вже після школи поїхав поступати в Сімферопольське музичне училище, пройшов конкурс і набрав прохідний бал. Та коли вивісили списки абітурієнтів, то мене не було серед тих, хто вступив. Я поїхав додому, а згодом зрозумів, чому при успішно пройденому конкурсі не був зарахований у музичне училище в Криму. Виявляється, було негласне розпорядження: депортованих не брати, щоб вони згодом не почали добиватися своїх прав. Отак вдруге я відчув на собі примхи долі.

У той же рік відразу подав документи в Херсонське музичне училище і пройшов, але мені запропонували на диригентсько-хоровий факультет, бо на баян набір уже було закрито. А ще в Сімферополі звернули увагу на мій голос. Сказали, що голос «цікавий». Та в Херсоні пропонували на диригентський факультет, мовляв, там є спів, і можна розвивати голос. Я погодився і став студентом Херсонського музучилища. Навчався у дуже хороших педагогів. Коли на третьому курсі ми поїхали в село допомагати на сільгоспроботах - збирати кукурудзу у Великоолександрівський район, то наші хлопці посварилися із місцевими, а на наступний день не вийшли на роботу. Мене звинуватили, хоча бійки насправді не було і я взагалі не мав жодного відношення до тієї ситуації. Але оскільки був не тільки музичним авторитетом в училищі, а й спортивним - був здоровань, тягав штангу, бігав, легкою атлетикою займався, то мене і звинуватили у всьому і вигнали з музичного училища. Я відразу потрапив... у армію, в спецназ, на цілі 4 роки. Відслужив і знову повернувся в Херсонське музичне училище. Я навчався в класі вокалу. Коли закінчив навчання, отримав направлення у Цюрупинськ. Приїхав разом із товаришем, ми думали на рік-два, щоб далі їхати поступати в Одеську консерваторію. А приїхали... на все життя.

Кор. - Розкажіть, будь-ласка, про цей період докладніше.

Георгій Тодоров. - Це був 1965 рік. Нам дали клас, спали ми на підлозі на газетах, кулак під голову. І так два тижні. Потім кажу директору, що якось треба влаштовуватися. А він: «Ну, добре, спробую вибити вам розкладушки. Але для цього потрібно розмовляти з начальником комунгоспу, а він любить могоричі. Тож, мовляв, назбирайте йому на могорич і він дасть розкладушки».

У нас же з товаришем за душею - ні копійки. Ледь нашкребли йому на дві пляшки горілки і якісь плавлені сирки, віддали все, вони з директором закрилися в класі і почали «домовлятися». У підсумку, посперечалися, хто з них найголовніший і, врешті-решт, начальник комунгоспу відмовив нам у розкладушках. Хай на підлозі сплять. Ми як почули такий вердикт, ледве не заплакали. Могорич спрацював проти нас. Я тут же сказав директору, що не збираюся залишатися в його школі і спати на підлозі. Він почав мене умовляти і якимось чином все ж таки через пару днів дістав нам розкладушки. Так ці розкладушки і вирішили мою долю. Я залишився в Цюрупинську. А товариш поїхав у Великі Копані і там створив музичну школу. Ось такий кумедний випадок вирішує іноді долю людини.

Кор. - Ви не жалкуєте? Ви ж збиралися в Одеську консерваторію?

Георгій Тодоров. - Ні, не жалкую. Я дуже люблю Херсонщину, наше місто. В Одесу я дійсно їздив і поступав. Мене прослухали і сказали, як хочеш співати, то йди відразу в театр опери... і я пішов. Там співав певний час, але через сімейні обставини змушений був повернутися додому.

Кор. - А які головні ваші здобутки на Цюрупинській культурній ниві?

Георгій Тодоров. - Я працював у музичній школі, згодом став її директором, був директором Будинку культури, але все це не головне. Я вважаю, що важливіше -професіоналізм. Довгий час працював з хором учителів, як тоді було прийнято «на общественних началах», а Віктор Васюков організував хор медиків. Щоправда, пізніше дізнався, що гроші за мене хтось таки отримував. Пізніше ми об’єдналися - і це став хор інтелігенції. Дуже високий був рівень, відразу на звітному концерті показали кращі результати і отримали звання народного колективу. Та згодом хор інтелігенції не зміг підтвердити це звання - не вистачало спеціальних хормейстерських знань самому керівнику, напевне. Час минав, усі ми старіємо, хор перетворився на хор ветеранів, згодом взагалі розколовся на окремі ансамблі... Мені казала колишній директор будинку культури: «Ваш головний недолік Тодоров - це ваш професіоналізм! Ви від усіх вимагаєте професіоналізму. А це вже не потрібно».

Я тоді дуже дивувався. А тепер бачу, що так воно й вийшло. Втратили професіоналізм - і маємо те, що маємо. Я розумію, що будинок культури - не філармонія, але ж керівники мають бути професіоналами, щоб готувати самодіяльні колективи і виводити їх на високий рівень. У кожній справі потрібні спеціалісти. Так і в хорі, і в культурі. Це стосується усіх сфер життя.

Кор. - А ви ще працювали в Херсоні?

Георгій Тодоров. - Так, мене запросили в Палац культури текстильників. Там був дуже хороший спеціаліст із Ташкента, він ще задовго до Алли Пугачової задумав створити театр пісні. І запросив мене головним хормейстром. Ми разом багато працювали, створили оперу «Любов до востребования» і поставили її в театрі. Був дуже високий рівень виконавської майстерності. Та тоді річкове сполучення завадило моїй роботі в Херсоні. Взимку треба було пішки ходити по льоду в Херсон, дружина заборонила так ризикувати і я змушений був повернутися в Цюрупинськ, в музичну школу. Але я не шкодую. Тут у мене виросло багато учнів, яким чим зміг допоміг у житті. І ось один з них - Влад Турчин (підійшов до вчителя і привітався)

Кор. - Дякую за розмову. Бажаю здоров’я і надалі служити людям і мистецтву.

Олеся Науменко

Джерело інформації: «Вісник Олешшя».- №№ 65-66 (11747-48).-19.08.2021.- стр.6

 

 

Leave a reply

Enter the number you see to the right.
If you don't see the image with the number, change the browser settings and reload the page