Роман Бондарчук та Дар’я Аверченко: У кавуновому цукрі
Режисер Роман Бондарчук та сценаристка й продюсерка Дар’я Аверченко бесідують про документалістику як ліки та про світ навиворіт в ігровому дебюті “Вулкан”.
— Так чи інакше в кіно розповідають про себе. Адже це свого роду саморефлексія. Романе, Дашо – з ким із героїв “Вулкану” ви себе ототожнюєте?
Роман Бондарчук: є деякі паралелі мене і головного героя Лукаса. У 2008-му по дорозі на море ми заїхали в Берислав провідати Дашиного дядю Вову. Напередодні він побачив по телевізору сюжет про чоловіка, який викопав кості німецького солдата і продав їх задорого. Дядя Вова знав, що ми працюємо з німцями в одному кінопроекті. Він був дуже натхненний і сказав тоді: все, що йому потрібно, – це гарний металошукач і зв’язки в Німеччині, аби продавати знайдені жетони і кості. Він відчайдушно намагався придумати собі заняття, щоб не збожеволіти. Через дядю Вову, його фантастичні проекти я почав розуміти сюрреальність цих країв. Хоч я родом з Херсонщини, я все одно спостерігач, якому місцеві розказують свою філософію і правду.
У фільмі є момент, коли Лукас питає у Вови: “Ти справді думаєш, що так можна заробити?”. А той у відповідь розповідає справжні історії, як заробляють тут у Бериславі: хто поборами на ринку, хто проколює шини в автобусах з туристами. Це реальні історії, які розповів нам Вова. Він так не хотів “заробляти”. Тоді у 2008-му я був не готовий до такого “жестяка”, але мені стало цікаво, як людина з повною серйозністю може прагнути зробити бізнес на “німецьких кістках”. Ми взяли камеру і поїхали на Блошиний ринок з Вовою. Він був, як Буратіно в Країні Чудес: ринок був повний металошукачів різної форми і для будь-яких потреб. Там нікого не здивувало бажання шукати кості німецьких солдат і за пару хвилин Вові підібрали правильний пристрій, схожий на децимитрову телевізійну антену.
Завдяки дяді Вові я тоді почав розуміти, що всередині країни ми маємо абсолютно різні світи, різні реальності. У фільмі проявити це можна через героя іншого контексту. Лукас живе в столиці, де є імітація чи, може, й навіть розуміння структури, суспільного договору між державою і громадянами, є поліція і депутати. Можливо, не для всіх і не завжди поліція є поліцією, але для певної категорії людей, як от для Лукаса, це так працює. Тому ми придумали такого собі спостерігача – у більшій мірі мене, бо Даша більше знає про бериславських людей, вона з цих країв.
Фото: Дар’я Аверченко
Дар’я Аверченко: у Бериславі мешкала родина моєї мами. Ми часто провідували бабусю і Вову. Тому для мене сценарій певною мірою документальний: основні персонажі списані з реальних бабусі та Вови. Ми писали сценарій довго і в процесі я ніби розчинилася у кожному з родини, стала краще розуміти їх. Над сценарієм ми працювали утрьох із Романом і письменницею Аллою Тютюнник, її бабуся – з Милового, яке було втоплене у водосховищі, батьки – із села Саблуківка, воно тепер на самому березі штучного моря. Тут іще добре пам’ятають Великий Луг, плавні і як родила городина на затоплених землях – у відро поміщалося три картоплини, а рибу не ловили, а діставали з річки, коли треба було… А потім три роки на очах у людей повільно піднімалася вода, поглинала плавні й домівки – понад 90 сіл. Кілька років з настанням весни перелітні птахи кружляли над водою, шукали родові гніздування і, не знайшовши, просто гинули. І – все, тільки мертві верхівки дерев стриміли над гігантським плесом, а між ними плавали труни з розмитих старих кладовищ… Це такий досвід, який навіть у переказі бентежить і дає розуміння місця. На дні водоймища – історична місцевість — Великий Луг – місце сили, яке зараз під водою, – перехрестя всіх доріг, переправа через Дніпро й вирішальна лінія баталій у різних війнах.
— Як трансформувався за цей час сценарій? Адже документальний матеріал, що ліг в основу фільму, ви накопичували ще з 2008-го. За 10 років багато чого змінилося.
Р. Б.: починався сценарій з дуже простого посилу. Так, тоді не було ні окупації Криму, ні війни на Сході України, ні візитів ОБСЄ… Але мінялося життя в країні, мінялися ми, сценарій також мінявся. Для мене у фільмі немає нічого фальшивого або неправдивого. Але все одно у ньому присутній авторський “кут зору”. А от те, що проходить через увесь фільм і через реальність Берислава незмінним, так це – почуття гумору, з яким ці люди сприймають, по суті, катастрофічні речі.
Д. А.: а насправді це ж єдине, що їх рятує серед катастроф – іронія й самоіронія.
Р. Б.: але, звісно, ти підхоплюєш те, що резонує з тобою… Підкрадався цей рубіж 30-ти років і питання: чи все правильно в твоєму житті відбувається? У Вови поняття депресії мало інший градус – він щодня вирішував локальні катастрофи: де дістати їжу, де нарубати дрова. Мене тоді добряче зцілило документальне спостереження за Вовою. Його світ речей й іронічний погляд на все. Нашому герою Лукасу теж стало цікаво – що ця реальність може запропонувати?
Фото: Дар’я Аверченко
— Наскільки зрозумілий був задум фільму іноземним продюсерам? Наскільки їм цікаве було життя українців не в столиці, не на Майдані, не в АТО, а в дикому степу?
Д. А.: для європейських фондів важливо було обґрунтувати реалії нашої країни. Що наша реальність містить не тільки катастрофічні речі (феодалізм, рабство, ізольованість), а й щось таке, що дозволяє не втрачати оптимізм навіть в таких екстремальних умовах, як у нас. Особливо, коли в європейському світі склався міф про те, як виглядає безпросвітний пострадянський простір. А насправді у нас все не так однозначно безпросвітно – ці містичні явища притягують і заворожують, ти відчуваєш, що тобі вже не вистачає їх у твоєму “столичному” житті – від здатності відчувати світ у його первинному прояві до теплих, зворушливо ніжних стосунків у родині. І ти вже не можеш просто так піти з тих місць і забути цей досвід і людей. Навіть коли повертаєшся в Київ.
— Але ж у фільмі ви показали доволі небезпечну реальність. На перших кадрах ми бачимо красиве й фатальне заходження в інший світ – повільну баржу, що запливає у ворота, які ведуть – куди? Які люди в цьому світі?
Р. Б.: він не є тим, чим здається на перший погляд. Тут змушений фільтрувати усе, що говориш. Виворіт усюди.
Д. А.: Там навіть села називають не так, як вони позначені на картах, а за назвами колгоспів. Тобто від колгоспів тільки руїни лишились, а село “Максим Горький”, наприклад, усі назвають “Космос”. Бо так колись називався колгосп.
Мені важко це пояснити, але повітря тут “густе”, ніби місце накопичило енергії усіх історичних подій, які відбувалися на тих пагорбах. От у 15 столітті на місці Берислава була Литовська митниця, потім фортецю зайняли кримські татари, а згодом османи, які збудували тут ще кілька фортець, однією з яких була легендарна Кизикермен. Вони боронилися від запорізьких козаків, які врешті-решт перемогли османів на чолі з Мазепою. Я певна, що у Бериславі всі ці різні часи можна відчути фізично.
Фото: Дар’я Аверченко
— Тому ви шукали героїв-типажів на місці? Щоб передати Берислав через людей, через документальний простір? Навіть через епізодичні ролі. От взяти приміром заправника – майже Стів Бушемі. Як відбувався цей пошук на місці?
Р. Б.: взагалі, хотілося, щоб місцевих грали місцеві. Вони інакше говорять, рухаються. Актор Віктор Жданов, який зіграв дядю Вову, теж, до речі, народився в цих місцях. З акторами у нас працювала режисерка Тетяна Симон. Вона дуже точно відчуває людей. Кастинг робили за три місяці до старту. Ходили по заводах, по клубах, по полях і баштанах. Хтось боявся, що їхніх дочок відбирають не в кіно, а для експорту в Туреччину. А якось для одного епізоду треба було зняти пастуха. Там був чудовий чоловік з палицею і сивою бородою. Так його жінка щоразу з боєм гнала Таню, бо вирішила, що та накинула оком на її чоловіка… А заправник насправді набагато крутіше виглядав у кастингу. Коли прийшов на майданчик – виглядав так, ніби поголився уперше за 10 років і відмив своє чорне тіло від мазуту.
Фото: Дар’я Аверченко
— Але головну роль – Лукаса – у вас грає не типаж і не професійний актор, а один з кращих українських звукорежисерів Сергій Степанський. Чому – Степанський?
P. Б.: ми шукали героя серед професійних акторів, зробили десятки проб. А потім прийшов Сергій Степанський і виконав усі діалоги так, ніби вони були його власні, ним пережиті. Після цього вже не було сенсу шукати актора на роль Лукаса.
Д. А.: насправді найбільший майстер діалогів – наша співавторка Алла Тютюнник. Вся мудрість Вови, філософія мами Мусі – це вона. Безумовна удача – імпровізація ведучої благодійного вечора. Її зіграла Алла Твердохліб, яка за своє життя провела сотні подібних вечорів у місцевому клубі й завжди мріяла знятися в кіно. Вона прийшла в урочистому костюмі, із зачіскою-укладкою… Нам лишалося просто увімкнути камеру.
Р. Б.: документальна удача “зіграла” і на сцені з “молекулярним клеєм”. Двоє наших головних акторів посеред ринку репетирували продаж клею. До них почали підходити реальні покупці, цікавитися ціною. Ми зняли сцену, в якій випадкові перехожі розкупили майже увесь реквізит по 20 грн. І коли захотіли зробити дубль і запропонували покупцям повернути “клей”, люди просто розбігалися та не вірили, що це –кіно. Один чоловік кричав: “Я шукав цей клей із 95-го року, я нічого нікому не віддам!” Потім усе місто смерділо пластиком, який плавили на конфорках за інструкцією на пакетику, бо виявилося, що наші художники не знайшли справжнього клею й використали бутафорську пластмасу.
Фото: Дар’я Аверченко
— По суті це документальне середовище і об’єднало містику, вестерн, комедію, мокьюментарі, кітч – усі ті форми і ритми, які є у фільмі. Як ти розставляв для себе пріоритети – і в жанрі, і у візуальному рішенні сюжету?
Р. Б.: Ми на самому початку вирішили, що засоби мають бути дуже простими: знімаємо лише зі штатива або з рук. Ідемо за середовищем і дивимося, що воно пропонує і говорить. Найбільше часу пішло на пошуки локацій. Будинок Вови знайшли одним з останніх – у Нововоронцовському районі, куди фактично немає дороги. Хотілося мати розмах і широту душі Вови: не втілені плани на заможність і велику сім’ю. Там багато таких будинків, але у цьому, що ми зняли, відчувається можливе майбутнє. Далі вже репетирували в локаціях і з подивом дивились, як народжується бароковий сплав жанрів і значень.
Загалом, є це відчуття тепер, що все одно змінюються трохи декорації в нашій країні, але основа правил життя лишається, як була.Був момент у роботі над фільмом, що змінив його інтонацію: дошка пошани, яку ми готували для однієї зі сцен. Задумував її в сучасному стилі – ядучі кольори, пластикові квіточки, щоб на ній був портрет і медсестри, і бізнесмена, і депутата. Щоб вона показувала шанованих людей нашої реальності, де всі видають себе не за тих, ким є. Але ми випадково знайшли елементи справжньої дошки – із вицвілими обличчями людей, з очима, яких зараз не зустрінеш. Ми лише додали до них фотографію старшого Лукаса з бородою. Що цікаво – схожа дошка могла стояти тут останні 70 років в тому ж вигляді. І це те, що задає одне з головних питань фільму і підштовхує сумніви глядача – а чи всі ці люди на дошці взагалі живі?
Фото: Дар’я Аверченко
Розмовляла Вікторія Хоменко
Джерело інформації: Інтерв'ю з України. Розмови про життя і не тільки…, 2018 рік.
