Ой, їхав чумак із Криму додому
Козаки протягом сторіч боронили наш край від чужинців, заснували Запорозьку Січ, за висловом К. Маркса, “найдемократичнішу державу в Європі”. Кобзарі – носії пісенної культури нації. Подорожуючи Україною, вони несли народові слово правди про його героїчне минуле. Майже в усіх походах вони супроводжували козаків, підіймаючи їх бойовий дух. Відомий історичний факт: під час суду польських магнатів над козаками в Кодні спочатку стратили трьох кобзарів, посадивши їх на палі. Радянська влада теж боялася гнівного й правдивого слова народних співців. У 1930 році на з’їзд до Харкова – тодішньої столиці України – було запрошено 200 сліпих кобзарів. Після з’їзду живими мудрих сивоголових українських гомерів ніхто не бачив. Існують різні версії їх загибелі: вивезли на Волгу і втопили, залишили замерзати в тундрі, розстріляли й закопали під Харковом.
Отже, козаки оберігали наші землі від загарбників, кобзарі сприяли духовному пробудженню народу, а чумаки допомагали розвивати економіку країни, зруйновану постійними війнами та грабунками.
Зародилося чумацтво як візницько-торговельний промисел ще в ХІІ столітті, а поширилося й досягло найвищого розвитку в ХVІ. Проіснувало до другої половини ХІХ ст. Занепало у зв’язку з розвитком залізничного транспорту.
Чумакували здебільшого козаки та державні селяни. Меншу частину складали кріпаки й міщани. Як свідчать історичні джерела, із Запорожжя до Польщі їздило понад 1000 возів, запряжених волами. Про перехід козаків до мирного чумацького промислу історик М. Костомаров розповідає так: “Відображенням згаслого лицарства є в Малоросії чумак. Козака покликала до діяльності потреба народна, а чумака породило становище Малоросії, суспільні потреби і народний дух. Малороси скінчили своє войовниче покликання, настали інші часи. Шаблю замінила коса, гармату – плуг”. “Не хочеш козакувати, іди чумакувати”, - радили діди своїм допитливим онукам, що мріяли про подорожі.
Найголовнішим продуктом чумацького промислу була сіль. Возили чумаки ще й рибу та різні іноземні товари: тканину, взуття, жіночі прикраси, дорогі вина. У середині ХVІІІ ст., коли торгівля сіллю скоротилася вдвічі, чумаки перевозили за сезон до 40 мільйонів пудів зерна. Чумацькі валки (іноді до 100 й більше маж) їздили в Білорусію, Молдову, Польщу, Московщину, на Кубань, Дон, Південний Кавказ і навіть у країни Скандинавії, зміцнюючи міжнародні економічні зв’язки.
На чолі гурту стояв отаман, якого обирали більшістю голосів. Досвідченого, кмітливого, авторитетного й обов’язково непитущого. Підкорялися йому беззаперечно, тому дисципліна у валці була зразковою. І в той же час отаман не мав ніякої юридичної влади, ніякого права над майном і особистістю чумака. За ним стояла тільки сила його особистого авторитету.
Рано-вранці, а то й звечора (щоб ніхто не перейшов дороги) чумаки збиралися за селом і вирушали в путь. Із собою брали зброю, щоб оборонятися від татар. У разі нападу робили з маж кругову оборону. Так чинили й під час відпочинку. Часто, особливо в південних степах, їх супроводжували озброєні козаки.
Найбільшим багатством чумаків були могутні й красиві воли, за якими вони пильно доглядали: обливали водою, витирали соломою, розчісували хвости, чистили роги склом, щоб блищали, прикрашали налигачі китицями. Воли були переважно сірого кольору, з довгими рогами, трохи загнутими, щоб не ушкодити іншого вола. Деколи траплялися й чорні з білою цяткою на лобі. Їх цінували, бо вважалося, що такі воли відвертають від тварини усякі хвороби. А коли воли хворіли, чумаки доглядали за ними, як за дітьми. Кожен чумак намагався мати якнайбільше волів. У декого було їх до 100 пар. То ж чумаки були людьми заможними, навіть безрідний чумак міг похвалитися:
Залицяйтеся, дівчата,
Сирота – чумак багатий.
Чумацькі вози називалися мажами, а слово чумак, між іншим, у перекладі з татарської означає “перевізник”. Кожен чумак майстрував собі мажу сам, була вона більшою за звичайного воза, майже повністю з дерева, без заліза, гарно оздоблена.
Одягалися чумаки у полотняні сорочки та штани. Сорочок було по дві. Одна – у дорогу, обмазана дьогтем (щоб ніяка зараза не пристала), друга – на випадок смерті. Чоботи були з такими довгими халявами, що спочатку їх підкочували зверху вниз, а потім знизу вгору. Коли ж доводилося переходити річку, розкочували їх до краю. У морозну погоду носили кожух і рукавиці. І взимку, і влітку чумак не розлучався з шапкою. А от бриля не носив ніколи, бо це вважалося непристойним.
На шляху чумацьких валок стояли криниці, через 25 верст одна від одної. Поруч – шинок. Тут і відпочивали чумаки. По черзі пасли волів і варили обід – галушки або куліш. Усе це варилося з рибою. Уживали й сало. Замість хліба – сухарі. Повагом ішли воли, а чумаки співали. Один затягне – інші підхоплять.
У Павла Глазового є гумореска “Найкоротша пісня”, де розповідається про те, як один із чумаків задрімав і як нога його застряла в колесі. “Ой, но-о-га”, - загорланив він від болю. “Ой, но-о-га!” – підхопили хором чумаки та й замовкли, “бо тюхтій, дякуючи Богу, вчасно з колеса устиг висмикнути ногу”.
У дорогу чумаки обов’язково брали півня. Він правив і за годинника, і за сторожа. Вибирали найбільшого, найкращого, найголоснішого. За півнем пильнували, щоб у якомусь селі не чкурнув до курятника. Бувало, і валку затримували, щоб упіймати втікача. Місце для півня було почесне – на передньому возі. Якщо він гарно служив, то супроводжував до кінця свого життя.
У Криму чумаки їхали до соляних кагатів, де завантажували мажі. Насипали по 70 - 80 пудів солі і прямували до “соляного вахтера”, який вибирав одну з маж, перевертав її, зважував сіль на терезах і крейдою писав на кожній мажі цифру, яка була в контрольній. Потім гуртовий отаман розподіляв, куди кому везти сіль. Серед чумаків був гарний звичай: заїжджаючи в село, вони дарували частку солі вдовам і сиротам.
Чумаки славилися винятковою чесністю. Письменник Григорій Данилевський розповідає бувальщину про наймита Павла Бобрика. Збіднілий пан послав його в Перекоп за сіллю. Повернувся той аж через 2 роки (був на війні з турками) і віддав панові всі гроші за сіль, волів і воза до копійки. Від нагороди відмовився, попросив тільки дозволу сходити з жінкою до Києва на богомілля.
Хоч і романтичним було життя чумаків, але дуже нелегким. І недарма жаліли їх рідні:
Ой чумаче, чумаче,
Життя твоє собаче.
Бо й від розбійників треба було оборонятися, і смерть нерідко підстерігала чумака в дорозі. Про цю сумну подію народ створив немало пісень. В одній із них мовиться:
Помер, помер чумаченько
в неділеньку вранці.
Поховали чумаченька
в зеленім байраці.
Ховали чумака з усіма почестями. Вибирали місце біля гомінкого шляху. Одягали чисту сорочку, клали в яму й насипали могилу. Чим довшою була валка, тим вищою виходила могила. Щороку проїжджаючи повз неї, чумаки віддавали шану побратимові і насипали по шапці свіжої землі. За чумацькими, як і за козацькими, могилами доглядали місцеві дівчата, висаджуючи на них калину та барвінок.
Чумаки залишили по собі добру славу працелюбних і винятково чесних у торговельних справах людей. Наше завдання – зберегти пам’ять про них для наступних поколінь, воскресити цю призабуту сторінку нашої славної історії.
