Повертайся, голубе
Цю картину не раз і не двічі змальовували у своїх творах фантасти: руїни, а серед них — горстка людей. Все, що залишилося після чергової світової війни. Та люди виживають і будують нові домівки, складаючи старі уламки. Та що там фантастична література! Точнісінько таку картину можна побачити за 100 кілометрів від Херсона, на березі Дніпра. Тут у 1782 році була заснована обитель, яка пізніше стала монастирем. Він — єдиний на території сучасної Херсонщини. Років два я збиралася побувати у Свято-Григорієвському (Бізюковому) монастирі, та все якось не складалося. Коли ж таки вдалося, побачене перевершило всі сподівання. Але перед вами не просто журналістські нотатки. Працюючи над матеріалами, повсякчас думала... Ні, не тільки про історію, таємниці, десятки літ розрухи й пригноблення святого місця. Як потрібен кожному з нас цей монастир, загублений серед степових просторів... Адже серце людини набагато глибше, ніж часом здається. У ньому є місце для генетичної пам'яті. Зовсім не випадково мої колеги, друзі, довідавшись, що працюю над цією статтею, говорили замислено й трохи сумно: «Я теж так давно туди збираюся...».
Йому зичили процвітання
А XX століття починалося в наших краях ось так. У 1903 році відзначався 100-літній ювілей Свято-Григорієвського (Бізюкова) монастиря. Його знали далеко за межами таврійських земель. Тут була чудова бібліотека, а вихованці монастирської семінарії, що діяла при монастирі, славилися в усьому світі ґрунтовними знаннями й вихованням. Тут господарювали, сіяли, розводили бджіл... Тут завжди знаходили місце для подорожніх, котрі сотнями й тисячами йшли до обителі. Саме цей монастир входив до першої десятки в дореволюційній Росії, займаючи четверте місце. Розповідають, що знаменитий Соловецький монастир у 1916 році давав чистого прибутку 500 тисяч рублів золотом, а наш — 800 тисяч. Ось і порівнюйте... Своє перше століття монастир зустрічав у славі. Залишилися далеко-далеко позаду ті часи, коли монахи тулилися в малесеньких глиняних мазанках. Обитель отримала своє сучасне ім'я в 1803 році, оскільки в Росії був закритий Бізюков монастир, а ченців звідти переведено сюди.
Як не дивно, але події, що відбувалися у XIX столітті, видаються значно ближчими, аніж те, що сталося кілька десятків років тому. Давні літописи зберігають навіть найдетальніші свідчення. Так, відомо, що з Бізюкова до дніпрових схилів перевезли дзвін, що важив 103 пуди (це приблизно півтори тисячі кілограмів), але невідомо, куди ж він подівся потім... Дуже багато сил, часу, грошей і, зрештою, любові й таланту знадобилося, щоб монастир став саме таким, яким ви бачите його на літографії початку століття. Чи можна уявити, що на святкування 100-літнього ювілею у 1903 році сюди прибуло майже 14 тисяч людей? Усім знайшлося місце.
Ось що писала газета «Херсонские епархиальные ведомости»:
«...удовлетворена была пищевым довольствием от монастыря одна треть общего количества всех богомольцев, прибывших на Воздвиженский и юбилейный монастырский праздник, а именно улучшенной пищей в трапезе 200 душ, обыкновенной у котлов 4500, а, кроме того, одним хлебом и огурцами 1500; всего же 6200 богомольцев. Остальные же довольствовались или своими пищевыми запасами, или продуктами базара, который был устроен в виде частной торговли. Такая неполная удовлетворительность в прокормлении народа извиняется более всего неожиданностью массового притока богомольцев по случаю 100-летнего юбилея монастыря. То же позволительно сказать и. относительно ночлега в помещениях; последним пользовалось приблизительно тысяч десять, остальная же часть народа устраивала свой ночлег под открытым небом...».
Можливо, цей запис зберігся і для того, щоб нащадки могли уявити той масштаб: ого-го, монастир міг дати притулок під дахом десяти тисячам людей... Таким був столітній ювілей: у славі, світлі, пишноті й всенародній любові. Цим благословенним стінам зичили радості, здобутків і процвітання у XX столітті. Ніхто з тих десятків тисяч людей, що прийшли зблизька і здалека на дніпрові схили, не міг уявити, що ж саме принесе очікуване майбуття.
«Святиню Твою на вогонь віддали...»
Чи можна порахувати кількість грошей, необхідних, аби підняти монастир з руїн? Хтозна. Ясно одне: це не мільйони — мільярди. Впродовж кількох десятиліть, майже все XX століття, збудоване прадідами періодично й старанно руйнували. Це насправді були стіни, зведені нашими предками для Бога, а не щось міфічне, і так гірко звучать сьогодні біблійні пророцтва:
«Святиню Твою на вогонь віддали,
Оселю Твого ймення аж
дощенту збезчестили...»
(ПС, 74:7).
Руйнувати ці стіни почали на початку 20-х років, коли здавалося: ось-ось буде збудовано новий лад, а старий, відповідно, вже непотрібний, як і все, що нагадує про нього...
Розповідають, що тоді представники нової влади розстріляли у винних підвалах 300 (за іншими даними — 600) монахів, провина яких була лише в тому, що жили вони в ім'я Господнє.
Монастир закрили. Його церкви, господарські приміщення, братський корпус, притулок для приїжджих (пам'ятаєте, тут можна було розмістити до 10 тисяч людей?) руйнували, зривали дах, розтягували майно...
Коли у Велику Вітчизняну сюди прийшли фашисти, вони теж вивезли частину цінностей. Але найбільший «внесок» у руйнацію зробили ми, нащадки тих, хто з благоговінням хрестився, почувши здалеку монастирські дзвони. Знаменитий Хрестовоздвиженський собор, красу і славу нашого південного краю, підірвали вже наприкінці 70-х. Тоді ж на місці монастирського кладовища збудували дитячий садок і школу (розповідають, що будівельники, змушені виконувати вказівку начальства, з острахом копали траншеї під фундамент, боючись порушити спокій мертвих. І все ж, на шляху лопат траплялися кістки, шматки парчі, натільні хрести...). Тоді ж під ударами сокири загинула старовинна дерев'яна капличка, а точнісінько на її місці поставили пам'ятник, подібний до якого стоїть чи стояв ще кілька років тому в кожному населеному пункті колишньої нашої великої держави.
Останньої руйнації монастир зазнав уже на початку 90-х, кілька років тому, коли, дізнавшись про повернення території справжнім господарям, хтось за одну ніч розібрав другий поверх архієрейського будинку, побив вікна, поглумився, як тільки зміг. Уявіть: батько збудував дім для сина. Зводив його з любов'ю — це ж для сина. А той розібрав будову дощенту, бо, мовляв, цегла знадобилася, щоб поставити сарайчик, хлівець... Це сталося і з монастирськими стінами. Окрім того, що їх підривали, борючись з «релігійними забобонами», була й інша, грубо матеріалістична причина безкінечних руйнацій: все тут було збудоване з чудової, надто якісної червоної цегли. Однією такою цеглиною дуже просто розбивали сучасну білу силікатну цеглу. Ось і розтягували люди «нічиє» на господарські потреби. Гріха не боялися — нас же навчили, що це вигадки. Так, складно порахувати, скільки ж грошей було б потрібно для відбудови. їх все одно немає. Як немає у нас і традиції віддавати на церковні потреби десятину своїх прибутків, тим часом, як інші конфесії мають змогу існувати саме завдяки цьому,
- Розумієте, - з гіркотою пояснює архімандрит Миколай (Бузика), настоятель монастиря, настоятель Свято-Казанського храму с. Чорнобаївки, - десятина у православ'ї не прижилася. Ще при Володимирі були такі спроби, але вони не для слов'янської душі. Якщо людина бідна, як можна вимагати від неї віддати останнє? Якщо ж багата... Раніше купці, інші маєтні люди жертвували на монастирські, церковні потреби стільки, скільки було потрібно. Не рахуючи грошей, будували храми, лікарні... Сьогодні все по-іншому. Людську душу легко тільки зруйнувати — відродити набагато складніше. Втім, православ'я ніколи не знало легких доріг...
Монах — від слова «один»
Їх дванадцятеро. Саме стільки монахів сьогодні в монастирі. Правда, дивно й символічно? (До речі, за різними джерелами, у 1916 році тут налічувалося 1600 - 1800 ченців). Хто вони, ці люди? Чому, навіщо прийшли сюди, в холодні напівзруйновані стіни? Не будемо про це запитувати. Ясно одне: в житті кожного були гіркі хвилини, яких не повернути. Мить — і безповоротне сталося. Потім та помилка не дає ні дихати, ні жити, а пам'ять повертає й повертає тебе до фатального моменту: от якби... Усе залежить від самої людини. Хтось постарається забути ті хвилини, замурувати їх до в'язниці буднів. Хтось прийде до того, що зветься спокутою. Так, неможливо виправити помилки минулого, але можна сьогодні спробувати жити за іншими законами, спокутуючи той самий гріх, який все ж є, чому б не навчали нас колись. Отож, у монахи йдуть саме такі люди. Так, у кожного за плечима — світське минуле. Хто був комерційним директором у фірмі, хто — вчителем. Не будемо шукати відповідей на свої житейські запитання. Це так само несуттєво, як і те, чи є в обителі телевізор, у що одягнені ці люди...
Має значення лише вищий сенс нашого життя. Він нам відкривається ледь-ледь. Але навіть у цьому відчутна така сила і така любов, яку неможливо вигадати. Просто вона є. Не треба запитувати, що таке Благодать Господня. Тільки прислухайтеся до тиші напівзруйнованих монастирських стін - і ви її відчуєте. Великий сенс і в тому, що коли в недалекому місті торгують, обдурюють, грають в рулетку й купують жінок, водночас у монастирі читають молитви, просячи Господа простити всім нам наші гріхи. Це потрібно для якоїсь внутрішньої, невидимої рівноваги. Адже недаремно в нашому столітті з'явилося вчення Вернадського про ноосферу: все живе на планеті є одним-єдиним велетенським цілим. Ось чому так сумно дивитися на невеличкі сторожові башти, що їх тільки-но відбудували. У великих, сильних монастирях, де багато братії, в кожній зі сторожових башт монахи безперервно читають псалми, змінюючи один одного. Це - оберіг усього людства, постійна молитва грішників, котрі каються не тільки за себе, а й за тих, хто продовжує грішити. Мабуть, нам усім було б затишніше, коли б знаття: десь тут, поруч, за сто кілометрів, хтось молиться за нас. Адже невипадково монастирі, з'явившись на початку четвертого століття, залишаються й живуть і в нашій сучасності. Тільки ніде в світі їх не руйнували й не плюндрували, як у нас. Сьогодні завдяки трудам усіх, і зокрема благочинного монастиря, отця Варсонофія, вдається поступово, крок за кроком, відроджувати обитель. ...А слово «монах» походить від «моно», тобто один. Ця людина - наодинці з Богом, зі своєю душею і з молитвою за всіх нас.
Повертайся, мій голубе...
Він прилітає, як тільки починають дзвонити монастирські дзвони. Сідає неподалік, на даху чи гілці дерева. Всі тут звикли до цієї птахи. Може, пояснення просте: живе собі голуб. А може, в його образі з'являється Святий Дух, якого й змальовують на іконах саме голубом... І вже навіть боязко чогось побажати монастирю напередодні його майбутнього 2ОО-річчя, до якого залишилося лише кілька років... Ясно одне: він нам дуже й дуже потрібен. Повертайся, мій голубе. Годуватиму тебе з долоні крихтами правди.
Тетяна Скороход
“Новий день”.- 13.02.1998.- стр. 8-9
