Стоїть у Бериславі собор дерев
Зотліло усе. Навіть камінь від колишньої турецької фортеці Кизикермен. Із української Кизикермен - "Дівоча фортеця" - "експортувалися" вродливі українські красуні на чужину.
Живий свідок історії Берислава (заснований 22 січня 1784 р.) - пам'ятник архітектури XVIII століття дерев'яна церква. Єдина на увесь Південь низовий! Кому б то із предків надумалося раптом ставити храм у Бериславі не з каменю, а з дерева? З'ясувати так і не вдалося. Хоча прагнення одержати відповідь на це питання не давала спокою кілька років. Жодних свідчень у радянському краєзнавстві. У тогочасних енциклопедіях, путівниках "опіум для народу" не надто афішувався.
І раптом у краєзнавчому відділі обласної книгозбірні імені О. Гончара втрапив на очі невеличкий фоліант: "Историко-хронологическое описание церквей епархии Херсонской и Таврической" (Одесса, 1843). Невже розгадка? Обережно (щоб ні рядка не пропустити) гортаю пожовклі сторінки духовної лоції. І ось...
Церковним літописцем про Введенську церкву сказано: "Перенесена из села Переволочного, знаменитого тем, что тут после Полтавской битвы переходил шведский король Карл XII. Церковь дубовая, находится и поныне в том виде, в каком была. Подписано имя вкладчика, но надписи стерлись и означенный литерами 1776 г. ещё видны.
Есть также надпись и на дверях при входе в церковь: "Благословением Бога Отца, поспешением Сына и действием Св. Духа начася здатись Св. храм Воскресения Христова, благословением преосвященного Варлаама Ванатовича, рукоположением пречестного отца Андрея протопопа Кобилятского, старанием Иоанна Лаврентиевича Чичерина и Никиты Сидоровича Шинкеева. Іюля 25 дня", но года не означено. Должно догадываться, что это было между 1722 и 1730 годами, когда священствовал архиепископ Варлаам между означенными годами".
Попервах споруджений у стилі українського бароко храм вивершувався, отже, далеко від Берислава на території запорізької фортеці Переволочної. Там, де Оріль впадає у Дніпро (Дніпропетровська область).
Вважається, що церкву у 1784 році перевозили на нове місце по Дніпру. Але - як? На Славутичі стриміли тоді пороги. А може, не по воді, а по землі, поправніше - по снігу волоком, що імовірніше. Якби там не було, а наші славні предки здійснили унікальну транспортну операцію.
На щастя, вітри воєн і революцій пощадили це диво з див, яке дожило до 2000-ліття Різдва Христового і, сподіваємося, переживе ще не одне століття.
Василь Піддубняк
Джерело інформації: “Гривна”.- №1.- 28.12.2000
