У степах України
Херсонщина – край фруктових садів, рибного достатку, численних заповідників дикої природи та близько 300 здравниць та санаторіїв, зосереджених на узбережжі Чорного й Азовського морів. Аграрний край відомий і своїми приморськими курортами: Залізний Порт, Генічеськ, Скадовськ, Лазурне, Арабатська стрілка – понад сто кілометрів пляжів. А ще острови Джарилгач, Бірючий, Тендровський, Джарилгацька та Ягорлицька затоки, Кінбурнська коса. Словом, є де відпочити і що побачити.
Тих, хто надає перевагу активному відпочинку, приваблює біосферний заповідник „Асканія-Нова”. Створена у 1898 році бароном Фрідріхом Фальц-Фейном заповідна ділянка з часом перетворилася на перлину Південної України. З 1998 року „Асканія–Нова” входить у систему біосферних резерватів ЮНЕСКО. Тут збережено єдину в Європі ділянку первинного типчаково-ковилового степу, а дикі, свійські та гібридні тварини, яких утримують у природних умовах, роблять заповідник надзвичайно привабливим, особливо для дітей.
Але мало хто знає, що в Херсонській області знаходиться найбільша в Європі пустеля – Олешківські піски. За інформацією Цюрюпинського степового філіалу УкрНДІлісоагромеліорації, відкриті піски простягнулися на 150 кілометрів з півночі на південь, на 30 – із заходу на схід, понад 160 тисяч гектарів - від Каховки до Кінбурнської коси. Пустеля з’явилася тут понад півтора століття тому. Спочатку на цій території росла трава по по пояс, та все змінилося після того, як барон Фальц-Фейн, засновник „Асканії-Нови”, завіз сюди величезні отари овець. Тварини поступово з’їли всю рослинність. Та що ще гірше, копитами вибили кореневу систему трави і „звільнили” піски. І хоча зараз бархани по периметру обсаджені кримською сосною, всередині піски продовжують жити своїм життям і там досить небезпечно. Особливо зважаючи на те, що в Олешківських пісках протягом п’ятидесяти років знаходився полігон Радянської армії, а потім – Міноборони України. Тому небезпечно там не стільки через піски й суховії, як через бомби, що знаходяться в пісках. Згодом, коли піски стануть безпечними, тут, можливо, зроблять заказник – все-таки місце унікальне.
В сагах (блюдцеподібних зниженнях) Олешківських пісків розташовуються солоні озерця, пов’язані із підземними та слабо протічними водами. Іноді така вода на радість відпочиваючим пробивається з-під землі гарячим фонтаном, де можна миттєво занурившись, відчути на собі дію гарячих гейзерів. Навіть дивно, що такий благодатний для курортників край не має генерального плану забудови прибережної зони. Це видно хоча б на прикладі Залізного Порту, де знаходиться база відпочинку нашого університету: будують всі, хто має хоч клаптик землі. Якщо врахувати, що пляжна смуга все-таки не безрозмірна, важко собі уявити, що там робитимуть відпочиваючі через пару років. Вже й так пішохідних доріжок до моря від табору немає, тому курортникам доводиться «лавірувати» поміж коровами і обозами палаточників, „шарахаючись” від одних до других. Могла б бути кращою і санітарна ситуація в селищі та на пляжі.
Стан доріг і транспортне сполучення в області теж викликають чимало нарікань, хоча зміни на краще все-таки є. Так, повністю реконструйовано шлях до Залізного Порту (цікаво, яким же він був до реконструкції). Про якусь регулярність автобусного сполучення говорити не можна навіть в пік сезону. Дещо знімають напругу приватні маршрутки, та деякі з них в такому стані, що дивуєшся, хто міг випустити їх на дорогу.
Але все-таки море тут дуже гарне, відкрите, тепле, і це найголовніше. Саме тому безліч туристичних агентств везе сюди безліч відпочиваючих. І далеко не всі з них мають, як „водники” свою базу. ”Водник” – це триповерховий будинок, на першому поверсі якого знаходяться адміністративні кімнати, а на другому-третьому – проживають у дво- та трикімнатних номерах курортники. Відпочивають тут не лише працівники і студенти НУВГП, частину путівок адміністрація реалізує на місці, направляючи отримані кошти на потреби бази. Дивує, що ні в корпусі, ні на корпусі не вказано, що це база НУВГП, ніяких тобі стендів про університет чи про Рівне. На базі працює їдальня, отож всі, хто придбав путівку в університеті, тут харчуються.
Недалеко знаходиться базар, де продаються різноманітні овочі- фрукти, річко- морепродукти. Досить великою (і досить впорядкованою) є і територія „Водника”. В зв’язку з цим виникає запитання (насамперед у студентів), чи не можна знайти тут місця для палаток студентів, котрі б проходили практику в цьому цікавому і перспективному для майбутніх працівників водного господарства краї і для яких побутові зручності все-таки не мають такого значення, як для людей більш похилого віку.
До речі, як зауважила адміністрація бази, з початку червня і у вересні тут охоче приймали б наших відпочиваючих, якби їх направляв університет. Погодні умови і можливості персоналу цілком дозволяють.
Може про це варто подумати студентському профкому і студентському парламенту?
Насамкінець залишається лише подякувати тим, хто будував і розвивав цю базу попри всі труднощі й негаразди, побажати, щоб й надалі вона ставала все кращою і тут могло оздоровитися якомога більше наших працівників та студентів. Адже відпочинок у „Воднику” (беручи до уваги навіть вирахування податку на прибуток у вигляді повної вартості путівки) обходиться все-таки вдвічі дешевше, ніж за путівкою, придбаною через туристичне бюро.
Людмила БОРИСЕНКО
http://rstu.rv.ua/newspaper/ts20436.html
Газета "ТРИБУНА СТУДЕНТА".- № 11 (2043).- 16.11.2005 БАРВИСТА УКРАЇНА
