Вибух щастя у «Цеху»
Півроку тому мистецтво Херсонщини зробило великий крок у маси, коли в одному з приміщень ТРЦ “Фабрика” (ВДНГ) несподівано відкрилася шикарна художня виставка “Цех”. 15 грудня у тому ж місці “Цех” презентував свій другий проект під довгою назвою “Пам’ятаючи минуле, створюємо майбутнє”. Чого тут тільки немає! Звісно, картини – великі (благо, приміщення дозволяє) і не дуже (автори як всесвітньо відомі, так і відомі у вузьких колах – і всі наші, херсонські), а ще – кераміка, інсталяції, твори кулінарного мистецтва, скульптурні композиції, казкова вишивка Раїси Боженко, химерні маски Андрія Бейко, вишукані художні ляльки Юлії Герасимчук. Загалом, нові імена, нові твори, новий настрій – святковий, піднесений, життєстверджуючий.
Хтось, може, і скаже: “Смешались в кучу кони, люди...”, але один з кураторів виставки В’ячеслав Машницький обов’язково цю думку відшліфує: “На грані можливого у плані еклектики”. Експозиція дійсно вкрай різноманітна, але зовсім це не мінус. Це неймовірно цікаво, це нові враження, це можливість знайти “свій” куточок і дорослому – і дитині, і чоловікові – і жінці, і поціновувачу академічного мистецтва – і любителю сучасних напрямків і різноманітних експериментів. Писати можна багато, але народну істину, що краще один раз побачити, ніхто не скасовував. Вибух щастя після перегляду гарантований кожному.
Організатор і куратор виставки Олександр Євстаф’єв зізнався, як відчуває, що виставка вдалася: коли в нього самого від робіт по спині мурашки бігають, а люди, побачивши експозицію, кажуть, що прийдуть ще, і не один раз. Так от, і пан Олександр має ці славнозвісні мурашки, і відвідувачі у повному захваті, і обіцяють прийти ще... Тож концепція максимального долучення народу до мистецтва діє. Справді діє. От доходять люди до павільйону, начебто і заходити не збиралися – а от очі розширюються, рот відкривається, а ноги самі несуть всередину...
Бо вже на порозі їх зустрічає дещо дивовижне, що рухається та світиться. Ці кінетичні фігури з металу, сконструйовані в стилі стімпанк, спочатку планували встановити в самій середині залу, але коли перемістили їх ближче до входу – цікавих значно побільшало. І це не дивно. В одному місці миготить, в іншому світиться, в третьому тебе вітають, похитуючи “головою”. І все це з різних залізяк. Та що там діти! Дорослим цікаво!
Маестро залізяк Сергій Демченко
Автор цих химерних конструкцій Сергій Демченко освоїв багато професій (художник-оформлювач, зварювальник, закрійник, водій), а ваяння з металобрухту для нього є хоббі. Але не можна сказати, що Сергій Сергійович – людина невідома. Бачили забавних залізних музикантів біля вокзалу? То його рук справа. Правда, мурасі, яку Сергій “посадив” на яблуко на вулиці Ілюші Кулика, не пощастило – її вкрали вже через місяць-півтора. Зате на виставці з’явився її молодший брат, майже близнюк – хіба що трошки більший...
Поруч із цими чудернацькими фігурами життя буяє: хтось розпитує, хтось фотографується поруч, хтось радісно ділиться враженнями, а хтось застав за роботою скульптора, який щось підкручує, і вирішує цей момент увічнити... І в очах у кожного – подив і майже дитяче захоплення. “Мені це подобається, я від цього отримую гарний настрій, а коли й іншим це цікаво – мені вдвічі приємно”, – каже Сергій Демченко.
– Сергію, зізнайтесь, звідки берете матеріал для своїх творів – невже зі звалища?
– Матеріал купую. Мій знайомий займається ремонтом машин, електроустаткування, до нього приїжджають, віддають старе задешево, воно лежить роками, а потім дивлюсь – воно. Так само знаходжу потрібне на пункті прийому металобрухту: не згодиться зараз – знадобиться через півроку.
– І як давно так тісно здружилися з нікому не потрібним залізяччям?
– Почалося все десь 5 років тому, коли до скульптури гітариста на залізничному вокзалі (то була не моя робота) мені замовили трьох музикантів. Я подивився в Інтернеті, як люди працють, – і сам почав. Потім запросили на виставку в бібліотеці Гончара – раз, сюди на “Фабрику” – два. Людям подобається, і мені теж.
– А як з’єднуєте металічні деталі?
– Зварюванням. Зварювальним напівавтоматом працювати зручно, метал не пропалює, можна навіть банку з-під кави заварити.
– Чи маєте якісь особливі секрети?
– Найголовніше – має бути бажання. Іноді можу тиждень не заходити в гараж. А як з’явилося натхнення – і мороз роботі не перешкода.
– Чи є у світі попит на подібні твори?
– Кажуть, що є.
– І багато коштують?
– Є такі, що коштують, як авто. Машина із металобрухту вартує як справжня хороша машина.
– Так, може, час виходити на закордон?
– Це поки що старт. До того ж хобі. Не кожен день майструю. Отримав заряд енергії – і додому...
– А дружина не ревнує?
– У жодному разі! Займаючись металом, я також роблю підставки для її тортиків (до речі, частина експозиції, а саме шикарні тортики та пряники – справа рук дружини Сергія Оксани Єгорової-Демченко).
– А чи можна знайти практичне застосування вашим роботам – окрім того, що просто прикрасити вулиці міста?
– І не тільки вулиці. У цій техніці навіть картини створюють – “живі” картини. А можна урни для сміття зробити у вигляді кенгуру, і механіку застосувати. Людина підійшла – датчик руху спрацював – кришка відчинилася – сміття викинули – і пішли далі...
А що, панове, гарна ідея! Може, і в життя колись втілиться. А може, ця експозиція дасть поштовх для інших ідей – шалених чи то цілком реальних. Часу перевірити це вдосталь – виставка триватиме до 15 січня. Вхід безкоштовний. Не пропустіть!
Лариса Жарких
http://vgoru.org/index.php/all-news/culture/item/8540-vibukh-shchastya-u-tsekhu
