Херсон у гостях у Пряшева
08.06.2007
Досвід української меншини у Словаччині може згодитися при створенні туристичних маршрутів на півдні України
Коли молодий соціолог із Херсона Микола Гоманюк вирішив розширити коло співпраці Центру молодіжних ініціатив «Тотем» від двосторонніх (польсько-українських) відносин до тристоронніх, залучивши словацьку сторону, виявилося, що цей тристоронній пакет, поданий до Вишеградського фонду, є єдиним в Україні. , безальтернативним. Полягав він в обміні досвідом молодих громадських організацій, презентації культури національних меншин свого регіону. Поляки представляли сліди єврейської культури на Люблінщині, словаки – діяльність українсько-русинської громади на Пряшівщині, а херсонці запланували показати, як можна презентувати спадщину єдиного в Україні шведського села, а також добуток німецької, польської та єврейської спільнот обласного центру.
Русіні зі Словаччини, українці з Херсона
На днях завершився другий етап проекту, в рамках якого херсонська делегація відвідала Словаччину (перший відбувся напередодні, коли свої досягнення показували люблінці, а третій заплановано на липень, тоді поляки І словаки завітають на південь України). Завдання перед стороною, що приймала, а нею стала Координаційна рада молодіжних організацій Пряшівського краю, стояло нелегке: показати способи культурницької роботи представників української та русинської меншини на Словаччині, різницю у методах та можливостях цих двох «антагоністичних» сторін.
Також йшлося й про контекст мультикультурності Пряшівщини, на тлі якого русині-українці виглядають лише однією з частин мозаїки: самі словаки ще поділяються конфесійно на римо-греко-католиків, а також євангелістів; сильними залишаються позиції мадярської меншини, постійно наростає проблема ромської людності на сході Словаччини. Ускладнювалося завдання ще й тим, що люди з південно-східного регіону, хай навіть освічені й інтелігентні, все ж таки далекі від внутрішніх проблем нашої діаспори у Словаччині, на відміну від тих же закарпатців. З іншого боку, представники русинського руху не поводилися з нами так напружено, як трапляється у спілкуванні з місцевими «свідомими українцями», ми для них були «туристи».
Асиміляція через українськізацію
Якщо з презентацією єврейської культури у Любліничі, німецькій у Херсоні можуть виникнути проблеми, оскільки населення було або знищено, або депортовано, на Словаччині проблемою є «розглянути» існуючу і все ще живу культуру українців Пряшівщини. Якщо сказати, що головними причинами асиміляції є українізація та діяльність греко-католицької церкви, здивуванню не буде меж. Проте на Пряшівщині так і сталося. Україназація проводилася наприкінці 1940-х — початку 1950-х років, коли українство асоціювалося із комуністами, які принесли цю ідею на південні схили Бескиду.
Крім цього, Пряшівщина безпосередньо прилягає до своєї сестри Лемківщини, звідки північних лемків було вигнано лише за те, що говорили російським діалектом і ходили до російської церкви. Голова Координаційної ради Любош Марцінек каже: «Я сам русин по маминій лінії, і коли я говорю зі своїми родичами, чому вони не записуються русинами, вони відповідають, що тоді б їх переселили в Україну. Але чому вони тоді нарікають на угорську громаду, яка має все — культурну автономію, власну партію, нарешті університет. Хто в Словаччині щось дасть русинам, коли вони будуть записуватись словаками?».
Тут варто згадати про роль греко-католицької церкви. На відміну від польсько-лемківського прикордоння, яке було до виселень надзвичайно чітким (римо-католицьке село межувало з греко-католицьким, і все було зрозуміло: у першому живуть поляки, у другому—лемки), на Словаччині завдяки більшій спорідненості словацької мови і південно -лемківського діалекту (ніж то можна сказати про польську мову), унія поширилася й на автохтонів-словаків - шари-шан, земплінців та жителів Спишу. У якийсь момент уніатів-словаків побільшало, ніж русинів, і політика місцевої церкви переорієнтувалася саме на перших і пришвидшила шляхом словацізації процес об'єднання церкви, до того національно поділеної.
Водночас для церкви в період її відродження за Празької весни було вигідніше позиціонувати собі зі словаками, як державницьким народом, ніж з українцями. Незрозуміло, але тепер, коли немає загрози ліквідації церкви, чим керується пряшівський єпископ Ян Бабяк, якщо ліквідує останні богослужіння старослов'янською, виживає зі Словаччини останніх східно-орієнтованих монахів-василіян братів Йосафата та Андрія Тимковичів.
У посвячених ним книгах про дерев'яні церкви («костолікі») Пряшівщини немає жодного слова про їхнє східне походження, а лише — що то є виняткова цінність Північно-Східної Словаччини. Ця ситуація була для херсонців новою, тому вчилися і розуміли часом по-своєму, крізь призму емоцій.
Мистецтво захисту
Першого дня відвідали терени серединної Пряшівщини — Свидник і околиці. Дерев'яні церкви, останні свідоцтва архітектурної культури давніх русинів, радують око. Ми побачили три церкви — у Ладомировій, у Крайньому Чорному, і в скансені (музеї під небом) Свидника — копію церкви з Нової Полянки, знищеної під час війни. Це лемківський тип церкви, характерний поєднанням дзвіниці з основним корпусом храму. Порівняно з польською частиною Лемківщини вражає кількість зруйнованих церкв під час проходження фронту (а не внаслідок міжнаціонального конфлікту, як у Польщі, чи «військового атеїзму», як у СРСР). Сьогодні церкви зберігаються завдяки окремим особам з політичного чи культурного бомонду країни, які опікуються якоюсь із дерев'яних церкв на Східній Словаччині. Коли за храмом слідкує або міністр, або відомий у краї актор чи громадський діяч, справа збереження набуває зовсім інших ознак—ктиторства, забутого у «комуні» Східної Європи.
В Україні щороку чуємо про пожежі церкв, або про кричучу опіку над старовинними церквами: заміну гонги бляхою, обнесення корпусу церкви залізо-пластиком, або фарбування давнього дерева в отруйно-жовтий чи зелений колір. Отож згодився б досвід словацьких колег. У них також, як і в нас, власником храмів є громада, однак кожен знає, що церква приваблює туристів, тому експериментувати з нею краще в рамках дозволеного. Останнім часом, з відкриттям кордону між країнами ЄС, а в даному випадку між Словаччиною та Польщею, з'являється все більше розробок туристичних шляхів, путівників, які включають дерев'яні святині на обох схилах Бескиду.
Українці поки що не можуть дозволити собі задоволення перетинати кордон за кордоном, щоб побачити нашу ж таки культуру за межами держави, але могли б створити контекст присутності нашого спадщини у карпатському трикутнику. Чому наші західні сусіди можуть випускати яскраві та змістовні фотоальбоми, туристичні путівники про українські дерев'яні жемчужини, заробляти на них, а ми не можемо своєму народу навіть здалеку їх показати, розповісти про їхнє існування? Для прикладу: у Польщі в одному з видавництв вийшла ціла серія альбомів про церкви: Надсяння, Бещад(3ахідна Бойківщина), Східної Лемківщини, Ґорлицької землі та Новосондеччини.
В Україні поки що вийшло кілька книг Василя Слободяна про церкви Перемиської єпархії та Холмщини, але вони призначені радше для науковців та тих поціновувачів, кому не шкода викласти близько 100 гривень за копію. Книга про храми Закерзоння «Церква в руїні», видана у західній діаспорі, на чорному ринку коштує 250 гривень. Найдоступніших українських видань поки що немає.
Кому заплатити за меншину?
Окрім церкв, Свидник може похвалитися Музеєм української культури, який має надзвичайно багаті експозиції старожитностей Пряшівщини, іконопису, мистецтва південних лемків, літератури. Навколо музею сьогодні вірує конфлікт: представники русинських організацій вважають, що музей має належати їм. «То музей русинської культури, а не української», — переконує наш провідник Любош. Ніхто, напевно, не заперечував би, що так, русинської культури, проте в умовах, коли в країні українців та русинів вважають цілком окремими народами, назва музею відображає принципову належність до тих чи інших. Наразі словацька влада намагається залити «костер», створивши альтернативний музей для русинів у Пряшеві, але самі русині цим не задоволені. І тут підходимо до проблеми, яку в Україні інакше ніж провокацією та сепаратизмом не називають, — офіційної підтримки словаками прагнень русинів до самовизначення. Русині намагаються поширити межі свого народу на польських лемків і на закарпатців, словакам вигідно, щоб русині були суто їхньою цікавинкою, такими собі місцевими індіанцями з гір.
Це щось у стилі конкуренції окремих держав ЄС за певні бренди на спільному ринку: якби, наприклад, Україна раптом увійшла до Євросоюзу і захотіла продавати гуцульську бринзу, їй би ніхто не дозволив, оскільки такий товар уже закріплений як національний продукт Словаччини. Тому Польщі вигідно доводити, що народ лемки живе тільки в них, а Словаччині вигідно, що русині — це суто їхня національна меншина, під яку в Брюсселі можна вибивати чималі кошти. Хто там буде розслідувати, що між лемками та русинами відмінності мінімальні! Але якщо тих і інших назвати українцями, грошей ніхто не дасть, хіба Україна (а це вже фантастика). Мінкультуризм України влаштовує хіба що разове вливання на фестиваль у Свидника.
Не боятися бути з іншим
Пряшівщину мала б затопити лавина української активності, підтримка різних проявів українського, і русинського національного життя. Ніде правди діти, акції молодого русинського руху більш креативні, модні та багатолюдні. Коли до Пряшева приїхав театр із Праги зі виставою на основі русинських емігрантських пісень, режиссер відчувся незвично, коли сказав: «А цю пісню ми взяли від академіка Миколи Мушинки, вона з українського села». Усі попередні і наступні мали бути з «русинських» сіл. Де є межа між «українським» та «русинським» селом, якщо більшість усе одно записується словаками, — не знає ніхто. Тому тактовна присутність України потрібна і тим, і іншим. Наприклад, під час відвідин спектаклю у пряшівському Театрі Олександра Духновича, який йшов кодифікованою на Словаччині русинською, виконавчий директор «Тотему» Олена Афанасьєва зауважила кілька неплохих режисерських розв'язок, які демонстрував провінційний театр.
Складно уявити, що Україна запросить DAD (так звучить скорочення від словацької назви театру) на гастролі, зважаючи на свідомий перехід більшості акторів та режисеров на русинські позиції та прибирання з назви слова «український». А годилося б. Що б ви сказали, якби вам запропонували переглянути спектакль «Ідіот» за Достоєвським по-русинськи. Очевидно, не відмовилися б. Так і на Пряшівщині: до DADy ходити невелика, але потішалася частина українсько-русинської громади. Мати свій театр для меншини престижна.
Цікаву роль у житті національних меншин відіграють молодіжні релігійні організації. Хоч і не можна прямо стверджувати, що євангеліки — промадярські налаштовані, греко-католики — проукраїнські, а православні — прорусинські, відчуття після спілкування з певними представниками виникають саме такі.
Херсонська делегація пройшла у Пряшеві всі традиційні для міста церкви. Враження такі: релігійна життя об'єднує молодь навколо інших, ніж тепер панують у нас на батьківщині, цінностях.
Плюсом Пряшева є також те, що молодіжні спілки активно співпрацюють, часом незважаючи на більш радикальну позицію своїх духовних наставників. Організовують спільні зустрічі, не обов'язково під гаслом екуменізму, а, наприклад, з метою ознайомлення з культурою та традиціями один одного. На півдні України, де національний склад надзвичайно пестрий, такий досвід був би корисним не тільки для самих меншин, а й загалом для неурядових організацій. «Тотем» співпрацює з кількома релігійними об'єднаннями в Херсоні, проте поєднавчого фактора досі не випрацювано, хоча особливо потрібними стали б зустрічі молоді з двох православних патріархатів.
Прикладів для запозичень є досить. Треба мати свідомість того, що будь-які зміни у стереотипах, способи сприйняття іншості відбуваються надзвичайно медленно, під впливом багатьох дрібних факторів. Головне — не боятися говорити з іншим, зустрічатися і спільно щось робити.
Роман КАБАЧИЙ.
Україна молода.-8.06.2007
