on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Новости региона

15.06.2021, 15:39

У липні херсонці зможуть відвідати фестиваль театрів "Молоко"

15.06.2021, 15:36

У Херсоні учасники аукціону знайомились зі своїми ролями у виставі "12 стільців"

15.06.2021, 15:07

Палац Фальц-Фейнів у селі Новочорномор’я

 

Михайло Руденко

ГАРБУЗ
(оповідання)


В осяяній сонцем блакиті пливе і пливе над моєю Лепетихою ласкаво усміхнене бабине літо. Пливе на захід, в оту манливу ясну далечінь, що прозориться за Каховським морем. Небо чисте-чисте, ніде ні хмаринки. Правда, он там, на південному сході лежить одна; але вона така нерухома, така сяюче-біла, що сприймається швидше за купу першого снігу. Колись, повертаючись зі школи, і вгледівши таку ось хмарину, я так і вирішив, що то на небі уже нагромаджується сніг до зими. Як давно то було.
А зараз я сиджу на осонні з Володимиром. Він про щось розповідає мені. Я слухаю і не слухаю, упершись очима в оте далеке сяюче диво. Перед нами на столику — миска з виноградом. Крупні темні виноградини тьмяно поблискують, відливаючи теплим глибинним сяйвом.
По закінченні інституту Володимир поїхав на Урал відробляти диплом хіміка, та так і залишився там. Раз у два — три роки приїздить до матері у гості.
— Дедушка, сматри, что мне дали! — притискаючи до себе великого смугастого кавуна, до нас підбігає Володин онук. У новенькому джинсовому костюмчику, такий чистенький, ніби щойно викупаний. Блідувате личко, го¬лубі оченята світяться неперевершеним щастям. Володя вперше привіз його з собою.
Дивлюсь на цю маленьку, щастям переповнену людину, і сам проймаюся тихою радістю. І що за сила таїться в оцих кавунах, а надто у великих. Яким магнітом притягують вони нас до себе.
Спека. Хочеться пити. Села уже давно не видно, а баштана все немає і немає, і де він — ніхто із нас сказати не може. Знаємо тільки, що десь аж за третьою посадкою. А її ми уже пройшли. І тут бачимо недалеко шляху високу траву суданку. Нам відомо, що нею часто обсівають баштани, аби приховати їх від людських очей. Збиваємося докупи, радимося впівголоса. Навпригінці перебігаємо стерню і падаємо у теплу ріллю. Далі — по-пластунськи. Так і є,— за суданкою баштан, і кавунів на ньому як накачано. Серце калатає так, що... дав би Бог глухого сторожа. Але сторожа взагалі не видно.
Напружуючи зір, намагаємося розгледіти, що у курені. Там теж нікого. Невже може так повезти. Виповзаємо з суданки на баштан.
— Ото мій,— шепоче Павло.
— А то он — мій,— ще хтось шепоче.
Здається, боятися нікого. Ватага піднімається на ноги.
«Бабах-ах-ах-ах!»,— прогримів постріл, і щось про-свистіло над нашими головами. На якусь мить усі заклякли. А потім — затріщала суданка, закуріла рілля, шерех пронісся стернею. Зупинилися у маслинках. Погоні не видно. Відсапалися і почали обмірковувати новий план.
— Не забув? — запитую у Володі.
Він лише посміхається.
— А я,— продовжую зараз,— би пішов за третю посадку за одним єдиним кавуном.
З городу повертається тітка Марфа з великим жовто-гарячим гарбузом.
— Це мені? — з удаваним переляком підхоплююся я.
— Качкам,— посміхається вона.
Бере терку, стільчик і вмощується так, щоб можна було весь час бачити Володю.
— Давайте я,— забирає він терку із рук матері.
Вона не перечить, але в свою чергу бере у правнука
кавун і кладе на землю.
— Нехай полежить, а ти сядь та посидь біля баби. Я хоч надивлюся на вас. А то, може, більше, і не побачу.
Я дивлюся на п'ятирічного Олежку з далекого Урала, на вісімдесятирічну тітку Марфу, яка за все своє життя далі Лепетихи ніде не бувала, і хочу пофілософствувати. Але помічаю у вицвілих тітчиних очах живий веселий вогник. Видно, щось пригадалося. Хочеться розповісти, та не знає, як почати.
Я люблю слухати тітку Марфу, особливо про її пригоди. Здебільшого вони у неї смішні, чи може вона їх так подає.
— Марфо Антонівно,— звертаюся я до неї,— може б ви нам щось розказали.
Вона переводить свій погляд на мене.
— А що я вам розкажу, як я далі Ляпатихи ніде не бувала.
— А нам про Ляпатиху і треба,— заохочую я її.
Вона якийсь час мовчить, а потім запитує:
— Ви Пилипа Ящика знали, що на тій горі жив?

— Це який,— напружує чоло Володя,— що хата над балкою?
— А-а! — підхоплюю я,— а біля двору здоровенний осокір.
Тітка Марфа киває головою і продовжує:
— Задавакуватий був, царство йому небесне. На нашу гору ходив парубкувати. Лип, як та смола. Все нахвалявся старостів заслати. Не любила я його.
Якось сиджу на призьбі, дивлюся — знизу вулицею, видно з тієї гори, ідуть старости. До кого б це, гадаю собі? Не дай Боже... І аж затрусило мною. Недовго думаючи, метнулася у двір. Вибрала, як оцей ось, гарбуз, і назад. Присіла біля фіртки за камінкою, щоб не видно було. Думаю, як тільки фіртка відчиниться, а я їм гарбуза.
Тут тітка Марфа починає сміятися.
— Ну а що ж далі було,— запитую я?
Вона перестає сміятися і каже:
— А то ішов до нас наш сусід, старенький дід Кирило.
Тепер уже сміємося ми, а разом з нами і Олежка. Може, за компанію, а може щось і второпав.
— Ну, а старости? — пересміявшись, згадую я.
— Старости? — дивується тітка Марфа,— старости кудись далі пішли.
Ця нехитра розповідь, яка так розвеселила нас, ніби кресало по креміню черкнула по моїй пам'яті, видобувши звідти щось подібне.


Закривавлене сонце, журно дивлячись на світ, опускається за далекі плавні. На призьбі біля двору двоє голих карапузів їдять кавуни. Розіб'ють кавунчик, видеруть душу і запихаються на весь рот. Обличчя, пузка, все у брудних потьоках. З'їдять кавунець і у двір за другим. Вулицею знизу, тягнучи за собою густі хмари пилюки, проїздять великі машини. Водії кидають цікаві погляди на голопузих малюків, сміються.
У Лепетиху вступили німці.
У той момент, коли Володька, розбивши ще одного кавунчика, став виймати з нього душу, проти призьби зупиняється велика зелена машина.
З кабіни на землю зіскакує німець. Кидає веселим поглядом на хлоп'ят, на чималеньку купку лушпайок, розпливається у посмішці.
— Гут, гут, харбуз, ам, ам.
— Ми дивимося на нього як телята на нові ворота.
— Я-а, я-а гарбуз, ам, ам,— белькоче він, тицяючи себе в груди. Ми, здається, здогадуємосящо він від нас хоче. Біжимо у двір і виносимо йому гарбуз
— Ніхт, ніхт,— мотає він головою,— гарбуз, гарбуз,—і показує нам руками щось велике і кругле.
Ми знову біжимо у двір і виносимо удвох великого жовтогарячого гарбуза. Німець якусь мить дивиться на нас ошелешено. Його очі швидко крижаніють.
— Сайжен! — крикнув він, ніби собака гавкнув, і став знімати із себе пояс.
Нас ніби вітром занесло до двору, потім за хату у зарослі бузини та вишняку. Лежали і не дихали. Невдовзі почули — машина поїхала.
— А чего он разозлился, что вьі поднесли ему кабак? — запитав зненацька Олежка.
Я здивовано глянув на нього.
— Молодець Олег! Тямущий ти хлопець,— сказав я.
Від цієї похвали голубі оченята засвітилися радістю

і відданістю.
Сонце заходило, але не за дніпровські плавні. Тепер там поблискувало велетенське дзеркало Каховського моря. Небо на сході швидко темніло. Десь високо-високо гудів літак, тривожачи своїм гулом рожеве надвечір'я. Я піднявся:
— Дякую цьому дому, пора уже йти, к другому.
Володя з онуком вийшли зі мною на вулицю. Повз нас, це вже, видно, такий день видався, проїхав «КАМАЗ», завантажений гарбузами

 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.