on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Новости региона

15.06.2021, 15:39

У липні херсонці зможуть відвідати фестиваль театрів "Молоко"

15.06.2021, 15:36

У Херсоні учасники аукціону знайомились зі своїми ролями у виставі "12 стільців"

15.06.2021, 15:07

Палац Фальц-Фейнів у селі Новочорномор’я

 

Михайло Руденко

ГОЛУБИНА ЛЮБОВ
{новела)
Прокинулася Таня від чийогось теплого дотику. Роз¬плющила очі. Сяючі потоки заливали кімнату торже¬ствуючою радістю.
— Ого! Довгенько я спала,— посміхнулася дівчина і зі¬
скочила з ліжка.
Здійняла руки догори, ніби збиралася злетіти, солод¬ко потягнулася і знову посміхнулася. Глибокий здоровий сон влив у неї чималий заряд бадьорості.
Від дівочого тіла йшло тепло і ледь чутний хвилюючий дух молочка. За вікном голубіло небо, дитинно посміхалося сонце. І якби не сніги, на які так розщедрилася нинішня зима, то там би і зовсім виглядало б по-весняному.
Раптом якась згадка захмарила юне обличчя. Дівчина поспішно вийшла у другу кімнату, накинула на себе шубку, вступила на босу ногу чобітки і вийшла у сіни. Там безшумно поралася мати.
— Уже встала,— мовила вона, голублячи доньку очима.
— А я зарізала тобі курицю. Ось кінчаю скубти. Обсмалю, та й будемо снідати.
— Я зараз вернуся, мамо,— стривожено кинула Таня, зачиняючи за собою двері.
Легенький морозець зустрів її надворі.
— А може, він уже... — промайнула неприємна думка і боляче кольнула у серце.
Вона зупинилася в нерішучості. Але тут же подолавши свій острах, кинулася за хату.
— Сидить! Сидить голубчик мій,— видихнула вона.
І дві крупні сльозини, як дві перлини засяяли у неї на очах.
— Голубчику мій! Голубчику мій! — шепотіли її уста, а очі сяяли невимовною вдячністю.
— Сидиш, як і в ту суботу сидів. Невже ти такий дурненький, що не розумієш: вона ж давно уже бездиханна, а її тільце просто примерзло до снігу. Господи, хоча б уже цей сніг скоріше розтав, щоб її знесло звідти.
— Що це ти собі надумала,— мовила позад неї мати.— Приїхала на якийсь день, а хочеш злягти на місяць. Мороз на дворі, а ти...
Та й не доказала, глянувши туди, куди дивилася донька.
Там, на сусідському даху, сидів голуб над своєю бездиханною голубкою. Такий скорботний, що серце від жалю заходилося. Сяяло сонце, по-весняному голубіло небо, та видно не для нього.
І прийшли на думку слова, чи то з молодості, чи з глибини віків: «Ой там на горі, та ой там на крутій та си¬діла пара голубів».
— Ма,— стримуючи сльози обізвалася Таня,— скажіть дядькові Андрію, нехай він зніме їх звідти. А то і голуб там помре.
— Ой доню, дядькові Андрію зараз не до того. Позавчора привіз собі нову жінку — це вже, мабуть п'ята.
І вже прощаючись з матір'ю, перед тим, як сісти в автобус, Таня якось задумливо сказала:
— А ви і не кажіть йому нічого. Хай буде як Бог дасть.
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.