on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Новости региона

10.06.2021, 14:27

Триває набір учасників на табір «КІНОБЕРЕГ» на Херсонщині

10.06.2021, 14:20

Три пляжі Арабатської Стрілки отримали сертифікат «Блакитний прапор»

10.06.2021, 14:19

Херсонський музей пропонує дітям провести пізнавальні канікули

 

«Хіт-паради духовність не сформують»

19.09.1998

- Олегу Степановичу, хоч Ви в Херсоні не новачок, вже кілька вистав тут Вами створено, все ж нова посада зобов'язує до більш детального знайомства. Прошу представитися нашим читачам: хто Ви, звідки, і який творчий багаж за Вашими плечима.

- Народився в Кіровограді, котрий до 1934 року називався Єлисаветградом і належав колись до Херсонської губернії, так що я не з «чужаків» (усміхається). Здавна місто мало багаті театральні традиції - досить згадати, що майбутні основоположники нового українського театру Іван Карпенко-Карий та Марко Кропивницький організували тут аматорський гурток ще 1865 року, що на початку століття тут діяли чотири стаціонарних театральних приміщення і шість літніх, а один з аматорських театрів був заснований хазяїном заводу сільськогосподарських машин Ельворті (голландцем за походженням) 1889 року...

До Єлисаветграда часто приїздили гастролери: вони знаходили вдячного глядача в особі військових та купців, котрі становили значну частину населення. Одне слово, життя в місті завжди було пройняте театральною атмосферою. З дитячих літ опинився в ній і я, п'ятирічним навіть виходив на сцену у спектаклі «Запорожець за Дунаєм». А підлітком потрапив в аматорський колектив, створений неординарною людиною - директором молокозаводу Олександром Михайловичем Флейшманом. Він москвич, займався у другій студії МХАТу, але за путівкою комсомолу змушений був піти до Інституту м'ясної і молочної промисловості, згодом був направлений у Кіровоград відбудовувати повоєнне народне господарство.

Але мрії про театр не полишав, знайшов можливість їздити на навчання у Ленінград, до Товстоногова. Усе набуте старався передати нам. Так формувався акторський професіоналізм у мене і в моїх колег по сцені. В 17 років я грав хірурга в «Аргонавтах» Едліса. Дуже модна була ця п'єса, порушувалася в ній проблема «чистих рук», честі і шкурництва. Саме тоді я відчув, що театр - це «моє».

Але доля спочатку повела мене трохи в інший бік - я закінчив художні школу, училище, і навіть вступив до Київського художнього інституту. Та через рік залишив його. Пішов в армію, звідти повернувся в Кіровоград, де дістав запрошення в один з професійних театрів. Але в той час аматорські колективи були рухливіші, сміливіші, одне слово, давали фори професійним. На самодіяльній сцені відбувся мій режисерський дебют: я поставив п'єсу Ігоря Соболева «Товариші Туманови» - своєрідну сагу про сім'ю. З цим багажем у сімдесятому році і вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Мені дуже пощастило й на викладачів - це були Молостова і Рудінов, і на однокурсників, котрі вже заявили про себе як творчі особистості, - Заболотний, Ігор Борис, Наталка Бучма...

Ми прийшли вчитися режисурі, а нас сковували рамки навчальної програми. І тоді ми звернулися до ректора. В результаті нам піднесли сюрприз: будь ласка, беріть групу акторів-першокурсників і дерзайте: через три місяці мусите здати виставу! Було таке відчуття, як, напевне, серед океану у того, хто не вміє плавати. Але це була добра школа. На другому курсі ми вже ставили такі популярні речі, як «Мій бідний Марат», «Іркутська історія». Дипломною роботою була у мене «Моя прекрасна леді».

Мій дебют як режисера на професійній сцені відбувся в Чернігові. В тамтешньому управлінні культури сказали: до 30-річчя Перемоги потрібен «Морський вузол». В мене настрій зіпсувався враз: оперета Жарковського про курортний роман, дурість якась. Але пощастило знайти в архівах переклад Бажана, зроблений ним сорок п'ятого року. Перечитав, і під зовсім іншим кутом побачив нехитру історію, зрозумів, що морські офіцери 17-літніми прийшли на фронт, війна відібрала у них той романтичний час, коли вони мали формуватися як мужчини, котрі ходять на побачення, набувають досвіду залицяльників, лицарів тощо... Почав працювати в цьому ключі над виставою. І коли я спостерігав, як тепло повен зал ветеранів сприймав нашу прем'єру, відчув, що саме така вистава потрібна цим людям, бо вони пережили щось подібне.

Потім був Закарпатський російський театр у Мукачевому, участь у створенні в Києві Театру драми і комедії - відомого нині театру Едуарда Митницького, Донецький театр юного глядача, Кіровоградський український театр імені Кропивницького. Згодом запросили мене до Сімферополя, у російський академічний театр, через деякий час очолив там же театр український. Але випало це на той час, коли в Криму особливо активізувалися антиукраїнські сили, і мені довелося залишити автономію. Поїхав до Івано-Франківська, а там охрестили москалем і комунякою, хоча членом КПРС я ніколи не був...

З дев'яносто третього року працюю в Херсоні. Тут, у театрі імені Куліша, поставив «Кабаре», «Езоп», «Любов під в'язами», «Любов і голуби», «У сутінках». Недавно прийняв художнє керівництво облмуздрамтеатром. Така на сьогодні моя творча біографія.

- Якої репертуарної політики дотримуватиметесь? Один з Ваших попередників любив переважно драму, інший, навпаки, планував перетворити театр у суто музичний...
- Вважаю, що нинішній статус музично-драматичного, що відповідає традиціям українського театру, є для нашого творчого колективу найбільш прийнятним. Люди в ньому повинні бути синтетичними акторами, котрі б і трагедію могли зіграти, і мюзикл. Інша справа, що маємо сильну напругу з виконавцями середніх літ. У нас є міцне старше покоління акторів, до нас прийшла велика група молоді. Але середнього покоління, на якому зазвичай тримається основний репертуар, немає, «середняк» полишив театр, не бачачи для себе ніякої перспективи ні в заробітку, забезпеченні сім'ї, ні в отриманні житла.

Якось так сталося, що культура, мистецтво а, відповідно, і їх носії ніби й не потрібні Україні. Я не прибічник комуністичних постулатів, але вважаю, що комуністи були праві в одному: без ідеології, без морально-етичного стрижня неможливо будувати державу. І тримати цей стрижень, настрій мас повинні саме ми, працівники духовної сфери. «У сутінках» - мій програмний спектакль, яким ми прагнемо переконати глядача, що руйнувати все «до основанья» - означає знову стати в порочне коло. Є тисячі трактувань, як воно було за Мазепи, але ми пам'ятаємо, як жили 10-20 років тому, і саме з власного досвіду, як позитивного, так і негативного, маємо брати приклади - яким чином змінити наше життя на краще.

- А яким чином вижити самому театру?
- Бюджет наш бідний. А серед банкірів, бізнесменів, на жаль, немає ні Сави Морозова, ні Павла Ґалаґана, ні Терещенків. Меценатство ще не властиве діловим людям. А дарма. Бо їх майбутнє і майбутнє їхніх дітей великою мірою залежить від рівня культури, а хто її здатен сформувати, окрім професійного мистецтва? Хіт-парадами лише скалічимо націю. Навчити людей думати, формувати думку, прагнути високих ідеалів може лише мистецтво високого гатунку. І якщо держава не в змозі підтримувати мистецькі заклади на належному рівні, то треба хоча б на губернському рівні дбати про них. Наприклад, у Донецьку немає проблеми з зарплатою для працівників культури, освіти, медицини. Так, наша область сільськогосподарська. Але якщо зібратися усім разом - і шановним керівникам економіки, і згаданих сфер, порадитись, подумати, то, я вважаю, можна знайти вихід з кризи.

- Які вистави побачить глядач в новому сезоні?
- Відкриваємо його «Одруженням Фігаро» Бомарше. У планах - «Граф Монте-Крісто», п'єси Камю, Кокто, музичні вистави - зокрема, «Дівчина і море» Цегляра. Активно співпрацюємо з Київським театральним інститутом. Зокрема, студент його випускного курсу Віталій Новіков працює над виставою «Милий, хороший, коханий» за п'єсою Ворфоломеєва.

- Окрім формування афіші чергового сезону, які проблеми турбують Вас?
- Проблем багато. Насамперед - запрошення диригента, акторів середнього віку, а для цього потрібно не менше 3-4 квартир. Стали проблемою виїзні вистави. Раніше керівники районів і господарств були настроєні на те, що театр трудівникам села потрібен. Тепер гастролі організувати вкрай важко. Я не за наказовий порядок. Але необхідно якось призвичаювати людей до професійного мистецтва. Це стосується віддалених районів. А з приміських треба влаштовувати поїздки до театру, щоб люди в цьому приміщенні відчували його атмосферу, настроювались на свято душі.

Корреспондент Олена Скора
"Надніпрянська правда"
19 вересня 1998 року.
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.