Із морем у серці - назавжди
Колись, ще за радянських часів, професія військового моряка вважалася чи не одною з найпрестижніших. “Батьківщину захищати” тоді не було порожнім звуком. І людина, яка одягала форму і давала присягу, дійсно служила Батьківщині й прагнула бути зразком у всьому.
Коли у 1952 році юний уродженець Херсона Василь Гайдамака вступав до Одеського військово-морського медичного училища, він ще не знав, що доля пошле йому унікальну можливість оволодіти особливою спеціальністю.
Із 1952 по 1956 роки цей заклад готував офіцерів-медиків Військово-Морського флоту СРСР для служби на підводних човнах.
Його предки – нащадки гайдамаків, які оселилися у Бериславі (тоді – Кизикермені) після придушення чи не наймасштабнішого народного повстання в Україні. “А під час голодоморів 1921-22 та 1932-33 років, – згадує Василь Васильович, – у сім'ях нашого роду померло людей більше, ніж за усі роки кровопролитних Першої світової та громадянської війн, разом узяті.” У Велику Вітчизняну його батькові Василеві Івановичу просто чудом вдалося вижити після важкого поранення і контузії. Сім'я вже отримала на нього похоронку, а він...”воскрес” з братської могили. Тоді вірний ординарець підійшов попрощатися й раптом побачив ледве помітний порух його повік. Після війни, приховуючи посвідчення інваліда війни, пішов працювати будівельником і за 35 післявоєнних років залишив після себе пам'ять у нашому місті. Встановлення постаменту для танка на честь воїнів-визволителів – одна з останніх робіт, до яких він доклав руки.
Початок шляху
“Тож не дивно, – вважає Василь Васильович, – що його військова доля вплинула на мою. Мені хотілося стати одночасно і військовим, і медиком. Мрія здійснилася, а під час навчання він пройшов ще й “цілком секретний курс” із вивчення обладнання і тактико-технічних даних середніх дизель-електричних підводних човнів проекту 613. Медичну практику курсанти проходили у клініках Одеського медінституту, а госпітальну – у Севастополі. До речі, саме там стояв тоді недалеко від пірсу красень-лінкор “Новоросійськ”, який цього ж таки 1955 року, 29 жовтня, був підірваний і затонув на місці своєї стоянки. Найважчою була водолазна практика – у всіх видах гідрокостюмів, адже кожні 100 метрів глибини додавали по десять атмосфер. Одні лише “калоші” найважчого з них важили не менше 20 кілограмів. Підйоми ж з моря, аби запобігти кесонній хворобі, тривали довго – годинами. “А ще, – сміється Василь Васильович, – я зі своїм зростом увесь час набивав гулі у низькуватому для мене підводному човні.”
Служба на Сахаліні
Тоді, у 50-ті роки ХХ ст. у СРСР саме розпочалося скорочення армії, що занадто “розрослася” під час Великої Вітчизняної війни. Гайдамака згадує цілі ряди гармат, знятих із кораблів, гори алюмінію від літаків – усе це йшло тоді на переплавку. Тож особливо перебирати при виборі майбутнього місця служби не доводилося, і він змушений був вирушити на острів Сахалін. Віддав йому дванадцять років життя і ні на хвилину не пожалкував про свій вибір. Спочатку молодий спеціаліст очолював медичну службу батареї берегової охорони на мисі Крильйон – якраз навпроти японського острова Хоккайдо, через відому протоку Лаперуза.
А вже восени 1957 року його терміново відрядили начальником медичної служби великого підводного човна Б-10, який брав участь у заходах міжнародного геофізичного року із вивчення сейсмічних явищ у районі Курильських островів та глибоководної Камчатсько-Курильської западини, глибина якої сягала 10500 метрів. На борту човна працювали науковці з Москви і Ленінграда.
”Нас супроводжували есмінці й тральщики, які скидали глибинні бомби, вимірювали швидкість проходження звуку до глибини Тихого океану. Науковців цікавила товщина земної кори на глибині 10 тисяч метрів – очевидно, вивчали походження островів Курильської гряди та сейсмічні явища”, – говорить Василь Васильович. Під час одного з експериментів їхній човен мало не затонув: ”Саме було оголошено режим повної тиші, щоб не зірвати результати експерименту. Човен на глибині 100 метрів, замполіт напівпошепки щось нам розповідає і раптом...жахливий тріск човна – це почала відриватися й тріщати коркова ізоляція обшивки, човен став поступово заглиблюватися. Терміново викликали мене до центрального відсіку, виявилося, що черговому за горизонтальними рулями мічманові стало зле з серцем, і він перестав їх контролювати. Їх підняли, командир дав наказ на спливання і продування, але декілька неприємних моторошних хвилин довелося пережити усім.”
Кохання з першого погляду
Минув перший рік служби. Якось, у вільний від служби час, Василь зайшов до ресторану Будинку офіцерів у Південно-Сахалінську, повечеряв і вирішив заглянути на літній танцювальний майданчик. Там побачив світловолосу струнку красуню з блакитними, як небо, очима. Хлопець зрозумів, що “пропав”, а познайомитися з дівчиною допоміг...фотоапарат. Щоправда, плівка вже закінчилася, але це був саме той випадок, коли не гріх і збрехати. Він запропонував незнайомці сфотографувати її, а яка ж дівчина встоїть перед такою пропозицією (а фотоапарат у ті роки ще був великою рідкістю). Він “клацав” досить довго, а знімки пообіцяв принести наступного дня.
На завтра, прийшовши до парку, дівчина спитала про фото, і довелося сказати, що плівку засвітили, доведеться “сесію” повторити. Цього разу він зробив 36 знімків, і відсилав їх Людмилі поступово, з листами. Згодом вирішили одружитися, при зустрічі ж майбутня теща влаштувала претендентові на руку дочки справжній іспит, який той витримав з честю. Весілля гуляли в Південно-Сахалінську, а улюблену тещу зять усе життя називав не інакше, як Альонушкою. З дружиною Василь Васильович прожили майже 50 щасливих років, виростили сина Сергія, який продовжив діло батька, і доньку Оксану, яка обрала материну стезю.
Пригода на вулкані
У 1962 році Василя Гайдамаку направили на острів Матуа, що розташований у центрі Курильської гряди, той самий, на якому постійно “дихає” відомий вулкан Саричева. А тут саме грянула Карибська криза, звільнення військовослужбовців у запас заборонили, тож довелося затриматися там мало не на три місяці. Намагалися розважити себе, як могли. “Якось, 10 жовтня, – згадує Василь Васильович, – у мене саме день народження, день був ясний, сонячний, і ми пішли збирати шикшу (місцева ягода) і жимолость. Дуже берегли сірники, тому часто радили один одному збігати на Саричів і просто там прикурити. Один із матросів, який уже “переслужив”, запропонував піднятися на вулкан і заглянути, що ж там усередині. Я погодився, а за компанію взяв іще трьох матросів.
Було тепло, тож усі були легко одягнені: бушлати, тільники, головні убори. Ідемо, під ногами вулканічний пил, дуже незручно, ноги увесь час провалюються; раптом бачу якусь маленьку хмарку, і такою вона мені підозрілою здалася...Коли ми пройшли майже дві третини шляху, піднявся вітер, дуже швидко стало темніти, пішов густий лапатий сніг. Але моряки – люди вперті, вирішили йти до кінця, незважаючи на непогоду. Обличчя від вітру довелося обв'язати бинтами, але – дійшли. Нагорі – рівний майданчик, снігу майже нема – його зносив вітер, проте видимість – метрів 15, не більше. Побачили обрив, а в ніс ударив різкий запах сірки. Матроси хотіли спуститися ще нижче, проте я, як старший за званням, заборонив ризикувати. А попереду було повернення , це виявилося набагато важчим: ми прив'язалися один до одного мотузкою, часто спускалися просто на “п'ятій точці”. А на базі вже й вечеря закінчилася, піднявся переполох, хотіли збирати пошукову групу. А ми йшли втомлені, голодні, жуючи знайдені по карманах залишки ягід. А коли, нарешті, повернулися, то були безмірно щасливі, та ще й отримали від мене “фронтові” 100г спирту – від застуди.
Медик-дослідник
Починаючи з 60-х років, незалежно від посад, Гайдамака не полишає дослідницьку роботу: вивчає вплив вібрації на організм моряків при великій швидкості катера і хвилюванні моря до 5 балів; досліджує вплив магнетизму на патогенні мікроорганізми. А вже згодом отримує вищу освіту в фармацевтичному інституті, вчиться на курсах у Ленінградській військово-медичній академії . Викладає на військово-морській кафедрі Хабаровського державного медінституту, бере участь в експедиціях, вивчає лікарські рослини Хабаровського і Приморського краю, пише посібники для викладачів і студентів. А ще керує практикою студентів п'ятого курсу на кораблях. Під час роботи над дисертацією несподівано отримав тяжку травму, і це стало причиною звільнення у запас.
У рідному місті
У 1981 році Василь Васильович звільнився в запас і повернувся до рідного Херсона. “Так склалося, говорить він, – що моє попереднє життя, мої захоплення, моє соціальне коріння вплинули на діяльність у цивільному житті. Я займався історією розвитку фармації, медицини, козацького руху. З хвилюванням згадую липень 2002-го. Цього дня мене обрали кошовим отаманом козацько-морського об'єднання, бо ж душа справжнього моряка не розлучається з морем ніколи. У 2006 році “Аптечный справочник” надрукував мою наукову роботу про розвиток аптек Херсона і області з кінця ХVIII до початку ХХІ століть. Писав про лікарів і фармацевтів, людей “лікарської мудрості”. А ще маю заповітну мрію – створити аптеку-музей або обласний музей історії медицини і фармації Херсонщини. Адже у нас працювали такі корифеї медичної науки, як І.І.Мечников, Д.С.Самойлович, М.Ф.Гамалія, Л.С.Ценковський, жив Юрій Вороний, який зробив першу в світі операцію з пересадження нирки.”
Душа, закохана у рими
Починаючи з дитячих років, він пише вірші. Спочатку це були твори вітальні, “до столу”, за словами самого автора, але згодом Василь Гайдамака починає писати про все, що його хвилює. Нині він член Спілки журналістів України, друкується у періодичних виданнях. У 2004 році представив першу збірку поезій “Очарован...”, згодом виходять “Стоїть величаво Херсон над Дніпром”, “Признание в любви”, “Романтики моря” і збірка пісень на його вірші “Дніпровські мелодії”(на музику їх поклала херсонський композитор Людмила Печериченко). Минулого року побачила світ його книжка поезій і пісень для дітей “Семь чудес”, у якій він оспівує світ дитинства – хвилюючий, тендітний і наївний. Презентація книги вже відбулася 26 січня у музеї Б.Лавреньова. Її варто почитати дітям і онукам, вона цікава, корисна і розвивальна. А ще Василь Васильович – член Всеукраїнської Спілки письменників-мариністів. Його твори надруковані у книзі “В глибинах океану”, у журналі для ветеранів-підводників “Фарватер”. І хіба могло бути інакше, адже автор – людина енергійна, закохана в життя і море, повна сил і бажання творити.
Тетяна Крючкова
“Вгору”.- №5 (488).- 02.02.2012.- стр.16-17
http://www.vgoru.org/modules.php?name=News&file=article&sid=11529
