on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...

Кінбурнзька коса
 

У житті кожного, у кого раніше, у кого пізніше, з'являються заповітні місця. Не заповідні, а саме заповітні. Ті, де відпочиває душа. Для мене таке місце - Кінбурзька коса. Якось, абсолютно випадково, обмовився про це у колі культпрацівників. Марина Бухтяр, золотий голос Цюрупинська, а якби її у свій час «розкрутити», то невідомо якого б рівня був цей голос золотим, прямо перемінилась на чистому й гарному обличчі: «Це ж моя батьківщина... Я, як стомлюсь від суєтності міського життя, кидаю все на своїх домашніх, біжу на автобусну зупинку та їду в Геройське. А там мене жде папа (Марина так і каже: папа). У нього візок, запряжений конячиною, й ми ідемо у рай мого дитинства, у село Покровське...

Такі от бувають співпадання. А я був певен, що Коса - це лише для мене.
Де, питаєте, та Кінбурзька коса? Якщо подивитись на географічну карту півдня України, то око її аж ніяк не мине - Кінбурзька коса наче турецький ятаган у руці лівші, гострим вістрям цілиться у самісіньку під здухвину одразу двох областей - Миколаївської та Херсонської. Розкинулась Коса по лівому березі гирла Дніпра, а далі - Дніпровського і Дніпро-Бузького лиманів. По території Херсонщини простяглась щонайменше на 60-70 кілометрів у довжину і на десяток - півтора в ширину, а закінчується мисом Кінбурн, який належить Миколаївській області. У колі наукової частини поселенців Херсонського півдня Кінбурзькою косою вважаються, оті 60-70 кілометрів віднесені до статусу півострова. А розчиняється Коса, як літнє марево, в Ягорлицькому лимані. Місця, треба сказати, казкові. Поки що до кінця людиною не сплюндровані. Але за тим діло не стане - сьогодні Косу кинуто під ноги «пацанам», як вокзальну дівку.

Але подальша доля Коси - це тема окремої розмови і в іншій тональності. Ми ж зараз про те, що зігріває душу, а не рве її...
На Кінбурзькій косі оселились Стара Збур'ївка, Забарине, Рибальче - ці села живі, далі - геть умерлі, які знов хоч і відроджуються, але вже в іпостасі заміських будинків «братви», - Виноградне, Геройське - по Дніпровському лиману, Іванівка - по лиману Ягорлицькому, а ще єгерські кордони Піроте й Бузове та два маяки - Піротинський і Рибальчанський - числиться за Херсонщиною; а села Василівка, Покровка й Покровські хутори - за Миколаївською.

Споконвічна професія чоловіків на Косі - рибалка і моряк. За останні 30-40 літ добавились лісівники. У Геройському, крім того, з діда - прадіда живуть добувачі солі. На Прогнойському (село Геройське колись мало назву Прогної) соляному промислі свого часу побував Максим Горький - історичний факт, не позбавлений інтересу. Дослідники з нього навряд що чимось поживляться, а от письменникам - простір для польоту думки широченний... Але навіщо нам заглиблюватись у товщу століть, у життя, яке вже ніколи не вернеться - краще воно було чи гірше від нинішнього, все одно. Сьогоднішнє життя набагато цікавіше, насамперед тим, що у нього є перспектива, у минулого ж її нема...

Найперші мої друзі на Косі - Петро, його дружина Дуся і двоє синів - старший, на честь «старшого» діда, Григорій; і менший, на честь «меншого» діда, - Михайло. Коли я познайомився з цими людьми, Петро з Дусею були іще молодими, а їхні хлопці - малими. Петро, у традиційній для Коси уніформі - в плямистих армійських штанях і куртці, у чоботях-забродах, яких не скидає й улітку, високий, широкоплечий, з гачкуватим носом і чи то з глибоко посадженими, чи від постійних вітрів і пекучого сонця навіки примруженими, а тому не впізнати, якого вони кольору, очима чоловік; мова його неспішна, як і плин часу на Косі, виважена; він старанно добирає слова, жодного лайливого за багато літ знайомства почути не довелось; хіба на зимовій рибалці, коли окунь-горбач з блешні зійде, Петро, щиро посміхаючись, зронить: «Ти ба, поганенько взяв, вуркаган. Ну, погуляй, поки що, а як підростеш, то приходь!» - це до окуня.

Дуся - теж традиційно для села, в цвітастому байковому халаті, білих, грубої ручної в'язки з овечої шерсті шкарпетках і гумових калошах, у зрості до плеча Петрові, по-дівочому струнка, з м'якими рисами обличчя, з копною кольору стиглого жита волосся, що його не здатна сховати й улюблена Дусина зелена хустина, з рівненьким намистом білих зубів, які здаються ще білішими, між пошерхлих на пекучому вітрі губів, з тихою, м'якою говіркою.
їхня маленька хатина зачепилась за самий краєчок села, город (хіба що назва, суцільний солончак, на нім, крім дротянки - це така трава, міцна, як сталевий дріт, нічого не росте) починається від побитої баюрами вулиці і непомітно перетікає в лиман. Петро, повертаючись з роботи, то чалиться чи то до берега (до берега, втім, не під'їдеш через мілководдя, то Петро спиняється «на рейді», а далі бреде по воді), чи до городу - додому джуру завозить. «Джура» - це на місцевій говірці добрячий клунок з кращою рибою, яка за неписаними законами промислу за будь-яких умов належить рибалці. Бо у нього сім'я. її годувати треба. А в Геройському, крім риби, інших природних харчів нема. Є, щоправда, іще сіль.

Петро і Дуся - чи то засмаглі до чорноти, чи такі насправді й є (втім, геройчани до одного смагляві), заїжджу людину невдавано радо зустрічають завжди. Я не виняток: «Щось вас довго не було. Як там ваш Цюрупинськ?» Запитання, нібито, «чергове», а в ньому - живий інтерес, бо хочеться знати Петрові й Дусі, що там, у Цюрупинську (найперш) на базарі, й по чім? Чи докупляться сільчани вугілля, яке дорожчає з дня на день? Чи картоплі на базарі багато? Якщо багато, то повинна бути дешевша, бо в Геройському якщо у когось, завдячуючи неймовірним трудам й зав'яжеться, то хіба з голубине яйце завбільшки, й та через солончакові ґрунти й солонувату воду, склом береться.

Хлопці - старший, Григорій, весь у батька; менший, Михайло, лицем у матір, але статура батькова, - поки малі були, відкрито інтересу ні до чого не виявляли, горді, а як подорослішали, то свою цікавість вдовольняти у приїжджих чужих дядьків не пробували. Самостійно в Голій Пристані, в Цюрупинську й аж у Херсоні бували. Уже батькові й матері могли дати консультацію з багатьох тем. Так батько не питає, бо негоже, а мати спитала б, та соромиться, щоб не бовкнути щось невпопад - життя уперед пішло ген куди! А вона що? Вона якою була, такою й лишилась. Як і мама її, і бабуся, і весь її рід по жіночий лінії до них...

Зараз Петро Григорович уже на пенсії (повторює почутий по телевізору жарт: «Пенсія добра, та маленька»), а Євдокія Михайлівна, як домогосподарка, одержує «соціалку». «Чи ж багато нам треба? - розважливо розмірковує. - Хіба онукам щось прикупимо. Та й те хіба вгадаєш? У онуків зараз інші запити».
Петро Григорович, як і інші пенсіонери, у Лиман вже не виходить, дубівку передав Григорію (Михайло пішов на суднобудівний, та так і лишився в Херсоні). Ближче до обіду Петра Григоровича можна побачити на лабазі, тут він на шматочки м'яса ловить з містка бичків-пісковиків - для кота. Черв'яки побіля Геройського не водяться -землі, сказано ж, солонцеві, і місцеві хлопчаки з заздрістю дивляться, як приїжджі рибалки тягають доволі крупну плоскирку - та добре бере на «городського», як вони кажуть, черв'яка... Отож, малі та старі рибалять то на хліб, то на шматочки м'яса. Дорослим вистачає роботи з рибою в Лимані.

На лабаз о цій порі з’їжджаються на мотоциклах інші пенсіонери, й не тільки вони. Не оженений молодняк - також. Грають у «козла», курять, гомонять про те, про се. Не п'ють ні самогону, ні горілки, ні пива. Втім, може, випивають, але не впиваються. А тим більш відкрито, на людях. Якщо на вулиці побачите п'яного, знайте: то - чужий чоловік.

Петро Григорович приходить пішки, через два двори, й на лабазі.
Тут треба сказати, що легкова автомашина в Геройському - непотрібна розкіш, а от важкий мотоцикл - саме те: що дороги відповідні - ніякі це не дороги, а напрямки (крім асфальтівки аж до Херсона, відома річ), що привезти можна все, що треба - заводська коляска знімається, натомість робиться короб з дошок - і кузов на всі випадки сільського життя готов! Хоч рибою завантажуй хоч дровами чи сіллю - все одно.

Повнолітній геройчанин без важкого мотоцикла - все одно, що американський пастух (ковбой) без коня. Плин життя на Косі тихий і одвічно відомий на багато літ наперед - від путини до путини, від зими до зими. Улітку село оживає, до батьків з матерями приїздять діти, до дідів з бабусями онуки. Рідше - просто гості, бо Геройське ніякий не курорт, неподалік місця куди козирніші. Втім, і цей момент, як і все інше, умовний, бо Геройське - поки що екологічно чиста територія. Оскільки тут всюди повно сірководню, йоду та солі, головне ж - повітря як майський чай, і ні стукоту тобі, ні гуркоту, ні локомотивних свистків, ні машин, то чого іще треба людині, якій не вистачає тільки курорту?

Серед давніх знайомих геройчан і Баба Надя та її чоловік Вася. їхня хата через провулок від лабазу, по суті своїй рибоприймального пункту тодішнього рибоколгоспу, тут же човновий причал рибальських дубівок - міцних лиманських човнів. Баба Надя, смаглява як мулатка, огрядна, колись, по всьому видно, була красивою дівкою, а, подорослішавши - звабливою молодицею; у її пишному чорному, як воронове крило, волоссі й досі не оселилась сивина, а очі аж світяться жагою життя, - повільно, пересувається берегом по вкоченому хвилями піску, спираючись на два ціпки. Ноги слабкі й поперек.

Це, сама пояснює, наслідки її рибальської молодості - Баба Надя майже все своє життя була рибколгоспною рибачкою, єдиною на все Геройське, ходила в Лиман нарівні з чоловіками. Про той час розказує, як про далеку казку дитинства; ходила іще за безмотор'я, на веслах; розказує, що при засиллі у ті часи різної риби, найбільше любила шемайку (схожа на добре всім відому верховодку, але крупніша, а що під осінь жирна, то аж світиться!). По всьому видно, Баба Надя молодості не змарнувала. Дивлюсь на неї й думаю, чи не її, часом, заслужено зромантизував Іван Григурко у «Червоній рибі»? Запитав її про Івана: чи, бува, не гостював тут давненько вже, понад чверть віку таму, такий собі, років під сорок, міцний чоловік, що написав потім відомий роман? «У нас багато людей гостювало, відповіла Баба Надя, може, й був серед них якийсь письменник.

Мені що? Снідають вони своє, вечеряють також. Я варила із свіжої риби юшку на обід, як попросять. Частіше вони варили самі, отам - показує ціпком через нешироку затоку - під розлогим кущем маслини. А роману не читала. Може, Вася читав, він у мене до читання охочий...» Втім, Григуркова баба Кукиха за будь-яких умов персонаж суто літературний, тобто художній. Він і показав її, як хотів, а наша Баба Надя - ніякий не персонаж, вона ось - її можна помацати руками, а як висловився один гострий на слово чоловік, що є насправді.
Дітей у них нема. Чи то рибацька доля Баби Наді винна у в тому, чи щось інше, хто тепер може сказати напевне?

Її Вася, невизначеного віку чоловік, з жовтуватим через хворобу печінки обличчям (і де взялася, адже не пив. не курив і навіть не матюкався), тихий, смирний, мовчазний, згорблений літами, нині приставлений Бабою Надею пастухом до норовливої корови Наташі, а в «діючому житті», тобто до виходу на пенсію, робив то те, то се в селі, в Лиман чи його не брали, чи сам не прагнув. Я запитав якось Бабу Надю, чи не боїться вона відпускати свого Васю з коровою отуди, за колючі зарості маслинки (лох сріблястий), до молодих дівчат і дорідних молодиць-курортниць. «Ет, - киває ціпком Баба Надя, - він і в молодості навіть подумки не грішив, то що ж тепер? Анекдот недавно почула.

Прийшов до батюшки отакий, як мій Вася, та й каже: «Батюшко, я оце й не п'ю й не курю, й на молодиць навіть не поглядаю, а все одно мені не здоровиться. Може, батюшко, я неправильно живу?» «Та ні, відповідає йому батюшка, живеш ти, сину мій, правильно, а тільки зря!»
Так і живуть: Баба Надя, ЇЇ чоловік Вася, норовиста, але молочна корова Наташа, суто домашній (по голосу чути) собачка на ім'я Шполик - мене він жодного разу так і не бачив, як і я його, він гавкає із-за копиці сіна, але по-доброму, і кіт Василь. Зважте: чоловік - Вася, а кіт - Василь... Отак! Вася - це зменшене не від ласкавого звертання зараз, а те, що лишилось з дитинства, та так і не переросло у дорослість. А кіт Василь Василем був з котенятка. Цей здоровенний сірий у чорну смужку мордань з колючими очима, треба сказати, істота злодійкувата. Не раз був застуканий при крадіжці риби. Втім, я завжди прощаю йому злодійкуватість, бо .Василь що називається цупить рибу на очах. Вважає: бере те, що належить йому. З цим треба змиритись, адже Коса і все, що при ній - це його дім.

Вася сутуло поніс за кущі свій коров'ячий хрест; Баба Надя, вдовольнивши інтерес і сама висловившись, закриває за собою хвіртку, збиту сяк-так з кривого маслинового гілля; кіт Василь буквально на очах щезає у густій траві-дротянці - там у нього пробитий ним же лабіринт ходів-тунелів, куди він тягає здобуті харчі, і де відсипається вдень, і на якийсь час зависає тиша.

А ж тут: «Доброго вам здоров'я!» Це – баби Надін сусід Коля. Йому на Трійцю минуло 70, але він наполягає, щоб його називали по зменшеному імені. Коля - вироблений чоловік (все життя «на солі»), чорний, як сажотрус, і з чорними очима, причовгав у глибоких калошах фабрики «Красный треугольник» на босу ногу, руки тримає на замку ззаду на попереку - «для рівноваги, бо «лопата досі донизу тягне» («лопата» - це з соляного промислу); за ним, невідступно, здається, за штани тримається, тюпачить його літнього віку собака Льова.

Коля приходить на берег «побалакать» - людину уздрів «свіжу», щойно з міста, Колі цікаво погомоніти «за життя». Тим більш,
у риби саме нерест, і поплавки, наче вкопані - ніщо не бере, і край! Карась між тим плещеться у самому, що не є березі. Вірний Колин супутник Льова, у чиїх жилах - по вухах видно - тече чимало крові справжнісінького спанієля, обнюхує мене і переконавшись, що знайомий, йде у своїх справах. А «свої справи» у нього житейські - Льова підходить до берега, завмирає, й щойно карась підпливе, майстерно вихоплює його з води лапою, й тут же береться снідати.

Коля скаржиться на Льову, що ніяк не може привчити пса ловити рибу не тільки собі, а й хазяїну. Між тим Льова старанно доїдає карася, облизується й повагом мовчки плететься додому. «Циганська твоя душа! Ні тобі здрастє, ні досвіданія», - Коля кидає услід докір чорному, як шмат антрациту, Льові, а потім уже до мене: «То що воно там діється-коїться у верхах? - це наче я належу до тих «верхів», які Коля має на увазі, чи принаймні кручусь поблизу їх, при тому, питає так, ніби балачка про те, що робиться там, щойно перервалась через якусь прикрість, комара прибив чи овода відігнав. - Балонний газ не подешевшає?» Коля цікавиться цінами на балонний газ просто так, для підтримки балачки. У нього ні плити газової, ні навіть таганка (як у Баби Наді) нема - взимку борщ упріває на дідівській плиті, а влітку його баба Нюра, мовчазна, як руїни православного храму у центрі села, понівечена життям жінка, ковтьобиться, як каже Коля, коло кабиці - це вимурувана у дворі напівпіч-напівплита, яку топить, чим доведеться - хмизом, видубленим вітрами й до білої кості відполірованим хвилями піском-плавуном, що його прибиває штормом до берега, а то й висушеним кізяком.

А згадав Коля про ціни на балонний газ акурат тоді, як при-гуркотів автомобіль «газових бізнесменів», і водій через гучномовець припрошує геройчан викочувати до хвірток порожні балони й купувати повні. «Да... діла, - каже Коля, - при комуністах великий балон 2 рублі 97 копійок коштував, але за ним треба було чергу вистояти мало не на колінах, то я й відмовився від такої «газифікації», а зараз 80 рублів правлять за малий балон - так тепер продавці стають у чергу до клієнтів та приказують: «Бери, пожалуйста!» Зараз не та черга, але й ціни інші. На пенсію 5 балонів можу виписати, а при комуністах на ті самі гроші хоч щодня новий балон став, ще й на пиво лишалось. Кумедне життя. Ну, да ладно, якщо з верхов новостей нема, то я піду».

Коля, заклавши руки за спину, поволеньки хляпає гумовими калошами додому. За годину -другу, підснідавши, він знов повернеться, та й Льова придріботить - підобідати карасями.

Таке село і люди в ньому такі. У Геройському ви можете зайти у будь-який двір, і вас зустрінуть, як гостя. Так тут заведено з давніх-давен. Село ж віками було загублене у пісках Кінбурна, то як подорожнього залишити без ковтка води, шматка хліба і стріхи над головою! Це зараз геройчани при цивілізації - з десяток літ тому сюди від Рибальчого протягли асфальт, кожного дня на Херсон і з Херсона курсує автобус. Я пам'ятаю, бо доводилось бувати, Геройське ще з тих часів, коли єдиним зв'язком із «великою землею» був водний - «Ракетою» або теплоходом, не беручи до уваги відважних автомобілістів, які не боялись потонути в пісках. Узимку ж ні «Ракет», ні теплоходів. Головна надія на оказію.

Зараз Геройське уже не глухий закапелок. Втім, якщо по великому рахунку, то прибережні села ніколи закапелками не були. Тут цивілізація постійно заглядає у вікна з. пароплавів, теплоходів та «Ракет». Не говоримо вже про те, що поповнення флоту - військового чи торгового, однаково - завжди йшло через новобранців з прибережних сіл. Повертаючись з далеких країв, вони привозили з собою нові запахи, нові звичаї, взагалі нове життя.

Але ж треба було якійсь, вибачайте, світлій голові додуматись, щоб шмат Коси з трьома невеличкими селами відрізати від влади! Василівка, Покровка й Покровські хутори адміністративно належать до Очаківського району Миколаївської області. Але дістатись до районного центру жителям цих сіл непросто навіть «по сирій воді» - за штормової погоди на Лимані, при його ширині півтора десятка кілометрів, навіть на добрій дубівці не кожен відважиться на подорож. А що робити взимку? Як дістатись до лікарні, в аптеку, до паспортиста в міліцію, нарешті? А по Косі, а потім далі по шосе від Василівки до Очакова кілометрів 200, якщо не більше. Хоча у 80 кілометрах Гола Пристань, ще за 15 - Цюрупинськ, районні міста Херсонщини, а там вже міст через Дніпро прямісінько Херсон.
Ну, та це клопоти людські. А що ж Коса? Ви не бували там? То й добре, бо, побувавши один раз, ви вже не зможете там не побувати вдруге, втрете і в двадцять п'яте. Якщо, звичайно, ви людина не вражена до мозку кісток урбанізацією.

Мій друг Василь Піддубняк, прекрасний поет, публіцист, перекладач, критик, упорядник словників і ще багато хто такий, якось завітав у гості зі своїм колегою фотожурналістом сільськовістянином Ігорем Табінським (свого часу й Василь працював у «Сільських вістях» - власкором по півдню України). «Допоможи, кажуть гості, побувати десь у досі небаченому». -«У небаченому? Тоді їдьмо на Кінбурн!» Описувати їхні враження не буду - по-перше, то враження були їхні, а не мої, по-друге - це все одно, що словесно відтворювати вперше відчутий запах коханої жінки. Але такої первозданності, казали обоє, досі бачити не доводилось...

Кінбурнзька коса - це суціль пісок, верховоддя, солончаки. За останні 30-40 років Коса значною мірою вкрилась рукотворним лісом - сосняком. Хоча трапляються й автохрони - березові колки, вільшинові та дубові гаї, зарості шелягу, лоху сріблястого, кущі бузини, калини. По берегах - буйніють очерети, куга, рогоза, осока, аїр, дикі іриси й сила силенна іншого різнотрав'я.

Навесні Кінбурнзька коса - рай земний, вся в квіту, у пташиному щебеті, у неповторних степово-пустельних запахах... Нічого подібного ви не побачите, не почуєте і не відчуєте ніде. Не випадково саме тут, на Косі у тому числі, а ще на десятках безмірно малих і більших островів Дніпровського, Дніпро-Бузького і Ягорлицького лиманів, та й на самих лиманах і десятках розмістився Державний Чорноморський біосферний заповідник. Десь у середині травня Коса по вінця наповнюється веснокеітом, весноспівом, вона шовково переливається під легеньким лагідним вітерцем, плавно перетікаючи з одного боку у блакитну неозорість Ягорлицького лиману, а з другого - у робочу широчінь лиману Дніпро-Бузького.

Куди там Едемським кущам до Кінбурнзької коси!
Ген віддаляється конячина й котиться за обрій у марево літнього дня. Конячина тягне за собою легенький візок. На ньому, мов на хвилях, пливуть дві постаті - зсутулена чоловіка й рівненька - жінки. Можливо, то поїхала на гостини до папи з мамою в Покровське Марина Бухтяр, неперевершена співачка з Цюрупинська. «Як закортить, як замлоїть під серцем, кидаю все на чоловіка й дітей, лечу до рідного дому... Папа стрічає мене у Геройському, і до самої хати в Покровське їду, як уві сні, а душа радіє не на-радіє, співає не наспівається...»

Борис Прищепа
"Наддніпрянська правда".- 2007.-17.-08


 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.