"Козел" повертається!
Нещодавно “занесло” мене до дворика, закритого з усіх боків багатоповерхівками. І раптом – чую знайомий з дитинства стукіт. Востаннє чула його, мабуть, дорогою зі школи. А тут ще й голосне: "Риба!". Чи не витримала, пішла туди. І бачу знайому до болю картину з минулого: дядьки навколо столу, грають у доміно. І серце раптом ухнуло, захлинулося ностальгією. Начебто повернулася, нарешті, після багатьох років мандрівок – на Батьківщину…
Тоді майже у всіх дворах стояли лавочки для бабусь та пісочниці під “грибком” для дітей. І були спеціально збиті столи, де чоловіки, незважаючи на вік і статус, із бойовими криками різалися в доміно.
На столі кріпили пластик, щоб кісточки легко ковзали. Хто першим виходив із коробкою доміно, балувався пасьянсами: вертикальна, горизонтальна піраміди, хрест Наполеона, куранти… На шебуршання кістячок виповзали мешканці з квартир. З кожною новою партією гравці входили в раж все сильніше. Костяшки стукали все голосніше по пластику, і на цей стукіт "стікалося" все більше мужиків. Починалися справжнісінькі баталії. З'являлися свої дворові чемпіони та "аутсайдери": вища та нижча ліги, ясла. У зіграних пар гравців були свої секрети. Наприклад, моргнув лівим оком, отже, на руках "лисий". Правим – попався камінь 6:6. А якщо і той і інший у наявності, значить у тебе "генерал" сидить і треба зімкнути непомітно обидва ока.
Були навіть свої “літописці” – записували дані для історії. І якщо раптом виникала суперечка “хто на світі всіх розумніший”, піднімали ці записи. Засиджувалися до сутінків, поки на кісточках можна було хоч щось розрізняти.
Дружини гравців особливо через це й не переймалися, а спокійно займалися своїми справами. Знали: чоловіка шукати далеко не треба, ось він тут, нікуди не завіявся.
І свинець у коржик, і стіл – у цемент
Доміно було не просто захопленням чи слабкістю. Гравці стверджували, що це – справжнісінький спорт. А не включали його до олімпійських видів з однієї простої причини: жодна інша країна світу, крім нашої, ніколи золотих медалей не побачить. І цьому щиро вірили. Адже грали не лише у дворі. На роботу поспішали раніше на годину, обідньої перерви не виходили з цехів, а після зміни ще й затримувалися, щоб постукати в доміно. А стукали в запалі азарту так, що і кісточки ламалися, і стільниці. І окрім “заводських” наборів (тобто тих, що можна було придбати в магазині), робили саморобні: виливали зі свинцю. А "різалися" ними на столах, оббитих залізом. Свинцеве каміння, звичайно, було важке і не так зручне. Зате довше служили і, до того ж, як вони стукали! Так і здавалося, що від таких ударів і сам стіл зануриться по кришку в цемент.
"Стрибок газелі" або повернення "козла"
Найчастіше у дворах "забивали козла". Вважалося, що це наша споконвічна народна чоловіча забава. Хоча насправді до нас вона потрапила з Італії, де стала популярною наприкінці 17 на початку 18 століть. Є навіть версія, що її вигадали ченці-домініканці. Але, згідно з китайськими легендами, цю гру винайшли у них. І це було пізніше XII століття. І в кістки доміно спочатку не грали, а ворожили. Говорять навіть, що в них зашифрована система устрою світобудови: Універсальний Закон Гармонії макро- та мікрокосмосу. У Кореї та Індії щодо них досі пророкують долю. Хоч і грають також. До речі, на Сході є доміно з кольоровими кісточками. І назви ігор надзвичайно поетичні: "гвоздики в тумані", "увійти в пагоду", "стрибок газелі"...
Поки доміно з Азії "добиралося" до Європи, а потім до нас, воно обростало своїми правилами та різновидами, власними традиціями та шанувальниками. У Голландії, наприклад, щорічно проходить День доміно, і обов'язково будуються фантастичні споруди з кісточок. А в Росії з 2003 доміно - офіційно визнаний вид спорту. Нині ця гра у нас знову стає популярною. Тільки “ріжуться” вже не у дворах: або з комп'ютером, або реальними суперниками в Інтернеті. Грають у різні види: "Морський козел", "Осел", "Телефон" або "Будиночок". Але не забувають і того найпростішого – рідного “Козла”.
Різновидами, Інтернет-Інтернетом. Але мені здається, що ніщо не може зрівнятися з тим самим особливим куточком у дворі, де можна було і навіть треба голосно кричати: “Риба!”, де стукали кісточки по столу, а ті, хто програв без образ, підставляли голови для потиличника. Місце, де можна було “вилити душу” та поділитися сімейними проблемами, де зі знанням справи обговорювали політиків та розповідали анекдоти, де зав'язувалася міцна, справжня чоловіча дружба. Це був цілий дивовижно затишний світ, який створювала і поєднувала така проста і невигадлива з першого погляду гра зі смішною назвою.
Вікторія Глєбова
«Вгору».- № 42 (368).- 15.10.2009.- стор. 8