Михайло Руденко
ЛАСТІВКИ
{оповідання)
Розбудило мене сонце, що вливалося до кімнати через вікно і падало мені на обличчя. Розбудило, не давши додивитися сон. А бачив я нашу хату, у якій, до речі, і зараз гостюю. Тільки ще ту усміхнено-білу, під червоною черепицею, а внизу підведену сажею. І той двір майже увесь устелений споришем. В кінці двору, на межі з городом, висока груша з розкішною кроною.
Під грушею просто на землі сидить мама, випроставши ноги. На ній біла в синій горошок кофточка і синя спідниця. Моя голова, обстрижена ножицями, у мами на колінах. Наді мною усміхнене мамине обличчя і зелене шато, крізь яке де-не-де голубіє небо. Довкола нас сонячна злива, а під грушею, як у раю.
Мамині пальці все снують і снують йоржику, і я завмираю від блаженства.
Раптом згори, продершись крізь гущавину крони, пря¬мо мені в очі падає сонце. Я мотнув головою і проснувся. Солодко потягнувся, піднявся і вийшов у двір.
За ворітьми на вулиці, сонячно посміхаючись, стояв голубоокий красень-вересень. Стояв тихо-тихо, ніби відчуваючи незручність за свій передчасний прихід. А над ним, ледь погойдуючись на дротах, вправлялися у своїх скоромовках ластівки.
Як я люблю такі ранки, коли біля нашого двору збирається оця щебетлива дружна громада. Я вслухаюся у їхню лагідну, дещо іронічну, розмову. Хотілося б знати, про що це вони так активно говорять. А може, спадає мені на думку, це їхні серпневі наради. А що, цілком імовірно. Адже літо закінчується, і не сьогодні-завтра треба відлітати. То ж є про що поговорити, над чим подумати. Тим паче, що громада за літо значно збільшилася, поповнившись молоддю, яка незабаром, опираючись на власні крила і досвід старших, вперше пуститься у далекі мандри. Зрозуміло, долати тисячі кілометрів тернистого шляху буде легше, коли поруч мудрий наставник, вірний друг.
Отак, спершись на ворота, розмірковує я, слухаючи своїх пернатих друзів. Так, саме друзів. Бо з раннього дитинства у нашому товаристві жила глибока віра: ластівка — священна пташка. Наші рогатки навіть жартома, ніколи не націлювалися на неї. І коли одного разу Клименків котяра зжер ластівочку, нашому гніву не було меж. «Повісити і все» — постановили ми одноголосно.
Та коли кіт був спійманий, то ні в кого із нас не піднялася рука, щоб виконати той вирок. Ми добряче від¬лупцювали його, аби він не смів навіть дивитися на ластівок.
Отак, гортаючи сторінки свого дитинства, свідомо зупиняюся на тих, де діють ластівки. Діють за великим принципом: «Один за всіх і всі за одного».
Сторінка 1
Вечір. Я сиджу на теплому порозі і дивлюся на небо, яке аж рябіє від птаства, що повертається зі степу у плавні. Таке було у наших краях у перші повоєнні роки. Ось стрімко, прямо над нашим двором, проноситься яструбок.
А он, темною галасливою хмарою, сунуть ґави. Дрібно тріпочучи крильцями, поспішає на нічліг табунець якихось пташок. І раптом ідилію тихого рожевого вечора пронизує бойовий клич: тівіі,тівіі! Шарю очима по небу і бачу: кібчик, гроза дрібного птаства, втікає від ластівок. А ті, проносячись над ним з пронизливим кличем, Дзьобають його з усіх боків. Скоро і кібчик і ластівки зникли з поля мого зору.
На другий день хлопці, які живуть ближче до Дніпра, казали, що кібчик той упав на березі.
— Це тобі не горобці,— подумки мовив я. Бо одного дня, прийшовши додому з купання дуже голодним, заліз на шовковицю. Поруч росла вишенька-дичка, рясно усіяна аж чорними ягодами. На ній галасливо вовтузився клубок горобців. Раптом згори на них щось звалилося. Горобчики заніміли і розсипалися у всі боки. Лише один, вихоплений з того клубка гострими пазурами розбійни¬ка, випустив пронизливий передсмертний зойк.
Сторінка 2
На стіні під піддашшям григоренкової хати ластів'яче гніздо.
«Жив-жив, жив-жив»,— висунувши звідти голівку, нахабно твердить горобчик господарям гніздечка, які що¬йно повернулися додому. Пара покружляла, покружляла і знову до гнізда. «Жив-жив»,— почули знову у відповідь. Пара кудись полетіла. А вже через кілька хвилин біля гнізда закружляла ціла зграйка ластівок.
«Жив-жив, жив-жив»,— уперто твердив своє горобчик, проте не висовуючись із гнізда. Ластівки відлетіли. А через якийсь час їх прилетіло значно більше. Кожна з них, підлетівши до гнізда, щось клала із свого дзьобика на отвір. Коли вони відлетіли, я побачив, що лаз у гніздо повністю замуровано.
Сторінка З
Але це уже не з дитинства. Мені двадцять, моїй Наталі дев'ятнадцять.
Нам дуже пощастило. Підприємство збудувало двоповерховий будинок на шістнадцять квартир. Квартиру № 16 виділили нам. За радісними клопотами перших днів ми і не помітили, що поруч із нами живе ще одна пара
На широкій дошці, що ділить вікно навпіл, біля самого карнизу виявилося ластів'яче гніздо. Що привабило пташок зліпити гніздечко саме тут, то знають лише вони. Може, те, що вікно дивилося на схід. Дуже раділа нашим співмешканцям Наталя. Часто завмирала біля вікна і аж світилася по-дитячому щирою радістю.
Того дня уже зранку парило на дощ. Проте небо було чисте. І тільки після заходу сонця почулися далекі глухі удари. Нарешті небо на північному сході затягло. Ставало все темніше і темніше. На місто насувалася гроза. Спалахи блискавок освітлювали нашу кімнату якимось паралізуючим сяйвом. А наступної миті зі страшенним тріском розколювалося небо і двиготіла земля. І ось у шибки застукали перші дощові краплі, а потім линуло, як із відра.
Тієї ночі ми майже не спали. Піднімалися, підходили до вікна і прислухалися. За вікном теж не спали.
Зійшло сонце, і біля нашого вікна закружляв чималий загін ластівок. Було видно — гніздо треба класти заново. І робота закипіла. Спочатку крилаті будівельники очистили дошку від решток розмитого гнізда, не чіпаючи його дна, де сиділа ластівка. Після цього почали ліпити нове гніздо. Вони відлітали і прилітали, приносячи у дзьобиках маленькі цеглинки. І ось робота закінчена. Побажавши своїм побратимам дочекатися поповнення сім'ї, ластівки змахнули крильми і розлетілися.
Наталя підійшла до вікна і відчинила його. Оглянула нове гніздечко і сказала:
— Отак би і людям жити,— і змела з карниза будівельне сміття.
