on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Новости региона

15.06.2021, 15:39

У липні херсонці зможуть відвідати фестиваль театрів "Молоко"

15.06.2021, 15:36

У Херсоні учасники аукціону знайомились зі своїми ролями у виставі "12 стільців"

15.06.2021, 15:07

Палац Фальц-Фейнів у селі Новочорномор’я

Микола Руденко

 

50 ЛІТ ТОМУ
{оповідання)

 


Сьогодні українське радіо повідомило про те, що президент нашої України відбув до Будапешта для участі в заходах з нагоди п'ятдесятої річниці повстання угорців проти комуністичного режиму. Це повідомлення ще раз повернуло мене у ті, сповнені надії і тривог, дні.
Друга зміна закінчується о 23-30, а останні вісті з Москви починаються о 22-30. А це значить, що норми у мене не буде і сьогодні. Але що мені до тієї норми, коли в цей час у Будапешті люди на барикадах.
Тихими нічними вулицями лечу до гуртожитку. І раптом чую десь радіо — останні вісті. Зупиняюся. Ловлю кожне слово. Та серце, що гупає в грудях і віддається у скронях, заважає. Воно кличе мене на барикади, щоб бути разом з незнайомими, але такими близькими мені по духу, людьми.
І ось — поразка. Я лежу на ліжку, розчавлений радянськими танками. З динаміка, що стоїть у мене на тумбочці, звучить друга рапсодія Ліста у виконанні симфонічного оркестру. Плачуть скрипки... Ридає бас...І я ридаю. Ридаю беззвучно, занурившись обличчям у подушку. Та ось той плач, оте ридання потроху затихає. Натомість, із-за далекого ясного обрію, якось несміло, починається новий рух чогось світлого і величного. Ось воно все ближче і ближче нестримним могутнім валом наближається до мене. І враз, дихнувши свіжістю океана, якась незрима могутня світла сила підхоплює мене і ставить на ноги.
«Лишь тот достоин жизни и свободы, кто каждый день за них идет на бой». Тоді цих рядків Гете я ще не знав. Не знав я тоді й поеми Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський».
Сьогодні, із відстані 50 літ, я пильно вдивляюся у того сімнадцятирічного юнака.
У брезентових штанях і халаті, з молотком у руках і побитими пальцями — не давалася йому та робота — збивка ящиків. Стоїть серед ночі і палає серцем. Ну чого тобі, хлопче, чого? Чого ти ридаєш? Куди ти рвешся? Невже ти забув, що ти сліпий? Подумай краще про те, що скоро зима, а в тебе немає теплих речей. Ти ж сьогодні нічого не їв, бо немає грошей. Подумай краще про все це. Ні, не хоче.
І тоді я знову запитую у себе: де і коли зародилася у мені та жага до свободи.
Степ. Висока могила, козацька чи скіфська, хто знає. На ній хлопчик з широко розкритими очима. Перед ним, на скільки сягає зір, розбурхане пшеничне море. Дужий східний вітер горне розлогі брунатні хвилі. Вони докочуються до могили, обходять її і котяться далі. Вночі гриміло і лило. А зараз із заходу пливуть і пливуть окремі хмари. Ось пропливла ще одна, і степ знову осяяло сонце. Степ сповнений пахощами такими давніми і такими любими, що... Хлопчик змахнув крильми і полетів проти вітру, упиваючись летом і пахощами степу.
Вулиця, що біжить від степу, закінчується. Далі до Дніпра, обігнувши крайню хату, збігає крута вузенька стежка. За тією хатою хлопчик різко зупиняється, вражений побаченим. Там унизу голуба - голуба ріка, а над нею, пронизана золотом сонячних променів, розлилася блакить. Вона іскриться, переливається, хлюпає у невидимі береги і кудись кличе. Хлопчик відривається від землі і, замість того, щоб нестися униз, здіймається вгору.
— Іди сюди,— пошепки підгукує мене до себе мати.— Папанька утік з тюрми і цієї ночі прийшов додому
Ага! Значить то мені не привиділось, коли я чомусь на мить розплющив очі й побачив над собою зоряне небо, палаючий сірник і папаньку, що схилився над нами.
— Він зараз у вишняку під акацією. Ти понесеш йому їсти. Та дивись, коли побачиш кого, то починай ламати качани і класти у відро, а до батька не йди. Вона поставила у відро горщик із борщем, накрила його кришкою, зверху поклала хліб, ложку, стручок перцю. Я взяв відро і пішов стежкою у гони.
Ні у Крячків, ні у Бобрів нікого не видно. Пірнаю у пшінку і прямую до вишняку. Цей вишняк і акаційки розрослися у гонях нашого городу на межі з пустирищем.
Зупиняюся. Наді мною високе небо і пекуче сонце. Пе-реді мною зелені зарослі. І ніякого признаку батькової схованки. Все тут так само, як було вчора і позавчора. Стою в розгубленості. Та ось кілька гілочок переді мною відхилилися, утворивши отвір, я побачив у зелених сутінках усміхнене обличчя мого папаньки.
Це була його перша втеча з місць позбавлення волі. Потім будуть ще дві.
Спогади... Роздуми... Запитання... Починаю копати в глибину. Цікавлюся дідами, прадідами, прапрадідами. Глибше не виходить. А може, треба вдивлятися не так в глибину, як у висоту?
Спрямуй, Господи, мене на вірний шлях
 

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.