Лялькотерапія
Незвичайна виставка днями відкрилася у стінах обласного художнього музею імені О.Шовкуненка. Народна майстриня Ольга Жукова привезла із села Іванівки Голопристанського району близько сотні українських ляльок. Подібних не побачиш на полиці жодного магазину іграшок.
Ольга Вікторівна мешкає у мальовничому краї, де поруч і ліс, і море, і духмяні принади полів та луків. З їх дарів - деревини, водоростей, сухоцвіту, сіна, а також льону та вовни - і народжуються її ляльки. Авторка не приховує: язичницькі часи далеко у минулому. Там, де колись в оселі стояла лялька, у православних християн сьогодні ікона. Але народні іграшки не зникають з наших домівок. Вони - окраса інтер'єру, доповнення домашнього затишку, відображення історії українського костюму. І до кожного свята - свої. Великодні ляльки впізнаємо за вбранням символічних кольорів: червоного, малинового, зеленого. У них в руках - кошики з мініатюрними писанками і крашанками. Зимові народні іграшки - це різдвяні Солоха, Зима, Гетьманівна, ляльки-стовбчанки тощо.
- Першу ляльку-мотанку я виготовила сім років тому. Сьогодні в мене їх вже сотні. Навіть не можу порахувати точно, адже дуже люблю їх дарувати, - розповідає Ольга Жукова. - У роботі над ними забуваю про всі хвилювання, негаразди і потреби. Навіть не хочеться перериватися на відпочинок. Огортає неперевершене відчуття творчості, а коли тримаю в руках вже готову ляльку, душа завмирає. Ось така вона, лялькотерапія.
Найкращий друг і помічник майстрині у її захопленні - чоловік Михайло. Разом з нею він збирає матеріали, виготовляє підставки для ляльок, надихає на проведення майстер-класів.
Народні іграшки - далеко не єдине, чим може здивувати родина Жукових. Уся їхня садиба - справжнє втілення рідних традицій і звичаїв. І аби доторкнутися до зразків споконвічної української культури, до наших пісень, колядок і щедрівок, народних промислів, люди долають тисячі кілометрів з різних куточків світу.
Тетяна Підгородецька
“Новий день”.- № 15 (4905).- 08.04.2010.- стор. 20
