on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Новини регіону

02.12.2024, 23:49

Екскурсія від Гончарівки пройшла для ВПО у Тернополі

30 листопада Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені ...
28.11.2024, 22:46

Відбудеться презентація електронної книги "Ламент Херсонщини"

Відбудеться онлайн презентація книги з історіями жителів Херсонщини, яка ...
27.11.2024, 23:14

У Херсоні історичний фестиваль LEGIO Historica спустився під землю

У Херсоні 23 та 24 листопада відбувся історичний фестиваль LEGIO Historica. Протягом ...
> Теми > Література > Літератори в Таврії > Микола Куліш і Олешки: карби із долі майстра

 

Микола Куліш і Олешки: карби із долі майстра

1. Невимудрувана постать
Микола Гурійович Куліш прожив недовге, але багате подіями життя на зламі епох, із соціальних низин піднявся до вершин митця світової величини. Пережив періоди широкої популярності й примусового забуття. Багато втрачено з літературної спадщини, образу реальної людини. Відтак, відзначаючи трагічність його долі, говорять про загадковість і суперечливість характеру.
Є такий гріх. При вшануванні геніїв тяжіємо до ідеалізації, змальовуємо образ пригладженим, одномірним. Отож з'являється плакат. Мабуть, цим звеличуємо, але заразом і віддаляємо, бо виходить безплотна, вимудрувана постать.

Ми ж хочемо бачити живу людину в її злетах і падіннях, у праведності й гріхах, сильною і слабкою. Саме так розумів правду життя сам Куліш. В одному з листів до Івана Дніпровського ось як він характеризує написане Павлом Тичиною про Сковороду:
«... згадав прочитані й прослухані уривки і трохи не заплакав з досади й печалі. Не те, геть не те виходить у Павла Григоровича. Замість живого Сковороди - засушений, замість історично-конкретного - надісторичний, замість філософа і поета (пантеїста і хитрого, думаю, хохла) - якась вимудрувана постать».
Живу людину засушує відсутність історично-конкретної обстановки, незнання або й нехтування реальними фактами. Мабуть, тому, що їх треба відшукати, співставити, осмислити. Від поспіху, схематичності нерідко збіднюється і навіть спотворюється образ Куліша. Виняток тут становлять Наталя Кузякіна та Лесь Танюк зі своїми глибокими дослідженнями життя і творчості видатного драматурга.

У писаннях про Куліша трапляються прикрі неточності. Скажімо, врізнобій називають дату його народження від 5 до 10 грудня, хоча він власноруч в автобіографії вказав 6 грудня 1892 року днем свого народження. Багато недоречних припущень про його життя в Олешках. Так, Куліша можна назвати педагогом. Він працював у системі народної освіти, створив перший український буквар «Первинку». Однак «шкрабом» називають незаслужено, безпосередньо в школі учителювати йому не доводилось. Лише на основі фактів дослідник має право на припущення і домисли, трактування вчинків за логікою ситуацій.
Характерним з цього погляду є встановлення часу задуму й написання знаменитої п'єси «Голод» (згодом названої «97»). У ній відображено ситуацію на селі у голодну зиму 1921-1922 років. Саме тоді Микола Гурійович як завідуючий повітовим відділом народної освіти здійснив інспекторську поїздку по селах, охоплених голодом. Побачене глибоко вразило його. І уже влітку 1922 року в Олешках він приступив до написання п'єси.

Дружина Антоніна Іллівна засвідчує у своїх спогадах:
«Писав він ночами при світлі нафтової лампи, яка часто псувалася, куріла й смерділа. Ми з дітьми спали на підлозі: літо було дуже гаряче й кусали комарі, що особливо летіли на вогонь. Я прокидалася й сварила Миколу, що не гасить світла, але він не бачив мене й не слухав, що я говорила: писав і писав. І так, може, писав би до самого ранку, якби нафта не вигоряла. І це змушувало його іти спати. Спав якісь дві години, а тоді зривався й ішов до робити. Одного разу він, попрацювавши так до ранку, втомився, а може, пожалів нас, бо комарі так кусалися, і пішов спати, залишивши на столі рукопис. Уранці, прибираючи рукопис, я почала його читати і так захопилася, що не могла відірватися. Це була його перша п'єса з часів голоду в Україні у 1921 p.».

А як же тоді бути зі свідченнями, що п'єса «виходжена на вулицях Одеси», згадками самого Куліша у листах про роботу над нею саме в «одеський період». Годі шукати тут протиріч, якщо врахувати, що цю п'єсу драматург дописував і переробляв безліч разів, починаючи з Олєшок і закінчуючи Харковом.
Хочеться уявити, яким він був, чому, мріючи про письменство (автобіографічний роман «Леміш» розпочав ще в 1919 році), взявся за драматургію? Розгадку треба шукати у гімназійних роках Куліша. Навчаючись в Олешківській гімназії, Микола «набив руку» на постановці спектаклів, написанні одноактівок {у 1913 році створив п'єсу «На рибній ловлі», яка, перероблена згодом, відома під назвою «Так загинув Гуска»). Навіть на військовій службі у запасному полку в Смоленську писав одноактівки на злобу дня, які розігрувались у самодіяльному полковому театрі. Сам жартома говорив, що для нього за легкістю написання жанри стоять у такому порядку: любовний лист, записка про самогубство, вірш, драма, роман, резолюція, буквар. Отже, в тій ситуації, коли треба було негайно викласти те, що кипіло на душі, Куліш обрав жанр, яким володів найкраще.

Перша п'єса так і залишилася неперевершеною за популярністю. Це був твір, за визначенням наркома Луначарського, від якого «гриміла вся Україна». Нею драматург «поставив край безсюжетній агітці», засвідчував Смолич. «Ось вона, справжня, житня, з макухою і кураєм, революцій...» - захоплювався Остап Вишня.
Такий, на перший погляд, несподіваний прорив Куліша в українській драматургії. Він вирвав національну драматургію з полону безсюжетної агітки, з тенет водевільно-побутової трясовини, примітизованого малоросійського колориту вишиваних сорочок, барвистих шароварів, вареників з галушками і підняв її до світових висот справжньої народної типовості, національного характеру в інтелектуальній драмі.

У становленні драматурга присутній причинно-наслідковий зв'язок. Його можна вивести, якраз виходячи з конкретно-історичного Куліша, відобразивши атмосферу, в якій жив і формувався майбутній драматург. Тому полишимо дослідження його творчості літературознавцям. Про майстерність п'єс, тематику, їх значення для розвитку української літератури І культури написано і сказано немало. Нас цікавить Куліш, так би мовити, на конкретній географічній місцевості, у конкретних історичних умовах, де сформувався митець світового масштабу. Ми звернемося до тих часів, які можна назвати витоками.

Це ті часи, коли Куліш ще не відомий драматург, не мученик класової боротьби, не представник розстріляного українського відродження, а просто Микола - наймитський син, школяр, гімназист. Як він потопав у безпросвітному болоті нужди і виборсувався з нього, покладаючись на себе та добрих людей, він сам потім відзначив: просто щастило на старання добрих людей.
Без цього старання не вирватись би хлопцеві із нужденності. Народився Микола у батрацькій сім'ї, яка перебивалася не просто в бідності, а у справжніх злиднях. За теперішніми мірками, ще й неблагополучній, де батько «всю гіркоту підневільного життя старався заглушити горілкою». Батрацькому синові стелилася батьківська дорога. Мало не з п'яти років Микола пішов по людях. Його наймали багаті селяни пасти свиней і телят, погоничем, нянькою. Отут малолітній хлопчина звикав до самотності, необхідності покладатися лише на себе. Звідси виростають подальша наполегливість та впертість.

Зі спогадів про дитинство найяскравіше запам'яталася материнська наука правдивості. Про це він потім згадував так. Недільного дня мати зібралася на базар борошна купити, бо в хаті не залишилось і пилинки. Наказала Миколі, щоб далеко не ходив, ще й гостинця пообіцяла. Поки мати збиралася, хлопець, окрилений перспективою цілоденної свободи, швиденько зачинив двері, пристромивши дерев'яною цуркою клямку. Кинулась мати до дверей, а вони замкнуті. Погрюкала, погукала, та хто почує - хати в Чаплинці далеко одна від одної і вулиця безлюдна. Мусила сидіти біля віконця. Уже надвечір хтось ішов мимо та витяг цурку із клямки. Ось і Миколка, нагулявшись, прибіг до хати.
- О, мамо, ви вже прийшли. Де ж гостинець?
- Де ж ти цілий день гасав? - докорила мати.
- Та я дома був, ось тільки щойно вийшов.
Тут не витримала Уляна, вхопила лозину і давай чехвостити. «Щоб ніколи не брехав, щоб з тебе люди були», - приказувала.

Великою радістю стала школа. На дев'ятому році життя почалося для Миколки це диво. Літера до літери - і заговорили книги, повідуючи про інше життя, розширюючи степові горизонти. Там торжествує справедливість, добро перемагає зло. Книги заронили надію, вказали дорогу в інші світи, від сільської нужди і наймитського безпросвітку. Читав запоєм, що під руку траплялося. А оскільки мав гостру пам'ять, багату уяву, то вчився легко, був першим учнем у сільській школі.
Влітку знову чекали найми, але з ним уже була книжка. Поворотним пунктом у житті Миколи треба вважати старання народного вчителя Володимира Пилиповича Губенка. Деякий час школяр жив у його сім'ї, няньчив дітей. Учитель мав можливість оцінити старанність і тягу хлопця до науки. Але розумів, що чекає обдарованого селянського сина у Чаплинці далі. Ось-ось піде строковим в економію заробляти на шмат хліба, і так чи інакше повториться історія багатьох бідняків.

Губенко - людина совісна й по-справжньому інтелігентна - заповзявся дати хлопцеві шанс вийти в люди. Утвердив його на думці, що тільки через науку можна вирватися з нужденного болота. Сам же взявся за практичну сторону справи. Звернувся до сільської інтелігенції з пропозицією зібрати складчину, пустити шапку по колу. Треба сказати, що то був час все-загального жадання перемін, йшов бунтівний 1905 рік. У цій атмосфері пожертвування на добре діло виявилися щедрими. Зібрали майже 100 карбованців - суму на ті часи досить солідну, за таку в економії дорослому чоловікові треба 3-4 сезони працювати. Ще й одежину сяку-таку припасли. Попервах буде за що зачепитись, а там уже від нього залежить. Світ не без добрих людей, з їх допомогою даси собі раду.

Отак і налаштувався в неблизький світ по науку «чаплинський Ломоносов», несучи в серці степовий простір під безкрайнім небом і вперте прагнення вибитись у люди. А що ж мати? Благословила. Готова обходитися без допомоги старшого заради його щастя. Батько ж тільки рукою махнув: за які статки вчитися? Хоч би якось сім'ю прогодувати. Дома он дочка п'ятирічна і ще дитина буде. Хай на себе надіється.
Поклала мати у торбину сорочину та штанята на переміну, хліба та шматок сала позичений. Микола додав якусь книжку, зошит, олівець та свідоцтво шкільне. Ото й усі збори в дорогу. Рушили ще звечора, щоб на недільний базар в Олешках втрапити. Зранку дісталися місця. Було це наприкінці літа чи початку осені. 1905 року, згадував нині покійний Антон Федорович Алейников, недільного базарного дня. Пообідньої пори, на розторжі, коли базарувальники з дальніх сіл уже лаштуються в дорогу, а місцеві приторговуються до дешевизни, побачили його Антон з матір'ю. Сидить хлопчина, явно нетутешній. Ще тепло, а він у суконному піджаці, чоботях, з полотняною торбиною. Підкріпляється хлібом з помідорами й солоною рибою.

- Ти не загубився часом? - обізвалася до хлопця жінка. Той заперечливо крутнув головою, поспіхом, немов боячись, що вони підуть далі, поділився своєю турботою.
- Та ось вчитися приїхав з Чаплинки, в училище. А жити ніде. Немає нікого, неділя.
- Гаразд. Пішли до нас переночуєш, а там побачимо, - не пообіцяла більшого. Але з того, як заспішив хлопець біля своїх пожитків, було видно, що й це його влаштовує.
По дорозі й вдома розпитала докладніше. Виявилось: надіється на квартиру десь стати і гроші у нього на це є.
- Живи у нас, - запропонувала хазяйка - і столуватися будеш.
Миколі не було з чого вибирати. Біднувато живуть? Так і він не з багатих.

Зі вступом до училища теж обійшлося. Чаплинський учитель Губенко зарані побував тут, домовився. Це вже школа другого ступеня, де грунтовно навчають математики, географії, фізики, історії. Літературу ж він просто любив, хоча й на інші предмети налягав.
Серед школярського гурту виділявся одежею з чужого плеча, завидною для інших самостійністю, витривалістю і впертістю. Не було такого, щоб Калява (шкільне прізвисько Куліша) не міг доладно відповісти урок чи не виконав домашнього завдання. Авторитет першого учня зобов'язував повсякчас бути на висоті. Він завжди тримався статечно, з почуттям власної гідності, що нерідко розцінювалось оточенням як зухвалість. Не міг інакше захистити свою вразливу душу, відстояти себе, Якщо виділявся одягом, непоказною поставою, то мусив у всьому іншому перевершувати ровесників. Вчинки переходили у звички, а з них вироблявся характер.

Якби ж тільки навчання, а то ж іще й жити треба - щось їсти, мати дах над головою. Минув рік навчання, і Микола навідався додому. Мама тяжко хворіла і того ж літа померла. Лишилися сестри шести і одного року. Батько мусив шукати хазяйку в хату, небагато охочих було йти на злидні, та на малих дітей. Домашні переміни глибоко вразили хлопця. Повернувся з Чаплинки пригнічений, шукав самотності.
Гроші економив, підробляв на базарі, на пристані допомагав рибалкам, зустрічав пароплави. Все якась копійка на прожиток.
Протримався ще одну зиму. Від Алєйникових змушений був піти: їхній старший син повернувся із заробітків чи військової служби і чужому місця в хаті не залишилось. Закінчилися зібрані у Чаплинці гроші. Гіркотою позначений рядок в автобіографії про цей період: «Коли вичерпались зібрані гроші, опинився без засобів і близьких людей у чужому містечку. По щастю...»

Та, на щастя і знову старанням добрих людей, вихід знайшовся. Порадили звернутися до жіночої благодійної установи, до Віри Іванівни Панкєєвої, яка взяла участь у долі сироти. Ця жінка варта того, щоби згадати про неї. Вона була з дворян, з тих, кого потім називали буржуями. Мала чималі статки. А до них ще й совість, милосердя. Не відмовила прохачеві, отож і прийнято було школяра у богадільню. Образливо, принизливо, але хоч якийсь харч і притулок. Таке воно було «щастя», що дало можливість закінчити училище. Опіка Панкєєвої значила багато, якщо не все, для подальшого навчання.

Закінчивши училище в 1908 році, у приюті 16-річний юнак залишатись не міг. «Ціле літо жив повітрям, почергово ночуючи у добрих людей», - зазначав потім в автобіографії Куліш. Один із цих добрих людей - шкільний товариш Михайло Перерва, дружба з яким залишилася на роки. Підтримала надія, яку вселила Панкєєва, допомогла участь молодих вчителів, що клопоталися вступом до гімназії. Приватна Олешківська чоловіча гімназія - навчальний заклад І розряду товариства «Освіта» - була платною. Гроші ж могло виділити благодійне товариство, що й обіцяла Панкєєва. і слова дотримала. На прожиток же мусив заробляти репетиторством, знову покладаючись на старання добрих людей. На порозі юності до Куліша прийшла зрілість.

2. Зрілість
Здавалось би, передчасно говорити про зрілість 16-річного хлопця, бо ще треба рости й розвиватись, утверджуватись у житті. Поки що його долею розпоряджається випадок. Але тільки не в головному - у навчанні, у сходженні до вершини. Є зрілий характер. Наполегливий до впертості у досягненні поставленої мети, яка спрощено зводиться до того, щоб «вийти в люди». На цю дорогу його благословила покійна мати. Він здобуде освіту будь-що, за всяку ціну. Назад дороги немає, там - безпросвітна нужда, злидні. Він розраховує тільки на свої здібності й не жаліє себе у праці.

А ще він гордий, честолюбний, якщо хочете чіткішого визначення рис його характеру. Честолюбність не дає гімназистові задовольнитися посередністю. До того ж настала пора, коли хлопець мимоволі задивляється на дівчат, йому хочеться, щоб і його помічали.
У юності Микола - невисокий зростом, худорлявий, але чіпкий і витривалий. Майбутня дружина згадує «...його постать, досить незграбну, та ще й одягнену в речі з чужого плеча, - або ж надто великі, або замалі. Був він худий і непоказний: від повсякденного недоїдання його обличчя вкривали великі прищі». Ну, щодо одежі, то ніколи не було на нього шитого чи підібраного до фігури. Одяг для нього мав суто практичне призначення. Куліш привчив себе не надавати значення зовнішньому вигляду і таким залишився назавжди. Будучи вже знаменитим драматургом, заслужив ось яку характеристику сучасника: «Завжди одягнутий абияк, немов в одежі з чужого плеча».

Однак пін чимось і привертав увагу. Чим? Поглядом виразних карих очей, уважних і заспокійливих? Це так, хоч лише зовнішньо. Мабуть, найбільше чуйністю в дружбі, здатністю до співпереживання. Хто краще знав Миколу, як не його дружина, а нона свідчить: «Розумом він був не схожий на всіх. Такий простий, щирий, терплячий до всього, що недосконале в людині».
Гімназистом Куліш утверджував себе тим, у чому мав перевагу, а саме - літературною працею. У шостому класі гімназії Микола почав випускати журнал «Наша жизнь» (російською мовою, бо цією мовою навчався). У ньому співробітничали також Іван Дніпровський, Всеволод Невель. Вони ж вечорами тиражували журнал, переписуючи від руки текст і копіюючи малюнки та карикатури, до 10-15 примірників, а то й більше.

Коштував журнал 10 копійок, однак купували його охоче. Популярністю серед учнівської молоді й містечкової інтелігенції користувалися публікації, в яких гостро висміювалося міщанство, місцева бюрократія. Вміщувалися в ньому також вірші про погоду, розповіді про пригоди з учителями, директором на прізвисько Козел {мав прізвище Козловський). Редактору так не минулось би, але він ховався за псевдонімом Гурій Коняга. Далі були «Колючка», «Стрела», «Веселое язичество» («Братина»), з кожним випуском гостріші й злободенніші. Манеру письма Куліша пізнавали, популярність його росла.

Говорячи нинішньою термінологією, доленосною для Куліша стала ще одна обставина побутового характеру. Після приюту він деякий час жив у шкільного товариша Михайла Перерви по вулиці Парафіяльній, Але хазяйка натякнула безплатному квартирантові, що їй це не подобається. Отож мусив шукати собі помешкання. Влаштуванням бездомного зайнявся Всеволод Невель, гімназійний товариш, у сім'ї якого Микола бував. Сім'я була велика - троє хлопців і п'ятеро дівчат, - але дружна і щедра на добро. Тут зростала й майбутня дружина драматурга - Антоніна. Поліна Василівна Невель, мати сімейства, прихильно ставилася до Миколи, навіть плати за проживання не брала.

Репетиторство давало кошти на існування, а молодіжна компанія душі не чула у Миколі. Всі захопилися музикою, діставали самовчителі, інструменти, і незабаром Куліш опанував скрипку. Вона в його руках співала-промовляла, а тужливі мелодії витискали сльозу. Самодіяльний оркестр, яким диригував Куліш, збирав багато слухачів.
Починається бурхлива пора мистецької діяльності гімназиста Куліша. Концерти, святкові маскаради, декламації, сольні номери - всюди він грав першу скрипку організатора. Зрештою, ставить спектаклі, для яких сам переробляє, п'єси, пише одноактівки. Для Олешок, пригнічених провінційною нудьгою, такі культурні розваги ставали подією.

Містечко було своєрідним навіть у своїй провінційності. «Був на Вкраїні городок один чудакуватий», - характеризував Олешки тих часів Юрій Яновський. Чим же він чудакуватий? Певно, своїми контрастами. Нам, теперішнім, навіть уявити важко життя цього «чудакуватого городка». Сонного й млявого восени та взимку і багатолюдного, метушливого й галасливого з ранньої весни до пізньої осені. А ярмарки, а щонедільні базари, на яких товчеться вся округа, валки підвід з далеких волостей біля земства. Мішанина націй, хоча дві третини жителів - українці. Забитість, покірливість, з одного боку, і волелюбне бунтарство -з іншого. Через Дніпро олешківські моряки йдуть у далекі плавання, привозять з собою дух вольності портів світу. Торговий люд, рибалки й ремісники, перевізники й биндюжники, селяни, але не гречкосії - городники, виноградарі (гречкосії десь там, у степах, за пісками), загартовані у базарних баталіях, - створюють неповторний колорит Олешок.

Чималий вплив освіченої інтелігенції - учителів із трьох початкових шкіл, міського й сільського училищ, чоловічої і жіночої гімназій, морехідних класів, жіночого професійного училища. До того ж службовці земства, банку, повітових установ. Отакі вони були, наші Олешки, за часів Куліша: «...місто вільних моряків, рибалок, баклажанників, абрикосників та старих одзволених (на пенсії) генералів, що купами доживали тут на дешевизні», як їх характеризує той же Юрій Яновський. З головною Дворянською вулицею (тепер другорядна Пролетарська), з Дворянським зібранням (у приміщенні якого тепер розташувалася податкова інспекція), народною чайною з мебльованими кімнатами (тепер тут будинок дитячої творчості).

Теплої днини у надвечір'я весь бездіяльний люд спускався Пароходною вулицею (нині Енгельса) через широкий дерев'яний міст з ліхтарями до пасажирської пристані на Конці, зустрічали пароплави з Херсона. То були колісні «Гетьман», «Боярин», «Тетерва», які курсували чітко за графіком. На цих проходках-прогулянках можна й на людей подивитися, і себе показати. Літньої пори населення містечка подвоювалося. На канікули з'їжджалися студенти, юнкери й гардемарини. На щедре сонце, теплу воду й дешеві овочі та фрукти з'їжджалися відпускники й небагаті курортники.
Як не загубитися у цьому пістрявому натовпі пристойно і навіть модно зодягнутих молодих людей сільському хлопцеві? А тут же й дівчата, яким хочеться подобатись. Отож Микола і верховодив серед молоді в організації дозвілля. Спектакль поставить і головну роль зіграє. Сам п'єску напише, та ще й з дійовими особами, яких можна впізнати. Або оркестр зіб'є для концерту з танцями.

Є підстави стверджувати, що юнака не обійшли глибокі особисті переживання, навіть драма першої закоханості, об'єктом якої була молодша дочка Панкєєвих Ксеня, її образ пройшов потім через усю творчість Куліша під іменем Марини Пероцької. Відгомін цієї драми знаходимо в романі «Леміш», який був глибокоавто-біографічним. Сам автор сформулював його фабулу так:
«Син чабана Трохим Леміш живе екстерном, плутається в міщанському болоті, потопає, виринає, хапається за всe, щоб не загинути. Він покохав панночку Марину Пероцьку, яка бавиться з ним деякий час, як з «оригіналом», а далі зраджує і кидає. Лемешева любов горить, як курай на степу».
Взагалі, Олешки, плавні, які чаплинські степи, назавжди залишилися поетичними образами у його творчості: «Бачив коли рибалку на Конці (річка в Олешках)? Як бачив, то уяви собі. Такечки і я сиджу над своїм романом. Закину вудку і жду. Куняю, виглядаю, чи не смикне хоч дрібна якась дурненька рибка (поетична думка)».

Зрілість Куліша засвідчує те, що він не просто розважає публіку, а впливає на неї, спрямовує на боротьбу з пороками суспільства. Епіграфом до першої п'єси, написаної в Олешках, можна поставити слова автора: «Табір міщанський, прогнилий, противний, ой як тебе ненавиджу я!» Так що Гуска нашенський - олешківський, тут його ще в юності видивився Куліш. «Хай публіка сміється, - пояснював він свій задум, - дві з половиною дії, а потім розплющить очі і вжахнеться, коли побачить, що Гуска таки дійсно повісився на вербі у плавнях».
Олєшки з їх роками навчання в училищі та гімназії, одруженням на місцевій дворянці, народженням дітей, революційною боротьбою, дружба з Іваном Дніпровським з гімназійних років як опорою і відрадою всього життя, стають невід'ємним цілим долі Куліша. Хоча в Олешках вона його прихильністю не балувала.

До закриття гімназії у 1913 році встиг закінчити гімназійний курс, але цього було мало. Для вступу до університету необхідний атестат зрілості, й іспит на нього треба складати серйозний. Потрібні гроші на дорогу, на прожиття, на сам екзамен. Тому на літо подався до багатого дядька готувати сина до сільськогосподарської школи. Зрештою, зібрав потрібну суму. Разом з Іваном Дніпровським та Михайлом Перервою через Одесу рушили на Кавказ у Поті складати іспити. Натерпілися дорогою, перехворіли, й тому Іван з Михайлом скоро зрізалися. Витримав усе, хоч і знесилений гарячкою, лише Микола.

Після Кавказу Поліна Василівна відмовила Миколі у квартирі. Надто приязні стосунки налагодились у нього з донькою господині Антоніною, для нього вже Тосею. Мати ж вважала, що для жениха він молодий і несамостійний. Та Куліш не горював, у нього цього літа 1914 року прийняли документи до Одеського університету на філологічний факультет.
Не судилося. Замість студентської довелося одягти солдатську шинелю. Розгорялася перша світова війна, Миколу призвали в Херсонський запасний полк. Попервах розгубився, пригнічений казармою, муштрою, своєю нікчемністю у бахматій, довгій, не за зростом шинелі, великому картузі. Щеміла туга за коханою дівчиною і він зважився на доволі ризикований вчинок.

На той час Антоніну послали вчителювати у село Єлизавотівку і Микола, по суті дезертирувавши з частини, поїхав провідати її. Добиратись треба було цілу ніч пароплавом та ще сім верст на попутних підводах та пішки. Побачення обійшлося п'ятиденною відсутністю і загрожувало трибуналом і щонайменше штрафними ротами. Полковник, який вів попереднє слідство, зважив, що солдат відлучився для прощання з нареченою, що не побоявся ні далекої дороги, ні відповідальності, і призначив мінімальне покарання - чистити місяць клозети. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. Миколу згодом перевели «вольноопределяющимся» (добровольцем), зважаючи на освітній ценз, а потім послали в одеську школу прапорщиків.

На початку 1915 року Антоніну перевели учителювати в інше село, і вона приїхала в Олешки, щоб взяти в земській управі направлення. Як же вона була здивована, коли вдома її зустрів Микола - в добре пошитому по фігурі офіцерському обмундируванні, підтягнутий, елегантний. Це вперше в житті він одяг своє, на нього пошите. Визнала достойним дочки нареченим молодого офіцера і Поліна Василівна. До речі, Микола ніколи не тримав зла на неї за відмову у помешканні, а пам'ятав тільки добро. Згодом, налагодивши побут у Харкові, Куліш забрав тещу до себе і ставився до неї тепло і доброзичливо. Відбувши до нового місця служби - у Смоленськ, Микола викликав до себе Антоніну, вислав гроші на дорогу. Там, у Смоленську, у квітні 1915 року вони й одружилися.

Тепер з усіх доріг Куліш незмінно повертався в Олешки. Дуже тужив за місцями своєї молодості. У листі до Івана Дніпровського вже в трагічному 1934-му якось поділився; «... ми з нею цілий день згадували нашу молодість: слобідку, тебе, Хому (йдеться про Михайла Перерву. - Авт.). Я так од цих спогадів розчулився, що вже хотів був їхати до вокзалу, сідати на поїзд і мчатися в Херсон, до «території моєї молодості».
З «території молодості» Куліш пішов до творчої зрілості - через війну і революцію, голод і каторжну працю.
Він таки виборсався з болота безпросвітної нужди, вийшов у люди. Офіцер у званні штабс-капітана, з добрим освітнім цензом. Одружився з красунею з благородного дворянського роду.

Та в новому житті виявився без вини винуватим. Доводиться лавірувати, йти на компроміси. У тещі пристойне помешкання (нова влада конфісковує лишки, підселяє жильців), а Микола Гурійович мусить наймати квартиру тут же, в Олешках. При владі нові люди, на фронті життям не важили, однак беруться судити інших. Куліш відзначився у революційній боротьбі, але його треба принизити, щоб возвеличитися самим. Походженням з батраків? Але царський офіцер, одружений з дворянкою. Шкільний товариш і свояк Всеволод Невель з білими був. Арешт і звинувачення були настільки парадоксальними, що приголомшили. Все пригадали у ЧК: де був у листопаді 1919 (при виконанні особливого доручення у тилу денікінців захворіє на тиф), як начальник штабу групи військ Херсонського напрямку підписував документи на звільнення декого від мобілізації. Майже два тижні сидів геть хворий у тюрмі, і, якби не виручив його однополчанин, хто знає, чим би закінчилося розслідування.

Ледве оправившись після потрясіння, так і не зміг позбутися настороженості. У квітні 1921 року писана автобіографія відбиває ці настрої, започатковує суперечливість, яка супроводжуватиме його до кінця. З одного боку, називає Щастям благодійницьку допомогу Панкєєвої під час навчання і тут же відхрещується від благодійників, запевняючи, що замість вдячності відчував ненависть до них. Підкреслюючи батрацьке походження, малолітні найми у багатіїв, не згадує своє офіцерство, скромно зауважує, що одружений з народною вчителькою.

Немає спокою Кулішеві в Олешках. Серед нових господарів життя він чужий. Заважає багатьом як безпосередній учасник, а значить і свідок, революційних подій, при ньому розповіді про особистий героїзм не проходять, і взагалі надто грамотний. Вдивляючись у нові лики революції, Микола Гурійович торопів, нервував, відгороджувався від дійсності роботою, літературною творчістю. Зрештою, змушений шукати прихистку у багатолюдді Одеси, подалі від пильного ока чистильщиків революції.
Йому і в харківський період життя і творчості докоряли за компроміси, каяття під натиском офіційної критики, яка затаврувала митця ярликом ідеолога куркульства. Однак враховуймо історичну обстановку, і в іншому розкладі чи мала б українська література Куліша-драматурга світової величини?

Петро Прядка,
м.Цюрупинськ
«Наддніпрянська правда».- № 95.- 02.12.2011.- стр.3, 6

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.