on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Новини регіону

02.10.2024, 23:28

Гурт “Антитіла” випустив кліп на пісню “Вдома” з кадрами Херсонщини

20 вересня український гурт “Антитіла” випустив кліп на свою ...
02.10.2024, 23:25

У Київській області триває виставка мисткині з Херсона “Чумацька ікона на рибі”

У краєзнавчому музеї в місті Бровари Київської області триває виставка ...
22.09.2024, 23:35

На Київському тижні критики покажуть стрічку “Редакція”

На Київському тижні критики, який відбудеться із 17 по 23 жовтня, покажуть ...
> Персоналії > Кіно > Матвєєв Євгеній Семенович > Ностальгія Євгена Матвєєва


Ностальгія Євгена Матвєєва

Таврійський край знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Херсонщина славиться безмежними сонячними степовими просторами, неповторною флорою і фауною, Дніпром-Славутичем, промисловими і сільськогосподарськими підприємствами. Але найціннішим її багатством є люди. Люди особливого складу і характеру, які оспівують і прославляють рідний край, Україну. Один з них - наш знаменитий земляк, відомий актор і кінорежисер народний артист СРСР, лауреат Державних премій Євген Семенович Матвєєв, якому 8 березня нинішнього року минуло б 85 літ. У зв'язку з цією датою в Росії та в Україні влаштовуються заходи. Так, 14 березня у Москві відбувся урочистий вечір, у якому взяли участь москвичі - шанувальники таланту Є.С.Матвєєва, а також делегації Херсонських земляцтв у Києві та Москві. А наприкінці березня вечір пам'яті земляка планується провести у Херсоні.

Спираючись на особисті враження від спілкування з Євгеном Семеновичем як з земляком, старшим товаришем і другом, хочу розповісти про його життєвий і творчий шлях.

Природа щедро обдарувала Є.С. Матвєєва чудовими зовнішніми даними, багатим внутрішнім світом і неабиякою енергією. Він усього в житті добивався своєю працьовитістю, скрупульозно-сумлінною роботою над виконанням різнопланових ролей і створенням змістовних кінострічок. У все це він вкладав свою душу, пристрасть і силу громадянської переконаності, аби правдиво і яскраво донести до глядача психологічно-моральну і соціальну сутність своїх героїв.

У ньому самому і в його грі було щось від Бога, настільки по-справжньому справедливо і правдиво він жив сам і жили його герої, що, природно, як магнітом притягувало до нього людей, які бачили в ньому просту і зрозумілу всім людину. Цікавим і дивним стало те, що всесоюзна слава прийшла до Є.С.Матвєєва якось відразу. Він вихорем увірвався до кінематографу, браво, по-геройськи зробив крок з екрана до глядача, відразу підкоривши його своєю грою. Зумів так майстерно втілити на екрані образ Макара Нагульнова у картині "Піднята цілина» за романом Михайла Шолохова, поставленій талановитим кінорежисером Олександром Івановим у 1960 році, що іншого Макара Нагульнова ми й уявити собі не можемо.

Як розповідав Є.С.Матвєєв, він поставився до роботи над роллю Нагульнова з великим бажанням, підвищеною відповідальністю, бо сам автор - М.О.Шолохов і його твір дуже вплинули на нього ще в юнацькі роки. А Макар Нагульнов був його найулюбленішим героєм. «Зіграти цю роль було давньою моєю мрією, - згадував Євген Семенович, - до того ж, відверто кажучи, особисто для мене це було ще й престижно і почесно. І несподівано доля дала мені такий шанс...»

Роль Нагульнова для Є.С.Матвєєва, як він відзначав, стала своєрідною провідною зіркою в його подальшій кіноакторській долі і творчій кар'єрі. Вона дала йому віру в себе, у свої сили, можливості, зробила його соціально значущим громадянином, відомим і затребуваним артистом.

На момент завершення фільму «Піднята цілина» і початку показу його по частинах у кінотеатрах, Є.С Матвєєв паралельно почав зніматися у фільмі за романом Л.М.Толстого «Воскресіння» в ролі Нехлюдова, чий образ абсолютно протилежний Нагульнову. Цю роль він також зіграв вдало.

У цей же час йому пропонують роль Трофимки у фільмі «Лошатко». А скільки після цього ним було зіграно ролей і створено кінокартин як режисером! І всіх їх пам'ятають і люблять глядачі. Особливою популярністю досі користуються стрічки «Дім, в якому я живу», «Рідна кров», «Визволення», «Сибірячки», «Омелян Пугачов» та інші.

- Слід відзначити, що особливої уваги Євген Семенович надавав військовій тематиці, незалежно від того, відбиваються в картині життя та події мирного часу, чи воєнного лихоліття. Тема солдатського обов'язку, захисту Батьківщини у нього завжди на першому плані. Що стосується теми Великої Вітчизняної війни, подвигу нашого народу в ній - це для нього було священним. Треба віддати належне йому в тому, що він підходив до цієї хвилюючої проблеми в історико-творчому її розвитку, з соціально-філософським розумінням. Враховуючи, що з віддаленням нас від тих вогняних літ має змінюватися і підхід до їх зображення. Для нього дуже важливо було правильно, в, історичному плані, вплинути на молоде покоління, яке не знало війни, надаючи провідну роль вихованню в ньому патріотизму. Характерні у цьому плані поставлені ним кінокартини «Любов земна», «Доля», «Особливо важливе завдання», «Перемога», «Високе звання» та ряд інших.

Саме життя формувало Є.С.Матвєєва як особистість, як високоморальну людину, нарешті, як художника. Він зумів пропустити через своє серце надії і прагнення простої людини праці, радощі і тривоги людей, які його оточували. Разом з ними він чутливо і болісно переживав усі події, які відбувалися в країні. Почуттям високої громадянської відповідальності пройнята вся його творчість. У черговий раз Є.С.Матвєєв зумів це підтвердити у своїй останній роботі фільмі-трилогії «Любити по-російськи», поставленій за сценарієм В.К.Черних. У цій картині обидва майстри зуміли реалістично показати поведінку і вчинки людей у період постперебудовного часу, початку 90-х років минулого століття, боротьбу російських патріотів, які над усе любили свою батьківщину - Росію, боротьбу проти «беспредела» і хапуг, які використовували перехідний період у своїх корисливих цілях.

Ось з такою чудовою людиною, знаменитою особистістю нашої епохи і звела мене доля. Наша зустріч і перше знайомство переросли у міцну справжню чоловічу дружбу з особливо щирою, земляцькою прив'язаністю.

Оскільки я родом з Херсонської області, то мені було відомо, що Євген Семенович мій земляк. Бажання зустрітися з ним, познайомитися ближче у мене було давно, але величина його постаті тримала мене на відстані. Але ось одного разу, коли за плечима уже були роки і достатній життєвий досвід, на одному з заходів, де виступав Є.С. Матвєєв, я наважився до нього підійти. Привітав, представився і ми познайомились, обмінялись телефонними номерами.

Через деякий час я зустрівся у спільній справі з моїм добрим товаришем, земляком Андрієм Миколайовичем Гіренком, колишнім першим секретарем Херсонського обкому Компартії України (1977-1987 pp.), і в ході бесіди я йому розповів про зустріч з Є.С.Матвєєвим. Ми проявили ініціативу - привітати населення і керівництво Херсонської області з 55-річчям великої Перемоги від імені всіх земляків-херсонців, які живуть у Москві, за підписом Є.С.Матвєєва, космонавта СРСР Героя Радянського Союзу О.Ю.Атькова та нас двох. Оформили поздоровчий адрес, і я, як уже знайомий Євгена Семеновича, мав зустрітися з ним.

... Двері мені відчинила миловидна жінка. Я представився, і вона ввічливо запросила мене пройти у квартиру одночасно звернувшись у її глибину: «Женю, до тебе прийшли!» Я зрозумів, що це дружина Матвєєва. Увійшов у кімнату, яка більше нагадувала робочий кабінет господаря. Привітався. За столом сидів Євген Семенович, який дивився вивчаюче, ніби ніколи раніше не зустрічав мене. Я був дещо збентежений. Але нагадав Євгену Семеновичу про нашу зустріч і про мету візиту, протягуючи йому теку з поздоровним адресом. Лише після цього я помітив на смагляво-сірому обличчі Є.С.Матвєєва знайоме тепло в очах. Потім він повільно встав, простягнув мені руку і запропонував сісти. Прочитав текст привітання, дещо уточнив. Ми перейшли до розмови на «біографічну» тему. Його дуже обрадувала і зацікавила та обставина, що я часто буваю на нашій малій батьківщині - Херсонщині - і він особливо захоплювався та світлішав обличчям, коли я розповідав йому про відвідання його рідних місць - Цюрупинськата, Скадовська. Розмова розгорялася теплим вогником...

Переді мною була зовсім інша людина, добродушно проста, доступна, уважна, з тонким почуттям гумору. Тепер він більше говорив і ставив запитання. У ході розмови у нього іноді з'являвся легкий сум, який несподівано змінювався на захопливу емоційність. У всьому цьому я вперше вловлював особливості його характеру й темпераменту: доброту, простоту, іноді з дитячою наївністю, інтелігентність і водночас уміння проявити характер, тримати на дистанції незнайому людину.

Час минув швидко. Ми тепло, пo-земляцьки розсталися, домовившись про чергові зустрічі і навіть про спільну поїздку у рідні краї. З того часу наші стосунки зав'язалися міцним, чисто людським вузлом, ми були майже нерозлучні.

Як у кожної людини, у Є.С.Матвєєва не все було гладенько у житті. Мав він достатньо зловмисників та тих, хто заздрив його талантові й успіхам. Водночас немало було різного роду соціально-побутових проблем, до того ж він дуже хворів. Переживав, непокоївся за сім'ю і її майбутнє... Євгену Семеновичу, природно, хотілося з кимось поділитись, порадитись. Як мені здається, на той час у нього мало залишилось вірних друзів, пішли з життя найближчі - земляк С.Ф. Бондарчук та В.М.Шукшин, тому він часто спілкувався з відомим сценаристом Валентином Черних та зі мною. Звертався він до мене на «ти», називаючи Єгоричем. Але на офіційних заходах переважно на «Ви» і називав Миколою Єгоровичем. Нерідко телефонував мені: «Єгорич, як у тебе з часом?» «Для Вас, Євгене Семеновичу, ніяких обмежень», - щиро відповідав йому. «Тоді приїзди до мне, посидимо, треба поговорити». Коли бував у місті, пропонував конкретне місце зустрічі. Часто кликав з собою на різного роду заходи, де він виступав. Це були для мене дорогоцінні хвилини спілкування, говорили і про хороше, і про наболіле.

Якось на одній з зустрічей Євген Семенович обурювався змістом і ходом п'ятого з'їзду Союзу кінематографістів СРСР. «Що ми наробили, виплеснули разом з водою і дитину!? Запопадливі недоучки-реформатори! З таким злом промовці обрушилися на кінематографістів старшого покоління, що я вперше за все життя пережив величезне потрясіння. Мені здалося, що, виступаючи з трибуни, вони безпощадно косили, розстрілювали як з кулемета увесь секретаріат з'їзду.

Особливо шкода було мого земляка і друга Сергія Бондарчука. Його незаслужено принижували. Спасибі Микиті Михалкову за його сміливість і чесність - він один виступив на захист цієї видатної людини і майстра кіно... Дісталося на з'їзді й мені». Я не витримав і спитав - за що? Євген Семенович спокійно відповів: «За те, що ряд фільмів, поставлених мною, були удостоєні всесоюзних прем'єр і нагород. Дивувало мене - невже вони не розуміли, що не я особисто те вирішував? Розуміли, але від власної своєї нездатності і нереалізованості та злості несли, що заманулось. Але критика на мою адресу мене вже болісно не чіпала, я більше переймався за своїх друзів - Бондарчука та Куліджанова».

Євген Семенович задимив черговою сигаретою, я здивовано і очікуючи дивився на нього. Віддихавшись після перекуру, він, хвилюючись, заговорив: «А ось на першому з'їзді народних депутатів СРСР, учасником якого я був, мені довелося вислуховувати на свою адресу ще більш гостру і пафосну промову депутата Юрія Корякіна, який пройшовся з критикою по Брежнєву, а потім сказав «...а за прекрасне виконання його ролі у фільмі актору дали звання Героя соціалістичної праці». Ніде правди діти, неприємно слухати подібне та ще на такому поважному форумі. Я не міг не відповісти оратору, передав йому записку: «Повірте, я не принизився до відповіді на Вашу брехню на мою адресу, але листи і дзвінки моїх виборців та глядачів спонукають мене сказати Вам: «Будувати красномовство на брехні - аморально. Є. Матвєєв - не Герой».

Я здивувався такій несподіваній для мене інформації, і сказав: «А я, як і мої товариші, вважав, що ви дійсно Герой соцпраці». На що Євген Семенович спокійно відповів: «Та Бог з ним, з оцим Героєм, не в ньому щастя, хоча і зайвим не було б, якби заслужила людина. А взагалі-то, я був представлений до Героя, але сказали, що завадив Брежнєв». Я знову не витримав: «Як Брежнєв? Чому?».

«Так вирішили «нагорі», і вважаю, що вчинили логічно-справедливо. Дійсно, після виконання мною ролі Брежнєва, це було б рішенням неетичним, аморальним у всіх відношеннях, і народ цього б не зрозумів, вірніше, кожен би сприйняв це по-своєму, але несхвально». Я знову за своє: «І для чого Ви взялися за роль Брежнєва?» Євген Семенович коротко відповів: «Актор для того і створений, щоб грати будь-яку роль, тим більше, відмовлятися від неї він не має права, а незатребуваність для нього - смерті творчій подібна. Щоправда, якесь передчуття змушувало мене викручуватись і відмовлятися від цієї ролі, але нічого не виходило. Там, нагорі, - в Держкіно СРСР і в ЦК - все було вирішено за мене. Тим більше, що акторів на всі ролі затверджував сам Суслов. Сподіваюсь, я тебе переконав, і ти мені поспівчуваєш у моєму безвихідному становищі».

На прощання сказав: «Все ж ми добре посиділи, незважаючи на не зовсім приємні спогади, але таке життя. А щоб у нас розмова завершилась на мажорній ноті, скажу, що всі неприємності і хвороби я приглушую роботою, і вона нагороджує мене позитивними емоціями та добрими результатами. Ось після фільму «Циган» я знайшов свою любов у ромів, і став народним циганом СРСР. Мені навіть пропонували очолити театр «Ромен». А завоювати таку довіру і визнання у циганів непросто. Минали роки, перевіряючи міцність нашої дружби, допомагаючи глибше пізнати і зрозуміти один одного.

Народився Є.С.Матвєєв 8 березня 1922 року в с. Новоукраїнка Херсонської області. Дитинство і юні роки у Жені були вкрай тяжкими. Його батько, Семен Калинович Матвєєв, пішов з сім'ї, полишивши напризволяще дружину з новонародженим сином, і подався пробивати собі партійну кар'єру. Дід, батько матері, не пробачив дочці непослуху в тому, що вона вийшла заміж без його благословення і вінчання. Так син з мамою прожили разом до кінця її днів. Мама працювало від зорі до зорі, всю себе віддаючи синові. Женя допомагав їй у всьому. Рано почав підробляти на хліб, працюючи на колгоспних полях. Його трудовий стаж , можна вважати, почався з 9 років. Дитячі роки пройшли у селі Чолбаси, нині Виноградове. Згодом вони з мамою осіли в Цюрупинську, де вона влаштувалася в школі технічкою. Чим змогла надати можливість сину вчитися в найкращій школі районного центру.

Євген Матвєєв мав артистичні нахили та потяг до театру, тож після закінчення школи поїхав (як він сам жартував, «добирався зайцем» на баржі з кавунами) до Херсона, щоб знайти будь-яку роботу в Херсонському міськмуздрамтеатрі. Його взяли статистом з окладом 90 карбованців, з яких 50 платив за куток у комуналці. Часто підробляв у різних організаціях.
Його обов'язки актора-статиста хоч і розширювалися, але здібного юнака це не влаштовувало, та й час, артистична кар'єра вимагали навчання, на що його давно налаштовували старші колеги. Згодом, перебуваючи в Херсоні, його благословив сам Черкасов, відомий актор: «Юначе, вам обов'язково слід вчитися. їдьте до Києва, там зараз до кіно-школи набирає курс Довженко».

Матвєєву пощастило, він вступив до кіноакторської школи при Київській кіностудії, де навчався у 1940-1941 роках. Велика Вітчизняна війна внесла в його життя суворі корективи. Є.С.Матвєєв був мобілізований до Червоної армії і направлений на навчання в Тюменське піхотне військове училище, по закінченні якого йому присвоїли звання лейтенанта. Він був залишений в цьому училищі і призначений курсовим командиром-викладачем. Не раз він подавав рапорт про направлення у діючу армію. Але відповідь була одна і та ж: «Потерпіть, буде наказ Верховного, який дозволить курсовим офіцерам брати участь у боях, - відпустимо, а зараз, з Вашими знаннями і досвідом роботи треба допомогти училищу готувати командний склад для фронту демобілізувавшись у 1946 року, Є.С.Матвєєв відразу став актором Тюменського театру, потім Новосибірського «Червоний факел».

А вже 1952 року він дебютував на сцені знаменитого Малого театру у виставі «Без вини винні» за п'єсою О.Островського. Тут він пропрацював до 1968 року. Але через травми, які дістав на зйомках «Піднятої цілини» та на кіносвяті, змушений був залишити улюблену професію. Два роки був прикутий до лікарняного ліжка. Вийшов з лікарні у жорсткому корсеті, з ціпком у руках та мінімальною пенсією. Але наперекір трагедії, зібравши волю в кулак, дав собі слово стати на ноги і повернутись до акторства. Стан здоров'я і життєві обставини не дозволили повернутися у рідний Малий театр, однак вони посприяли тому, що він зв'язав свою долю з кінематографом - став кінорежисером. А це була його давня потаємна мрія.

Здійснення її починалось так: кіностудії «Ленфільм» та імені Довженка ризикнули дати можливість спробувати Матвєєву зробити дві постановки - за повістю І.Герасимова «Солов'ї» та А.Калініна «Циган». Він відважився на екранізацію «Цигана» на рідній студії Довженка. Треба було самому робити життя, все починати спочатку.

«Для мене Олександр Петрович Довженко як людина, як особистість, і Київська кіностудія, якій присвоєне його ім'я, мають символічне, доленосне значення. Вони дали мені гідну путівку у велике життя. Студія стала своєрідним стартовим майданчиком у моїй акторський, театральній і кінорежисерській роботі. Тут я вчився вперше по-серйозному осягав ази професійної майстерності. Тут доля звела мене з благородною людиною, великим майстром кінематографу - Довженком, який став моїм учителем, кумиром. А на перших порах навчання - і моїм рятівником. Мене і ще трьох хлопців, які не могли сплачувати за навчання, мали виключити зі школи. Довженко вніс за нас кошти.... .

Тут, на Київській кіностудії імені Довженка» я народився і відбувся як кінорежисер. Після першої відзнятої мною картини «Циган», я продовжив роботу над фільмом «Поштовий роман», про чудову людину, російського офіцера, керівника повстання моряків на крейсері «Очаков» лейтенанта Шмідта та його красиве кохання до жінки».

Матвєєв дуже любив свою малу батьківщину і Україну, він ностальгічно сумував за ними. Відчуття землі батьків, знання минулого і теперішнього рідного краю, рідної мови було завжди з ним і всередині нього. З молоком матері ним всотано національні якості українця, щось було в ньому від олешківських козаків. Які б ролі він не виконував, у них завжди проглядалися риси його українського характеру. Є.С.Матвєєв ніколи не забував рідних місць. Періодично приїздив на рідну Херсонщину. Провідував родичів та однокласників. Мабуть, не проходило й дня, щоб він не перекинувся хоча б двома словами українською.

Двоє друзів-земляків - Є.С. Матвєєв та С.Ф.Бондарчук - рідко бачились. Робота поглинала їх з головою. Але вони тепло, дружньо, як істинні земляки ставилися один до одного і при зустрічах спілкувалися з гумором, з жартами і обов'язково українською мовою, підкреслюючи цим національне походження, яке об'єднувало їх. При зустрічах на студіях чи під час заходів С.Ф.Бондарчук гукав: «Євгену Семеновичу, нашому класику, Привіт! Чарівний земляче, як ідуть твої справи?». На що Євген Семенович відповідав: «Ой, Сергію Федоровичу, не питай, чом заплакані очі...» Абсолютно різні за характером, вони водночас були чимось дуже схожі, обидва переймалися розпадом Радянського Союзу, розривом зв'язків між Росією, Україною, Білоруссю...

На святкуванні 80-річного ювілею у Москві душу Євгена Семеновича найбільше зворушило привітання від земляків-херсонців. За весь вечір ми вперше побачили його сентиментальним, сльози радості збігали по його щоках. Особливо Євгену Семеновичу сподобалось, коли ми вручили йому херсонські подарунки: довгу кришталеву шаблю, наповнену вином, і кошик, вщерть заповнений національними стравами та в придачу здоровенний шматок сала і живу породисту качку. Євген Семенович розчулено, з почуттям вдячності обнімав і цілував нас, приказуючи: «У вашій особі цілую і обнімаю усіх жителів Херсонщини. При повернені на рідну землю, уклоніться їй від мене і поцілуйте кожного селянина від мого імені».

Часто згадую свою поїздку з Матвєєвим у 2002 році у Херсон на Всеукраїнський театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Нас, а точніше Є.С.Матвєєва, тут зустрічали просто здорово. Я був вражений виявом великої любові співвітчизників до свого знаменитого земляка. Його приїзд став справжнім святом. Всюди люди зустрічали актора від всієї душі, з квітами, і кожен хотів вручити їх особисто. Побували ми в заповітних місцях, де провели дитинство і юність: Цюрупинську, Виноградовому, Скадовську... Перед кожним населеним пунктом славетного земляка зустрічали великі офіційні делегації на чолі з керівниками - хлібом-сіллю, і звичайно ж, пригощали горілкою, національними стравами. Ось що таке Батьківщина, рідні люди, рідна кров...

Я дорожив дружбою з Євгеном Семеновичем і відповідав йому тим же. Багато чому навчався у нього, не перестаючи дивуватися і відкривати для себе нові якості його бездонного темпераменту. Особливо дивувала і вражала його доброта, яка не знала меж. Він ніколи не залишався байдужим до потреб і прохань інших людей. Допомагати для нього було не лише звичайною закономірністю, але й громадянським обов'язком. По-людськи чуйно турбувався про своїх колег, з надзвичайною теплотою ставився до простих людей, старався, як міг, усім допомогти, ішов нагору і вибивав квартири, машини, влаштовував людей на роботу, добивався лікування, влаштовував одиноких старих в інтернати, допомагав матеріально і порадою. Нерідко звертався з проблемами навіть у ЦК. Одного разу ходив до самої Фурцевої, міністра культури СРСР, захищаючи авторитет і честь Малого театру, коли "Известия" вмістили незаслужену критику на одну з його вистав.

У цій доброті і душевній щедрості проявлялася вся його моральна сутність: чесність, гордість, сміливість, принциповість, благородство, незалежність, відповідно до яких він жив. Він весь у своїх вчинках. Так, зокрема, незважаючи на величезну зайнятість і погіршений стан здоров'я, Є.С.Матвєєв не лише допоміг створити Херсонське земляцтво в Москві, але й брав у багатьох питаннях ініціативу на себе як почесний член його правління. Завдяки Євгену Семеновичу, його авторитетові ми змогли за короткий час розгорнути його діяльність. У 2001 році ми починали 17-20 чоловік, нині ж наше земляцтво налічує понад 200 активістів.

У свої 80 років Є.С. Матвєєв був величавим, гарним, тримався чудово. Він мав свою харизму, завжди імпозантно елегантний, з легким відтінком суворості. На його смугляво-сірому обличчі добротою світилися яскраво-сині очі, то спалахуючи, то гаснучи, залежно від внутрішнього стану. Так само підкреслено виділялися густі, ледь посивілі брови. І лише довге, зовсім сиве майже біло-блакитного відтінку волосся підкреслювало його вік, але одночасно додавало виду житейської мудрості, і підводила його лиш сутулість. Та коли він виходив на сцену, або просто виступав перед аудиторією, він ставав тим Матвєєвим, якого звикли бачити раніше.

Він був весь у перспективних творчих планах, у постійному пошуку, незважаючи на свою серйозну хворобу, дуже багато працював. Навіть під час хвороби, перебуваючи в лікарні, щодня все ж очікував одужання з тим, щоб швидше виписатися і продовжити роботу над двома цікавими сценаріями, які лежали на його робочому столі вдома. Один з них, спеціально написаний для нього - «Свої», його товаришем сценаристом В.Черних, де Євген Семенович мріяв зіграти головну роль. Згодом цей сценарій було екранізовано, а призначену для Матвєєва роль дуже вдало зіграв його земляк і товариш народний артист України Богдан Ступка.

Ось таким він був, Євген Матвєєв... ціла епоха нашої спільної культури і кіномистецтва. Матвєєв ніколи не був байдужим до долі своєї країни, свого народу. Він був твердим у своїх переконаннях, принципах, поглядах, глибоко переосмислюючи нові віяння сьогодення, прагнув пов'язати їх з майбутнім. Творчо відбивав нелегкі процеси життя у своїх останніх кінокартинах. Як солдат, воїн, він усе життя наступав, борючись за моральні ідеали, а коли траплялися неприємності, давалися взнаки роки і хвороби, він не відступав, бився до останнього.

Євген Семенович умів так жити і встиг стільки багато зробити, що любов до нього і пам'ять про нього назавжди збережеться в людських серцях.

Микола Гореліков, генерал-майор у відставці, професор, член правління Херсонського земляцтва в Москві.
Наддніпрянська правда.-2007.-23 березня

 

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.