29 квітня – 2 травня  –  урочисті дні українського братання, всепрощення і єдності.

Сучасні українці є нащадками тих слов’ян, які жили спільним життям нижче Прип’ятського географічного етнорозділу, за виразами різних авторів,  „від Сяну до Дону”, „від Бескиду до Кавказу” і були згуртовані в етнічну єдність низовими козаками на чолі з Запорізькою Січчю.

Однією із знакових історичних подій стала відмова українців від назви „руські” та похідних від цього слова назв – „русини”, „рутени”, „роси”, „малороси”. В літописі збереглася віковічна туга слов’янина-літописця з приводу того, що племена полян і їх родичів-сусідів стали називатися „руськими”, потрапивши під володарювання варягів-русі. Російський письменник В.Чивіліхін, який досліджував це питання, прийшов до обгрунтованого висновку: це були пірати русел – річок великого торгового шляху „із варяг в греки”. Звідси і „рус(л)ь”.  Аналогічно назвиськам „весь”, „чудь” і т.п.

Діяльністю січового козацтва українцям було повернено слов’янське ім’я, хоча і інше, не стародавнє:  від слов’янської назви Богом украяної для проживання землі – україна. Ця подія є наслідком розвитку етнічної свідомості і не треба ритися в філологічних пошуках того, що́ і коли означали слова „країна”, „оукраїна” ще й з наголосами то на „а”, то на „ї”, „окраїна”, „україна”. За цими „науковими” пошуками стоять політичні спекуляції.

Українцям випали на долю великі історичні випробування роз’єднаннями. Основним в цих роз’єднаннях стало перебування у складі двох традиційно ворогуючих імперських тенденцій – західної і східної. Воно й досі залишило слід у протистоянні заходу і сходу незалежної вже України.

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX століття українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Апофеозом імперіалістичного цькування українців проти українців стала Перша світова війна, від якої протягся кривавий слід до війни Другої світової. Імперський розклад в останній практично був той же.

Та в якій би чужій державі ни перебували українці, в них жив Дух Січі. Він кликав до самоідентичності, до незалежності, до об’єднання. Імперські сили завжди пробували використати цей дух в боротьбі зі своїми ворогами. То й створювали різні етнічні структури українців, манячи привидом суверенності. В свою чергу українці прагнули використати ці квазісуверенні формування для боротьби за реальну незалежність.

Так, на заході були використані квазісамостійні українські збройні формування в складі німецьких військ. А на сході використовувалась квазісуверенність Української Радянської Соціалістичної Республіки. На заході були Бандера і Шухевич, УПА. На сході – Шумський, розстріляний Скрипник, навіть, уже в новітні часи, зісланий у Москву Шелест. Це тільки знакові фігури. Попри їх відомість – мільйони відомих і невідомих борців за українську січову ідею на Заході і Сході.

1991 року вся Україна проголосувала за незалежність. Юридична підлеглість відійшла в минуле, хоч і не зогнила ще імперська політична плацента після виходу з Радянської імперії. Склалися передумови остаточного подолання слідів протистояння, розбудови монолітного українського суспільства. Для цього потрібна чітка установка на братання, взаємопрощення, на єдність всіх українців. Установки фіксуються символами. Про один з таких символів сьогодні варто поговорити у зв’язку з недалекими знаменними датами: 29 квітня – 2 травня.

Це дні боїв на горі Маківці (Карпати), де в Першу світову війну зайшлися австрійські і російські імперські війська. У їх складі, з обох сторін фронту стояли українці. В російських військових формуваннях вони часто переважали, хоч і не були виділені в етнічні загони з відповідними назвами, а в австрійських були зорганізовані в загони Українських Січових Стрільців.

Маківка – лише один епізод протистояння своїх проти своїх, маківка-вершина розбрату, породженого залежністю від імперій. Вся Перша світова війна, а за нею і Друга повні подібних епізодів. Але і повні епізодів братання українців з обох боків війни.

Ось спогад В.Горбового про святкування Великодня під Кирлібабою (“Гуцульська сотня УСС”): “Самий Великдень почався подібно, як у 1915 р. на Маківці, відспіванням “Христос Воскрес”. Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-українців до себе в гостину.

Описано розмову усусівця Зіня зі “зводним” російської армії Андрієм під Кирлібабою взимку 1916 – 1917 року, отже, ще до Лютневої революції. “Андрій говорив чистою українською мовою, – згадував стрілець, – що змусило мене запитати, чи він є українець.

– Не тільки я українець, а також весь наш 254-й Ніколаєвський полк є український...

Історики, які вивчали ці події можуть багато розповісти і про протистояння і про братання, відоме в радянській історіографії як перемога більшовицької пропаганди. То чи не варто українській історіографії розглянути роль української пропаганди в революційних подіях того часу?

А ще важливіше продовжити братання як традицію. Братання і взаємне всепрощення вільних і невільних гріхів, взаємних прикрощей, завданого горя.

Є в незалежній Україні не тільки етнічні українці. Багато також представників інших етносів, зокрема, на сході багато представників базового етносу останньої імперії-„матері” – росіян. А ще більше зросійщених українців. Але всі вони тепер громадянські українці – громадяни української держави.

Сьогодні вчорашні східні та західні українці в великому числі поміняли регіони проживання. Отож дні 29 квітня – 2 травня мають стати Днями загального братання українських громадян без поділу на західних і східних, на етнічних і громадянських. І всепрощення завданого комусь кимось горя.

Животрепетна сьогодні у деяких політиків проблема мови спілкування не має в цьому контексті ніякої реальної основи. Кожен громадянин нехай говорить своєю етнічною мовою, як це прекрасно прижилося у нас на радіо та телебаченні. За останні десятиліття всі громадяни вивчили державну мову. Тож у складних випадках можна користуватись нею. І не треба ускладнювати ситуацію введенням ще й інших державних мов: адже це буде консервувати імперську плаценту, а крім того треба буде всім обов’язково вивчати не одну загальнодержавну мову.

Щоправда, в регіонах з населенням не українського етносу державним службовцям треба знати, крім державної, також відповідні мови. За те їм і платять державні гроші.

Зросійщеність українців мине як нежить, а росіяни етнічні люблять Україну, як і українська діаспора любить Росію. Та й всі українці люблять позбавлених імперського синдрому людей сусідніх держав. Отож братання, взаємопрощення і єднання.

В Запорізькій області є, до речі, село Маківка. Можливо, є такі топоніми і в інших областях. Нехай і вони стануть місцем планових і урочистих заходів. Назва наче спеціально придумана. Зійдімо на вершину-маківку нашої єдності!

Пропонується в Дні братання і всепрощення публічно і вдома сімейно читати книгу Січеслов (Січеслов.– І.П.В. АПН України-НОЦ «Січова академія”, Запоріжжя-Київ-Запоріжжя, 2003-2010 рр. С 410), співати українські гімни, думи і пісні. Носити значки, робити наклейки з символом „Маківки” – квіткою маку-самосійки, маку польового, дикого – та з символом Духу Січі, іншими українськими символами.

В ці дні забороняється сквернословити. Рекомендується старанно прибирати хату і двір, всяке сміття, пити тільки українське пиво, пекти маків’яники і пригощати ними один одного. Проводити масові гуляння з братанням і вітанням „Живий Дух Січі! – Навіки живий!” та з ритуальним проханням прощення, братання.

Ритуал братання такий. Особи, які домовились побрататися, обмінюються Українськими Книгами пам’яті „Січеслов” з відповідними написами в такому порядку дій: 1)стають один проти одного; 2) разом проговорюють: „Прошу тебе, друже (ім’я), стати мені побратимом, а я буду побратимом тобі від нині і на весь час во віки віків”. До цих слів можуть бути додані інші слова, які вони побажають сказати один одному. 3) Разом здійснюють жест триперста: великий палець і мизинець з’єднують, а останні три пальця вирівнюють і послідовно покладають їх спочатку на чоло зі словом „Знаю”, затим на праве плече зі словом „Переконаний” і затим на ліве плече зі словом „Вірю”. До уст підноситься символ Духу Січі, який краще мати на персні або на нігті великого пальця, і промовляється характерницька фраза дії – „Волею характерника з Духом Січі!”. 4)Передають один одному Книги. 5)Побратими обіймаються і продовжують вільне спілкування.

2010-й рік є роком ювілейним для „Маківки”. Отож мають і ритуали деякі бути щоденними, як-от: вітання „Живий Дух Січі! – Навіки живий!”, носіння значків, тримання на покутті і читання Української Книги пам’яті „Січеслов”, не сквернословити; а інші повторюватися щомісяця, у перші суботи та неділі. Побратими зустрічаються в ці дні для спілкування.

Заклик про урочистості в Дні Маківки адресований перш за все політичній еліті. Адже протягом усієї української історії імперських полонів у міру того, як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Відповідно слабшало усвідомлення нею української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст. з її Духом Січі, що вибухнув і розлився по всіх територіях розселення українців. Незалежна Україна не тільки породжує нову політичну еліту, але й повертає еліті старій відчуття України.

Живий Дух Січі! Навіки живий!

Ю.Гапон.

Науково-освітній центр „Січова академія” ЗССПК.