Один факт із життя «татарсько-запорозького» футуриста
10.08.2007
Газета «Літературна Україна» 12 липня опублікувала статтю професора Дмитра Горбачова «Син українських степів», в якій йдеться про нашого земляка Давида Бурлюка (1882–1967). Саме його американці називали «американський Ван Гог», японці – «батьком японського футуризму», Володимир Маяковський – своїм правдивим навчителем. Сам себе Бурлюк називав «татарсько-запорозьким футуристом» (татарські предки – Бурляг – українізувалися за сивої давнини) або «батьком всеросійського футуризму» (у російськомовній версії: «отцом русского футуризма»), пише професор Дмитро Горбачов.
Свого українства художник Давид Бурлюк ніколи не зрікався і принагідно завжди наголошував на ньому. У своїй книжці «Спогади футуриста» (1930 рік) він писав: «З боку батькового – українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько “Писарчуки”. Ми були писарями Запорізького Війська... У 1915-му я намалював картину “Святослав”, стиль старовинного українського живопису... Україна в моїй особі має свого найвірнішого сина. Мій колорит глибоко національний. Жовтогарячі зелено-жовті, червоні, сині тони б’ють ніагарами з-під мого пензля... Як уродженець українських степів я завжди був схильний переважно до горизонтальних форматів, і лише останнім часом, вочевидь під впливом країни хмарочосів, у мене дедалі частіше з’являються вертикальні формати. У моєму житті я намалював безліч українських баских коней. І мені могло б пасувати наймення, перефразовуючи Геродота, “співця кобилиць”. Добре б частину моїх картин перевезти в Україну, мою любу Батьківщину».
Як відомо, останні роки Давид Бурлюк прожив в Америці, але не поривав зв’язків з Україною і навіть хотів їх поновити ширше. Він надіслав лист до Державного музею українського мистецтва у Києві із пропозицією влаштувати виставку його творів на батьківщині. Але... представники Міністерства культури СРСР відмовили і до Нью-Йорка надіслали таку відповідь-відписку. «На жаль, пристати на Вашу пропозицію не можемо, поза як музейні стіни завішані іншими картинами. Вільних місць немає».
Напрошується паралель. Юлія Солнцева, дружина Олександра Довженка, просила виділити дві–три кімнати для виставки художньої спадщини і документів Олександра Петровича. Але їй сказали працівники художнього музею, що задовольнити прохання не можуть, а можуть надати лише одну кімнату. Юлія Солнцева розсердилась і значна частина цієї спадщини загубилася, так і не побачена земляками.
Подібна пропозиція надійшла й до Третьяковської галереї та ленінградського Російського музею, але відповіді від них Давид Бурлюк не одержав. У вищезазначеній статті надрукований згаданий лист до Державного музею українського мистецтва в Києві. Наведемо його: «Дорогие друзья-директорат музея: я, Давид, Маруся (жена) и наш художественный директор Элла Яффе – можем привести на Украину в Киев, в Ваш музей выставку Бурлюка – 80-летие – и его друзей – выдающихся американских художников. Хорошо было бы эту выставку организовать на Родной земле Бурлюка Украине!!! Зависит от вас.
С приветом, Давид, Маруся Бурлюки».
Ось такий епізод з біографії Давида Бурлюка, думаю, вартий уваги наших читачів.
Павло ПАРАСКЕВИЧ
Гривна-СВ, 2007-08-10 (стр. 13)
Публікація першоджерела мовою оригіналу
