Перший редактор
Попередницю «Нового дня» - газету «Ленінський прапор» - першим благословив у світ Володимир Якович Бровченко, людина в Україні відома.
Наш кореспондент побував у Києві на квартирі визнаного майстра слова. Пропонуємо виклад розмови з письменником.
- Володимире Яковичу, дай Вам Бог здоров’я і можливість підготувати ще не одну поетичну книжку. І з Вашого дозволу прошу повернути стрілки Вічного годинника на півстоліття назад. До того часу, коли у Херсоні з’явилася друга за ліком обласна газета - молодіжна.
- На той час (це кінець 1959 року) в трьох чи чотирьох областях України справді не було молодіжних, або, як тоді казали у верхах, комсомольських газет. Цей «недогляд» запланували компенсувати на початку 60-х років. Із приводу цього було прийнято рішення тодішнього ЦК КПРС. Тоді без дозволу партії не могли прийняти на роботу підчитувача чи коректора, а то й прибиральницю. Штатні розписи затверджувалися там, у центрі. В Московії!
Звістка про відкриття у Херсоні ще однієї газети викликала велику радість. До того існувала лише одна газета - компартійна «Наддніпрянська правда».
- Ви на той час працювали у «Наддніпрянці»…
- Ні, я працював у обкомі комсомолу керівником лекторської групи. Першим секретарем обкому партії тоді був Петро Матвійович Єлістратов.За освітою я інженер-механік. Хоча, приїхавши зі степової глибинки в Одесу, довго ходив біля вхідних дверей університету, бо хотів бути філологом. А навпроти головного університетського корпусу знаходився консервний інститут, у який подали вступні документи мої два однокашники. От і я пішов за сільським гуртом… І вступив.
Та, вивчаючи механіку і опір матеріалів, продовжував заняття шкільних років - писав вірші. Це заслуга сільських учителів-мовників - і Лідії Іванівни Мусіяки, і Марії Омелянівни Кругляк… Вони як могли прихиляли до рідного слова. Я і твори часто віршами писав. І вчителі, не знаючи, що ставити, оцінювали мої роботи відмінними оцінками.
Але не тільки література і мова мене цікавили. Ще одна любов - футбол. Я був капітаном футбольної команди, яка посідала перше місце в області, розгромивши у фіналі Кіровоградську спортшколу. Був капітаном заводської футбольної команди.
Потім тягнувся до сцени, до співу… Але доля повернулася по-своєму.
Після закінчення інституту одержав призначення у Херсон, де проходив переддипломну практику на консервному комбінаті імені товариша Сталіна. Хоча пропонували вищі посади на підприємствах Казахстану, Молдови, інших республік. Подумалося тоді: «Як же мені в тому Казахстані без українського слова?..».
- Вас на той час література у свій бран серйозно взяла?
- Аякже! Я тоді друкувався у одеській україномовній газеті «Чорноморська комуна» завдяки відомим поетам Євгену Бандуренку, Володимиру Гетьману, Івану Рядченку…
Але повернемося до мого переїзду у Херсон. На комбінаті імені Сталіна мені «висвітилася» посада механіка котельного цеху. Не відмовився і почав працювати. Зважаючи на молодий вік, мене обирають комсоргом підприємства. Аякже: молодий інженер, в інституті був комсоргом курсу, підготовлений, «морально выдержан»…
У комбінатівському бараку біля прохідної для моєї родини (я з моєю Лесею одружився ще в інституті) виділили маленьку кімнатку. На руках дружини вже був маленький Миколка - наш старший син.
Працював по-селянськи відповідально і про іншу роботу навіть гадки не мав. Та повороти долі, сказано, не завжди прогнозовані.
Мене запросили виступити на якомусь зібранні. А першим секретарем міськкому комсомолу був тоді Паша Маркобок. Це був чоловік неказенний, до творчих людей ставився з пієтетом. А я на тому зібранні ще й виявився єдиним україномовним оратором, за що після здивування публіки ще й дружні оплески заслужив.
На другий день мені дзвонять із приймальні директора комбінату: «Вас викликають до міськкому комсомолу!» Мабуть, думаю, щось ляпнув не те, буде «дєло» (сміється). Пішов. Приймав сам перший. Зайшов. Маркобок відразу до справи: «Єсть така пропозиція у нас - послати вас на звільнену комсомольську роботу. Ви погодитесь?». Я кажу: «А як же моє інженерство? Я ж тільки ввійшов у курс справ».
- До речі, я знаю, що слова «котельня» і «білі комірці» (інженери) не надто в’яжуться…
- Не було в мене ні білого комірця, ні білих рукавичок. За тодішню зарплату (90 карбованців) ми з дружиною, яка працювала у школі на Воєнці, купили мені комбінезон і галстук. А цех - це шахтарський забій: вугілля, пилюга… П’ять котлів, три турбіни… Весь комбінат потрібно безперебійно забезпечувати парою і електрикою. І вся відповідальність, вважайте, на мені…
- Що ж Ви відповіли товаришеві Маркобоку?
- Сказав відверто: до прийняття рішення не готовий. Той на своєму: ми думаємо, що ви впораєтеся. Ми рекомендуємо вас звільненим секретарем комітету комсомолу у судномеханічний технікум. Я про своє: «Я ж втрачу свій фах…». «Нічого, - каже Маркобок, - я домовився з директором технікуму, що будете й викладати…». Тоді я відповів коротко: «Давайте спробуємо».
А у технікумі - півтори тисячі комсомольців. Це ціла районна організація. Клопоту вистачало. Крім того, викладав майбутнім суднобудівникам предмет «Деталі машин», вів курсові проекти. Мене обрали членом бюро міськкому комсомолу. Одне слово, «общественный деятель»!
- А як же література? Прощай, слово, здрастуйте, комсомольські будні?...
- О-о, ні! Я вже на той час в Одеському книжковому видавництві видав збірочку «Шумлять жита». Весь мій світ тоді (як і донині, до речі) там, у степу, без якого я себе не уявляю. За одну цю збірочку мене прийняли до Спілки письменників України, у якій перебували класики української літератури Рильський, Тичина, Малишко, Головко, Панч…
Я виступаю з віршами перед людьми, відвідую обласне літоб’єднання, яким тоді керував редактор «Наддніпрянської правди» Петро Рєзніков. Одне слово, вбираюся у літературне пір’я. У літоб’єднанні тоді перебували відомі херсонські письменники і журналісти - Никифір Білокінь, Алевтина Дрозд, Наум Фогель, Юрій Голобородько…
Не пам’ятаю, скільки я тоді пропрацював у технікумі. Більше двох років, мабуть. Новий поворот долі: «Є пропозиція взяти тебе на посаду керівника лекторської групи обкому комсомолу».
На своїй новій посаді об’їздив я і обходив усю Таврію - від Скадовська до Верхнього Рогачика, від Генічеська до Високопілля. У пам’ятку мені хвилі Чорного і Азовського морів, асканійська цілина… І все - на перекладних!
Шкода, що я тоді не вів щоденники, бо зараз всього і не згадаєш. То вже потім виправився. Це допомогло мені видати велику книгу спогадів, де є рядки і про «Ленінський прапор», який мені випало першому редагувати.
- Не можна ж, мабуть, сказати, що Вас призначили на таку відповідальну посаду виключно з міркувань «твердої ідейної переконаності»…
- Працюючи керівником лекторської групи, я об’їздив і обійшов усю Херсонщину. Поспішав і на ранкове доїння на ферму, і в поле до механізаторів, і на стапелі до суднобудівників… Розповідав людям не тільки про високі матерії, а й занотовував побачене й почуте. Повернувшись у Херсон, дописував до «Наддніпрянської правди». Редактор газети Петро Рєзніков мене завжди підтримував. Я, зокрема, опублікував на шпальтах головної газети області кілька нарисів. Мене публіцистика більше вабила, ніж інформації про надої чи гектари. А цю ж газету уважно читав і сам перший секретар обкому Петро Матвійович Єлістратов. І коли постало питання про відкриття обласної комсомольської газети, господар області запропонував: «Доручити Бровченку. Хай організує колектив і будемо розпочинати видавати газету».
- Назва її у Херсоні народилася?
- Ні, її «спустили» з Києва: буде «Ленінський прапор»! О-о, тоді цих «прапорів» і «правд» вистачало!
Так я очолив новий творчий колектив. Зауважте: україномовної «молодіжки». І це - за так званого тоталітаризму! Майже всі тодішні обласні партійні і комсомольські газети видавалися саме українською, а не так, як зараз, в «епоху демократії», коли ми «незалежні і вільні». Російськомовними було лише кілька газет - в Одесі, Дніпропетровську, Львові, Запоріжжжі… А зараз? І оці песиголовці ще й борються за двомовність!
- І хто ж вони були, ті першопрохідці?
- Віра Якименко, Давид Файнштейн, Олена Любомська, Владислав Добуш, Гена Профатілов, Юра Голобородько, Володимир Чепіга, Лідія Кудрявцева, Павло Цокота, фотокореспондент Микола Карабута… Може, когось, на жаль, і забув (півстоліття спливло!), то хай пробачать.
- Володимире Яковичу, всі мали журналістську освіту?
- Ні, не всі! Але були й професіонали, які і мене наставляли щодо верстки газети, нюансів кореспондентської роботи… Це ж ціла наука, яку я здобував на практиці! Професійними журналістами були відповідальний секретар Давид Файнштейн, кореспонденти Гена Профатілов, Владислав Добуш… Але всі ми без винятку були причетні до слова.
- Газета виходила тричі на тиждень?
- Здається, так. Тричі на тиждень форматом А-3. Окремі номери газети у мене в архівах десь збереглися.
Коротше. Взялися ми за діло енергійно, і газета стала утверджуватися. Почав зростати тираж. З’явилися позаштатні кореспонденти у районах. Ні, не Павлики Морозови! Це були співробітники районних газет, спеціалісти сільського господарства, школярі-старшокласники… Нас почали знати і з нами рахуватися. Ми стали виховувати нову літературну зміну. При газеті щотижня діяла літстудія. Проводили семінари позаштатних кореспондентів. Редакція кревно була зацікавлена в заохоченні людей до творення молодіжної газети.
- У відрядження журналісти часто їздили?
- Дуже часто! Я й сам виїздив. І це при тому, що власного транспорту ми не мали. Навіть телефонів було мало: у редактора, у двох кімнатах, де засідали по чотири-п’ять відділів…
- Редакція знаходилася по вулиці Карла Маркса?
- Ні, по іншій. Здається, Декабристів. Містилася газета у старій хаті-розвалюсі.
- Часто викликали на килим?
- Нас не терзали, оскільки ми тільки розгортали діяльність. Правда, і обком партії, і обком комсомолу долучали до написання якихось документів. Але я домовився з керівництвом обкому комсомолу, щоб журналістів від основної роботи не відривали, бо ця робота у них - напружена.
- Ну а як же партійне і комсомольське керівництво пресою?
- Партійне керівництво підтримувало. Єлістратов до мене ставився з якоюсь (мушу сказати) симпатією, хоча у близьких стосунках не був. Йому подобалися мої публікації. До того ж, Петро Матвійович полюбляв спілкуватися з художниками і письменниками.
- А відповіді на критичні виступи газети?
- В обов’язковому порядку! Всі виступи, а особливо критичні, були на особливому контролі. На жаль, нині такої практики нема.
- Володимире Яковичу, Ви редагували «Ленінський прапор» недовго. Чому?
- Редактор «Наддніпрянської правди» Петро Рєзніков почав хворіти. І постало питання про нове керівництво головною газетою Херсонщини. Мене викликав до себе Єлістратов: «Ось тобі конверт. Тут документи на представлення тебе редактором обласної партійної газети». Кажу: якщо наказуєте, то я цей конверт у Київ повезу.
Мені тоді ще й тридцяти не було. Приїхав я у столицю на вулицю Банкову - у відділ пропаганди ЦК КПУ. Завсектору газет Микола Іщенко, аби випробувати мої ділові та ідеологічні якості, дав доручення оглянути за півроку обласну партійну газету і дати їй свою оцінку. Робив я цей огляд днів десять. Той огляд на 25 друкованих сторінок. У відділі перечитали, оцінили... А невдовзі ведуть мене до секретаря ЦК КПУ Скаби. Той переглядає мої документи, розпитує і підходить до головного: «Товариші кажуть, що ви могли б бути редактором обласної партійної газети. Могло б таке статися. Але у вас є один недолік: ви ще дуже молодий. Є інша пропозиція - взяти вас в апарат ЦК…».
Прозвучало, як грім з ясного неба!
Телефоную з так званого телефону «ВеЧе» Єлістратову: «Не затверджують. Пропонують працювати в апараті ЦК». Пауза, а потім: «Це робить нам честь - он які ми кадри виховуємо! І знай: вдруге ЦК не пропонує».
Порадився з дружиною, рідними і залишив Херсон. Як виявилося, назовсім.
- Згадуєте місто юності?
- Згадую…
По хвилюючій паузі Володимир Бровченко, перший редактор «Ленінського прапора», із якого постав незалежний тижневик «Новий день», взяв чистий аркуш паперу і першим привітав із ювілеєм газету, якій віддав частину своєї душі і таланту.
Про першого редактора «Ленінського прапора» - «Нового дня»
Володимир Якович Бровченко - український поет. Заслужений діяч мистецтв України.
Народився 1 червня 1931 р. в с. Мала Виска (тепер місто) Кіровоградської області.
Закінчив у 1955 р. Одеський технологічний інститут харчової та холодильної промисловості.
Нагороджений орденами і медалями.
У 1973-1979 рр. - головний редактор журналу «Дніпро», з 1979-го - голова правління Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном. Друкується з 1953 р.
Автор збірок «Шумлять жита» (1956), «Зустрічайте сонце» (1959), «Найдорожче» (1981), «Навперейми літам» (1981), «Повернення з літа» (1985), роману у віршах «Як Мамай до Канади їздив» (1984) та ін.
Деякі поезії покладено на музику.
Окремі твори Бровченка перекладено російською та англійською мовами.
Автор поетичних збірок: «Шумлять жита», «Зустрічайте сонце», «Скеля Любові», «Не розстріляні зорі», «Перелоги», «На крилах вечорів», «Думна гора», «Сурми», «Вічний жайвір», «Погода на завтра», «Навперейми літам», «Повернення з літа», «Вогонь на обрії», «Вибране», «За тиждень до воскресіння», «Страсний четвер», «Свічка під вітром», «Повернення Богородиці», «Презентація з молитвою», «Мала Виска. Степова книга»; роману у віршах «Як Мамай до Канади їздив»; збірників пісень «Вірність», «Материне поле», «Голуби», «Згадай мене».
Лауреат літературної премії імені П. Тичини, Міжнародної премії імені В. Винниченка.
Василь Піддубняк
“Новий день”.- №4(4894).- 21.01.2010.- стр.1-3