«Піккардійська терція»: відверто, патріотично і без пафосу
Вони співають разом вже 22 роки, але без музичного супроводу (а капелла). В репертуарі секстету є пісні найрізноманітніші (від народних до класичних, від попси до року), але про них самих говорять вже як про класиків. Своїми виступами по радіо чи телебаченню радують нечасто (бо славнозвісний “неформат”), але їхні концерти збирають повні зали і викликають загальний захват. І Херсон не став винятком.
Вокальна формація “Піккардійська терція” 10 жовтня вперше виступила в Херсоні, хоча з нашим регіоном хлопці знайомі ще по “Таврійських іграх” – виступали у Каховці два десятки років тому. А зараз триває тур колективу по Сходу і Півдню України. Співають свої найкращі пісні – з 1993 року і дотепер.
“Піккардійська терція” утворена 24 вересня 1992 року у Львові (Львівському музичному училищі) як квартет: Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Андрій Капраль і Богдан Богач. Термін “Піккардійська Терція” взято з теоретичних праць композитора Анатолія Кос-Анатольського. Ця назва виникла на рубежі XVI–XVII ст. у французькій провінції Піккардія. Згодом її широко використовували у своїй творчості академічні композитори: Георг Гендель, Йоган- Себастьян Бах та інші.
У житті ці шестеро дуже позитивні, життєрадісні та жартівливі, розуміють один одного з півслова та отримують від життя та роботи задоволення. Саме так каже про них гастрольний менеджер Роман Смотров і зізнається, що працювати з цим колективом дуже приємно. І хоча в побуті вони розмовляють різними мовами (Роману, як вихідцю зі Сходу, зручніше російською, а львівський колектив – українською) це проблемою не стало. Більше того – навіть спільних знайомих знайшли! Незважаючи на те, що часу, як завжди, не вистачало (кожен день – нове місто, новий концерт), від спілкування “піккардійці” не відмовилися. Розмовляти доводилося уривками, але враження від улюбленого колективу це не спотворило. Тож знайомтесь ближче з двома із шести солістів “Піккардійської терції”: Ярослав Нудик і Андрій Капраль. А почалась розмова з вибачення за те, що за 22 роки свого існування “Піккардійська терція” в Херсоні жодного разу ще не була...
Частина перша.
Історично-лірична
Ярослав Нудик
- Пане Ярославе, давайте почнемо з історії “Піккардійської терції”...
- Це дуже довго. Був спочатку змішаний хор – чоловічий склад і жіночий. Жіночий склад у силу того, що у них з’явилися хлопці, перестав ходити на репетиції. З 12 хористів лишилося кілька хлопців, які потім трансформувалися у вокальний ансамбль “Піккардійська терція”. Відлік діяльності ведемо від першого виступу під час студентського свята 24 вересня 1992 року на сцені Львівського університету. До речі, дві пісні, які тоді ми представили на суд глядача, не викидаємо з репертуару досі – “Горіла сосна” в обробці Бортнянського і “Туман яром” в обробці “Піккардійської терції” і гурту “Краяни”.
- Чому вирішили співати а капелла?
- Я вам скажу відверто, що були дуже дорогі фонограми. На “Червоній руті”, в 1993 році, в Донецьку “Піккардійська терція” була ще не акапельним колективом, а квартетом, який співає під “мінус” фонограму. Тоді ми гроші десь позичили, потім довго віддавали... Це дуже дорого коштувало, та й було не наше, як потім з’ясувалося. І ми зрозуміли, що цей момент є легший, і ми в темі, бо в хорі все життя співали, і нам не звикати, щоб кожен свою партію тримав. Ми навіть ні на кого не опиралися – просто взяли ритм. Одна з перших наших естрадних пісень – “Сумна я була”, такий блюз на українську народну пісню, вона ритмова, її цікаво співати, зручно. Відтоді і почалося випробовування усіх стилів музики і перекладання на а капелла. В нас в одній з пісень є навіть елементи ритм-н-блюзу. Ми не стандартний акапельний колектив. Є стала думка, що вся акапельна музика вже давно написана, і її просто треба співати. Я вважаю, що ми зробили переворот, тому що під а капелла співаємо попсу, рок, рок-н-ролл, джаз, блюз – що завгодно. Чому вибрали цей шлях – тому, що так ніхто не співав.
- А сумніви, що пісні у такому незвичному виконанні в ротацію не візьмуть, були?
- Якщо б ми про це тоді думали – не дожили б дотепер. Бо абсолютно не ставили собі за мету зробити цей проект комерційним. Ми просто хотіли його донести до людей. Мені здається, що всі колективи, які перші свої репетиції починають з питання, по скільки баксів ми завтра будемо заробляти, не живуть довго. Ми дуже довго не заробляли грошей. Дуже довго. Свій перший гонорар у 5 доларів заробили на лакофарбовому заводі (як зараз пам’ятаю) на дєнь Перемоги у 96- му. А за чотири роки в нас щороку з’являлося по новому альбому, репертуаром з яких ми користуємось і досьогодні, і не можемо зняти з репертуару тому, що люди просять, щоб ці пісні обов’язково були.
- А буває, що пісня вже набридла донесхочу, а співати треба?
- Буває! Ще й як буває! У кожного є така пісня, яка вже настільки набридла... Але мусимо співати. Ми вже, по великій частині, самі собі не належимо...
- Зате співати “під фанеру” Вам не доводилося...
- Як не доводилось? Ще й як доводилося! Нечасто, звичайно. Просять, слізно просять, просто вимагають співати під фонограму на всіх тих новорічних програмах, бо не хочуть возитися. Хоча це, в принципі, дуже дивно – зараз у нас апаратура є дуже кльова. В Польщі, наприклад, на рівні провінційного телебачення роблять концерти наживо, а у нас бояться...
- До речі, як Ви оцінюєте стан сучасної української музики?
- Якісна музика в Україні завжди була і є. Інша справа, що під впливом нашого північно-східного сусіда, від Росії, йде вплив низькопробної музики. Є люди, які люблять і ходять на низкопробщину. Нема проблем. Якщо вони мають свого глядача – нехай приїжджають, не всім же слухати “Піккардійську терцію”. Але справа в тому, що вони виховують несмак у наших дітей. Я, наприклад, маю онуків, і я не хочу, щоб вони росли на москальській мові... (У цей час повз проходить немолода жіночка і живо коментує почуте: “Це розумна людина, бачите, правильно каже...”) ...Є російська музика, а є музика з Росії – це зовсім різні речі. Я своїй дитині не буду заважати читати в оригіналі Пастернака чи слухати Чайковського, хоч вважаю, що це український композитор.
- Ви співаєте 12 мовами. Це важко?
- У нас є пісні 12 мовами, але ми не говоримо ними. Ми знаємо про що ці пісні, розуміємо зміст, більшу частину слів, зворотів. Спочатку вивчали пісні на слух, потім – транскрипцію, вимову, наскільки це можна було зробити, відтворити музично. З іноземних мов ближче польська, бо ми виросли біля Польщі, і для галичан вона вже навіть не іноземна (як у вас – російська).
- Гастролюєте більше за кордоном чи Україною?
- Стараємося гастролювати Україною, тим більше, що є така можливість. За цей рік у нас вже другий тур по Півдню та Сходу. І це дуже прикольні гастролі. Дуже милі, дуже класні. Багато людей підходять, і люди тут зовсім інакші, ніж у нас. Зараз важливо знати свою географію, дітей виховувати так, що Україна перш за все, а потім вже закордон. А закордон сам прийде до тебе. Як Воланд сказав Маргариті: “Ніколи нічого не проси. Особливо в тих, хто сильніший за тебе”. Це трошки інше, але воно приблизно є так. Ми часто буваємо за кордоном – ну й що? Вірите, мені нема що розказати. А звідси приїду – буде про що. З закордону у нас гарними були кілька поїздок, де ми виступали, наприклад, в дипломатичних місіях. Якось Роман Шпек організовував наш концерт в Брюселі, зібрав 400 людей зі всіх посольств. Можете собі уявити, скільки послів, дипломатичних представників! Поспілкувався зі шведом, з французом... Дуже приємний молодий чоловік, представник Казахстану в НАТО, каже: “Знаю гімн український, і завжди дивувався, не міг зрозуміти, ми, напевно, з вами якісь родичі” – “Чого?” – питаю. “Ну, там же слова: “Всі ми браття казахського роду...” А й справді: ми говоримо казаХ, а в них цей звук середній між Х і К. Я в армії з казахами служив. Оце цікаво! На 20-річчя незалежності Міністерство культури “підписало” нас на 5 чи 6 концертів на рівні посольств України – Польща, Німеччина, Швеція, Франція... Концерт був у вигляді такого величезного фуршету. Це було теж прикольно...
- Прислухаєтесь до своєї публіки?
- Хочеться відповісти якось пафосно... Але ми просто виходимо і співаємо. Якщо людині не подобається – вона ніколи не прийде на наш концерт вдруге. А я бачив людей, які приходять по 10-15 разів. І заради цього можна працювати. Ми попрацювали, маємо надбання, великий репертуар, що вистачить на кілька концертів. Я розумію, що треба бути чесним – це правда, це без пафосу. Я чесний. Я дивлюся людям в очі. І мені не соромно.
- А буває, що на концерті мало глядачів?
- Найменше глядачів було в Італії, я навіть пам'ятаю місто – Казерта. Греко-католицка церква організовувала концерти на день матері для наших жіночок, що працюють в Італії. На той час, початок 2000-х, їх там було мільйон. По Італії їздили “агітбригадою”: ми, Дворський, Оксана Білозір і дует “Писанка” з Чернівців. Жіночки всюди приходили, а там якось не розрахували, і зробили концерт зарано, жіночки були на своїх роботах. В залі місць на 400 було десь чоловік пять-шість... Ну, більше десяти точно не було. І тут виходить Дворський і каже: “Слухайте, а ви можете якось разом сісти?” Отакий концерт. Все було суперово. І це такі моменти, заради яких варто жити.
Частина друга.
Сучасно-патріотична
Андрій Капраль
- Чи відбилися події останнього року на вашому репертуарі?
- Ми не той колектив, який пише пісні під соціальний стан. Нам головне, щоб люди за час нашого виступу не думали про ті негативи, які, на жаль, нас зараз оточують з усіх боків. Але за останній час люди більше об’єднались і розуміють, яка загроза може бути, хто є агресор – все явно і все видно. Люди показали, що готові боротися з будь-якими негативними закликами в бік нашої країни.
- І все ж саме Ваша “Плине кача” стала піснею-символом...
- Якщо хтось думає, що це пісня спеціально під події – ні. Пісню ми співали раніше просто за столом з друзями – поетами, художниками. Записали її у 2001 році. Знали на той час, що пісня лемківська (і зараз не виключаємо цю версію), але наскільки тепер взнали докладніше, вона походить із Закарпаття, народжена десь у 1939 році, коли регулярна угорська армія наступала на Закарпатську Україну, тоді Закарпатську Народну Республіку. І в одному селі семінаристи (фактично, студенти) пішли проти регулярної армії, яка переважала їх у кілька разів чисельністю. Це свого роду теж були Крути. Звичайно, вижити їм не вдалося – всі загинули, і їхні тіла просто кидали у річку Тису. На той час місцевість та називалася навіть Красне Поле – від того, що вода була червона від крові. А чому кача – бо в Україні качка символізує матір. Плине кача по Тиснині – це символ горя матері.
- Виступаючи на Майдані, ви цю пісню виконували?
- Ні, ми приїжджали просто підтримати людей. І про те, що пісня стала трагічним символом, навіть не знали. Нам про це потім розповіли. Так вийшло, що Михаїл Жизнєвський, один з перших загиблих на Майдані, приїхав сюди з Білорусі, дуже цікавився українським мистецтвом. Цю пісню він знав. Я не знаю, чи людина відчувала, але він просто сказав своїм друзям: якщо я загину, я би вас попросив, щоб на моєму похороні звучала ця пісня. Коли його тіло несли по Майдану, включили запис пісні в нашому виконанні, хоча і до нас її виконували кілька українських співаків. Але так вийшло, що саме наша версія якось найбільше торкнулася людей.
- Що відчували, дізнавшись про це?
- Складно про це говорити. Я не знаю, чи хотів би якийсь артист, щоб його пісня саме за цих обставин стала його візитівко... Але якщо тільки через цю пісню ми будемо частинкою історії нашої країни, то це вже буде приємно. Та ми на цьому рекламу собі не робимо. Ми її співаємо, тому що це шана тим людям, які за нашу свободу поклали своє життя. Ми хочемо показати, що підтримуємо і родичів загиблих, і вшановуємо пам'ять загиблих на Майдані, і хлопців, які в мусять гинути через чиїсь фінансові чи ідеологічні інтереси. Це, напевно, в крові. Бо у нас кожна друга родина була вивезена у Сибір, у багатьох родинах повбивали багато людей, і це тільки за те, що вони по іншому мислили. Але в нас є і інші пісні, дуже багато пісень. Це і “Старенький трамвай”, і “Львів” пісень, і ми намагаємось їх виконати на всіх концертах, у всіх містах, де виступаємо.
- Чи спостерігаєте зростання патріотизму?
- Патріотизм є у всіх, тільки він проявляється в різних ситуаціях. Зрештою, не можна казати, що хтось більший патріот, хтось менший. Зараз стираються оті дурні кордони, придумані “неліквідами”, про те, що ми різні. Ми всі однакові люди, ми всі християни, ми всі слов'яни, ми маємо жити на своїй землі поважати і любити один одного – не має значення, де ти народився і де живеш. Багато хто зі Львова чи Івано-Франківська живе багато років десь під Луганськом, а з Херсонщини – на Західній Україні. Україна справді є цілою і єдиною. Все решта – просто гра слів, гра м'язів. І хочеться, щоб народ насправді був мудрішим, щоб він міг почути в словах брехні брехню, щоб всі діти, які йдуть служити зараз, поверталися живими, щоб батьки не втрачали своїх дітей. Ми дуже сильний і мудрий народ. І тільки своєю мудрістю і повагою до самих себе можливо усе це перебороти. І чомусь зараз, як ніколи, я вірю в те, що наша країна справді за кілька років стане на високий щабель, і нею будуть гордитися всі, і з нею будуть по-справжньому вести серйозні розмови. Бог є на світі і він все бачить. Не через нашу волю все це відбувається, і я просто бажаю Божого благословення на всіх нас, на нашу землю – і все в нас буде.
Джерело інформації: Газета "Вгору"
