on-line с 20.02.06

Арт-блог

03.11.2020, 10:46

Ноябрь-2020

Мне мил ноябрь - предшественник зимы, Хоть самодур и нравом переменчив, С дождём и снегом, властью ранней тьмы, При свете фонарей почти застенчив... Люблю туманы, хруст подстывших луж, Незрячесть к лицам, дом с горячим чаем Ноябрь суров и сентиментам чужд, Скуп на цвета... Но так порой отчаян! Вдруг впустит солнце. И оно, спеша, День рассветит, раскрасит, отогреет... Весна - и только. Вот тогда Душа Вся встрепенётся и ...зазеленеет Алла Мироненко

Случайное фото

Голосование

Что для вас служит основным источником информации по истории?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календарь событий

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

Новости региона

16.09.2021, 12:02

У Херсоні до Дня міста відбудеться циркове шоу

16.09.2021, 11:41

Запорізькі археологи знайшли на Херсонщині середньовічну піч часів Київської Русі

16.09.2021, 11:20

У Херсоні з'явився кримськотатарський громадсько-культурний простір

> Темы > Литература > Литераторы в Таврии > По бруку - зі світильником

По бруку - зі світильником

«Узагалі письменник ніколи нічого не вигадує: у будь-якому замислі так чи інакше трансформується живе життя». Ці нелукаві слова прекрасного прозаїка-мандрівника Юрія Казакова спали на думку після прочитання книги прози Бориса Прищепи «Дорога до себе», яку випало мені редагувати.
У цій простій на перший погляд назві закладений глибокий філософський парадокс. Справді-бо. Дорога до себе - це, передусім, дорога... від себе: до діючих осіб і перебутих обставин, непересічних історій та напівзабутих епізодів, переживань і задумів...

Спершу - життєвий досвід, відтак - літературна вправність. І того й іншого Борисові Прищепі не позичати: «Десь серед моїх героїв і я». Хоча можна й не погодитися: не десь, а на першому плані, про кого не йшлося б - про заступника голови Раднаркому Олександра Цюрупу чи Григорія (оповідання «Жменя землі з батькового двору»), письменника Костянтина Кудієвського («Рідний причал») чи Петра, Дусю і їхніх двійко синів («Кінбурнська коса»), талановитого скульптора Анатолія Шаталова чи Жвавенького («Беркут» та його в'язні...»).
Письменник кожного зі своїх героїв, позитивних чи негативних, нарівно виписує ретельно і добросовісно - щоправда, одних широким пензлем, а інших - лишень іронічним штришком, натяком, алегорією...

Як на мене, то стиль Борисової прози - більше художньо-публіцистичний, без естетичної дистиляції, з елементами лірики.
Лірика там, де важливо зачепити чутливі струни читачевої душі: «Під вікном глухо гупнуло яблуко. Це те, що лишалось на самому вершечку, подумав Григорій. Він не чіпав його навмисне, все ждав, коли саме впаде. А яблуко - як сонечко. Джонатан. Червонобоке, соковите... («Жменя землі з батькового двору»).
Публіцистична тональність там, де іншої не визнає не стільки сам автор, як обставини: «Тося Безбатченко, більше знаний за вуличним поганялом як Красунчик, кинув на пасажирське сидіння «Мерседеса» кейс із копіями документів про обрання його, Тосі Безбатченка, депутатом, та яке там депутатом, - народним депутатом України - і показав у простір нічного неба худу, кістляву дулю...» («Тося Безбатченко»).

Кілька штрихів - і Красунчик, як оті документи, уже й не людина наче, а її чванькуватий дублікат. І ота дуля не у бік виборчкому, а саме у небо: «От і я схопив за бороду...».
Осібне місце у книзі посідає нарис «Кінбурнська коса», справедливо поцінований кілька років тому всеукраїнською премією імені Івана Франка. Це скоріше не нарис навіть, а славень благоліпному і воднораз не надто пристосованому до благ цивілізації куточку між сипучими пісками і бунтівливими водами, жалючим сонцем і розгнузданими вітровіями... Втім, зі мною Борис Прищепа ніяк не погоджується: «Куди там Едемським кущам до Кінбурнської коси! Ген віддаляється конячина й котиться за обрій у марево літнього дня...».

І як тут не згадати ще одного глибокого шанованого мною і Борисом Григора Тютюнника: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».
...Найдовша ужитії земнім дорога - саме дорога до себе. Бо це не стільки рух у просторі, та й часі навіть, як у власній душі. Не по асфальту чи тротуарній плитці - по бруку. А тут уже не злукавиш, не обійдеш, не сфальшивит. На інших дорогах - трапляється, на цій - ні. І в тому ще раз переконує ця довершена, нелукава, багато у чому сповідальна книга. Саме сповіді нам нині найбільше бракує.

Василь Піддубняк
«Новий день».- №7 (5106).- 13.02.2014.- стр.20

Напишите свой комментарий

Введите число, которое Вы видите справа
Если Вам не видно изображения с числом - измените настройки браузера так, чтобы отображались картинки и перезагрузите страницу.