По бруку - зі світильником
«Узагалі письменник ніколи нічого не вигадує: у будь-якому замислі так чи інакше трансформується живе життя». Ці нелукаві слова прекрасного прозаїка-мандрівника Юрія Казакова спали на думку після прочитання книги прози Бориса Прищепи «Дорога до себе», яку випало мені редагувати.
У цій простій на перший погляд назві закладений глибокий філософський парадокс. Справді-бо. Дорога до себе - це, передусім, дорога... від себе: до діючих осіб і перебутих обставин, непересічних історій та напівзабутих епізодів, переживань і задумів...
Спершу - життєвий досвід, відтак - літературна вправність. І того й іншого Борисові Прищепі не позичати: «Десь серед моїх героїв і я». Хоча можна й не погодитися: не десь, а на першому плані, про кого не йшлося б - про заступника голови Раднаркому Олександра Цюрупу чи Григорія (оповідання «Жменя землі з батькового двору»), письменника Костянтина Кудієвського («Рідний причал») чи Петра, Дусю і їхніх двійко синів («Кінбурнська коса»), талановитого скульптора Анатолія Шаталова чи Жвавенького («Беркут» та його в'язні...»).
Письменник кожного зі своїх героїв, позитивних чи негативних, нарівно виписує ретельно і добросовісно - щоправда, одних широким пензлем, а інших - лишень іронічним штришком, натяком, алегорією...
Як на мене, то стиль Борисової прози - більше художньо-публіцистичний, без естетичної дистиляції, з елементами лірики.
Лірика там, де важливо зачепити чутливі струни читачевої душі: «Під вікном глухо гупнуло яблуко. Це те, що лишалось на самому вершечку, подумав Григорій. Він не чіпав його навмисне, все ждав, коли саме впаде. А яблуко - як сонечко. Джонатан. Червонобоке, соковите... («Жменя землі з батькового двору»).
Публіцистична тональність там, де іншої не визнає не стільки сам автор, як обставини: «Тося Безбатченко, більше знаний за вуличним поганялом як Красунчик, кинув на пасажирське сидіння «Мерседеса» кейс із копіями документів про обрання його, Тосі Безбатченка, депутатом, та яке там депутатом, - народним депутатом України - і показав у простір нічного неба худу, кістляву дулю...» («Тося Безбатченко»).
Кілька штрихів - і Красунчик, як оті документи, уже й не людина наче, а її чванькуватий дублікат. І ота дуля не у бік виборчкому, а саме у небо: «От і я схопив за бороду...».
Осібне місце у книзі посідає нарис «Кінбурнська коса», справедливо поцінований кілька років тому всеукраїнською премією імені Івана Франка. Це скоріше не нарис навіть, а славень благоліпному і воднораз не надто пристосованому до благ цивілізації куточку між сипучими пісками і бунтівливими водами, жалючим сонцем і розгнузданими вітровіями... Втім, зі мною Борис Прищепа ніяк не погоджується: «Куди там Едемським кущам до Кінбурнської коси! Ген віддаляється конячина й котиться за обрій у марево літнього дня...».
І як тут не згадати ще одного глибокого шанованого мною і Борисом Григора Тютюнника: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».
...Найдовша ужитії земнім дорога - саме дорога до себе. Бо це не стільки рух у просторі, та й часі навіть, як у власній душі. Не по асфальту чи тротуарній плитці - по бруку. А тут уже не злукавиш, не обійдеш, не сфальшивит. На інших дорогах - трапляється, на цій - ні. І в тому ще раз переконує ця довершена, нелукава, багато у чому сповідальна книга. Саме сповіді нам нині найбільше бракує.
Василь Піддубняк
«Новий день».- №7 (5106).- 13.02.2014.- стр.20
