Гомером, звісно, я не стану, —
Не той талант, не ті часи.
Проте й співать не перестану,
Любити буду доостану
Пісні чарівної краси.
Почуті мною на світанні,
Десь біля витоків струмка,
Вони влилися, як вітання,
Ввійшли уроками пізнання
В розкриту душу малюка.
Засяяли такі красоти,
Яких ніде більш не знайти;
Яка глибінь, які висоти,
А скільки сонця, чистоти.
А скільки свіжості нічної,
Що пахне травами степів,
А скільки щирості людської,
Що не знайдеться й берегів.
Так, я щасливий, що дитинство
Пройшло в полоні у пісень,
Що рідна пісня українська
Бриніла в душах у людей
У навіть той трагічний день.
Чи бачив сам, чи уявилось,
Чи хто зі старших дав цей план,-
Але, клянусь, що не приснилось
А з тайників душі пробилось
І освітилось, як екран:
Куди не глянеш — люди, люди,
Людський розлив понад Дніпром,
Жінки заплакані повсюди —
Тут не одне, видать, село
Прийшло до пристані сьогодні,—
Бо онде в ряд стоять вози,
А коні, стомлені й голодні,
Не відчуваючи грози,
Жують овес з обротьок повних.
Он гармоніст, кривий на ногу,
В шаленім відчаї душі
Гармошку рве і гне у бога...
Бо не по ньому та дорога,
Куди ідуть товариші.
А то стої... — чомусь упала,
Здається, мати трьох синів.
Ніхто й не чув, щоби ридала,
А бач, зомліло серце їй.
А он стоїть, напевне, тато —
Двох діточок на руки взяв,
Пухкенькі білі рученята
Обвили шию татуся.
А перед ними молодичка,
Великі очі аж кричать,
Кричить душа у степовички,
А губи зціплені мовчать.
І раптом —- лунко і заклично
Гудок розлігся над Дніпром...
І заридали степовички,
На груди впавши тим, кого
Родили, пестили, ласкали,
Над ким ночей недосипали,
Тим, з ким при місяці стояли...
Тепер від серця відривали.
«Віддать кінці», — команду чути,
І судно пристань покида.
«Не багатьом сюди вернутись»,—
Шепнула берегу вода.
Як зараз, в сонячній блакиті,
Я бачу білий пароплав.
На нім — мужчини, горем вбиті,
Стоять, печаллю оповиті,
Мов хто життя від них забрав.
А угорі, аж біля рубки,
Відразу видно — смільчаки,
Плече в плече, на плечі руки,
Серця звільнивши від розпуки,
Стоять три в ряд степовики.
І раптом звідти, з пароплава,
Від трьох отих степовиків,
Звилась у небо пісня брава
Незламним духом козаків:
«Ой там, ой там, ой там за Дунаєм,
Та за синім Дунаєм
Молодець гуляє, молодець гуляє...»
Обличчя бранців прояснилось,
Печаль відкинувши за борт,
Вони ту пісню підхопили,
І пролунав такий акорд,
Аж все здригнулося довкола:
«На свою Вкраїну, та на свою Україну
Ще раз подивлюся, ще раз подивлюся...»
І залились жінки сльозами
З дітьми малими на руках,
А пароплав з чоловіками
Все далі, далі, наче птах
Відносив тих, що хліб ростили,
Косили трави, до війни,
Сім'ї опорою служили...
Ой, чи повернеться хто з них?
II
Зимова ніч гуде над дахом,
Жбурляє снігом у шибки...
Переді мною ж літнім шляхом
Бредуть з возами чумаки.
Ідуть, погейкуючи зрідка,
Дядьки, кремезні як дуби.
Воли, під ярмами у мітках,
Пливуть, мов соннії горби.
Скриплять колеса у мажарах,
Співаючи одну і ту ж.
Чумацька валка, мов отара
Ліниво суне по степу.
А чайка, чаєчка квиліє,
Квилінням серце надрива,
У ноги пада лиходіям,
Слізьми благання облива:
«Хороші, добрі чумаченьки,
Верніть мені моїх діток.
Таких беззахисних дурненьких,
На них один лише пушок...
Верніть мені моїх діток».
«Не вернемо,— почувся голос,
Байдужий хрип старого пня,—
Ми з ними каші зварим скоро,
А каша добра з чаєнят».
«Що він сказав? — це вже занадто.
Я кинувся на чумака,
Забрав пташат і крикнув раптом:
«Лови, чумаче, козака!»
Отямився — усе так само:
У спину гріє тепла піч,
З шитвом в руках зітхає мама,
А за вікном гогоче ніч.
Малі поснули...скільки ж часу?
Чадить із гільзи каганець...
(Це завтра знов питати гасу)
Коли ж війні прийде кінець?..
III
Скінчився день, задуха спала,
Село нарешті ожило —
Зі степу череду пригнали,
Тривожно гуси розкричались
З Дніпра водою потягло.
Дітей зібралося навечір
Як гайвороння восени,—
В «баштана» грається малеча,
«Клює» з пиляки кавуни.
Зняли такий страшенний галас,
Поглянем збоку — сміхота:
Неначе й справді чорна галич
На степ із плавні наліта.
Аж ось і зіронька грайлива
Сяйнула приязно до всіх.
В цей час за рогом, то не диво,
Почувся оклик, гомін, сміх.
Жінки, позлазивши з підводи,
Прощались, брали кавуни,
Просили Бога дать погоди
Хоч би на тиждень-другий жнив,
«Баштан» покинувши, ворони
Біжать курчатками до мам,
Беруть за теплі їх долоні ...
Ой, як же добре дітлахам!
Де тільки брали сил і хисту
Невтомні наші матері:
Здоїть корів, зварити їсти,
Зладнати постіль дітворі...
А вранці знову в поле бігти.
Приїхала зі степу й Ніна —
Зітерла з губ смаги наліт.
В колгоспі матері заміна
Вона в свої п'ятнадцять літ.
Не повернувся з фронту тато,
Не стало матері, війна
Забрала й брата. В рідній хаті
Тепер з бабусею вона.
Мов та зоря, рожевощока,
З-під довгих вій, немов з-під хмар,
Південна ніч, палка, глибока
Сіяє відблиском стожар.
Заходить повагом до двору
Моя царівна степова.
І у квітник, а він — їй в пору.
Бере відро і полива.
Поливши, в хату на хвилинку,
І вже на призьбі під вікном.
А вірна подруга Галинка
Вже тут як тут. Дзюрчить струмком,
Довкола тиша, в небі роси,
А в грудях серце молоде
Чогось чекає, кличе, просить
І мре в тривозі — чи прийде?
І раптом рветься в тиху просинь:
«Ой ти, місяцю, я зіронька ясная,
Ой ти, парубок, я дівчина красная»
На поклик той виходить місяць,
Обливши золотом село.
Такий прекрасний, наче витязь.
Та тут чекають не його.
*************************
Як я втомився у дорозі.
Немає сили далі йти.
Летіти думка вже не в змозі,
І палить спрага суєти.
I раптом звідкись, із далека
Близькі до щему голоси,
Від них війнуло рідним степом
І прохолодою роси.
Я зупиняюся — криниця...
І б'є джерельная вода.
Припав до неї, і напився...
І знову — шлях, стрімка хода.
Гомером, звісно, я не стану,—
Не той талант, не ті часи,
Але й співать не перестану,
Любити буду до останку
Пісні чарівної краси.
|