Проєкт «Музеєфікація Нововоронцовки»: чому це важливо
16.07.2025 23:18Наприкінці червня Urban Re-Public в рамках Українсько-шведської програми “Community of Communities: Catalyzing Social Transformation in Ukraine through Decentralization of Cultural Opportunities”, за підтримки Svenska institutet розпочали реалізацію міждисциплінарного проєкту «Музеєфікація Нововоронцовки».
Про це написала Аліса Готт у Facebook.
"Запросили до Одеси експертів – істориків, екологів, археологів та пам’яткознавців, які розповіли про особливості території навколо села. Завданням художників та архітекторів було визначити для себе певні унікальності, на яких можна було би вибудовувати промоцію спадщини Нововоронцовки через мистецьку оптику. Тут багато усього: і заповідний Великий Луг з його драматичною історією, і поселення античних й середньовічних часів та часів існування Запорозької Січі тощо. Власне, сама Нововоронцовка – вкрай симпатична локація з купою архітектурних об’єктів, які можуть скласти основу історико-культурного заповідника, який включив би чудовий парк на берегах річки Тернівки та її притоків. А коли одна з вулиць впирається в пляж просто перед молодим вербовим лісом на дні Каховського водосховища – атрактивності додається в рази".
Щодо експертних презентацій. Не тільки наші учасник_ці проєкту сиділи ошелешені навалою цікавої інформації. Ми самі кинули свої справи й три дні слухали з відкритим від захоплення ротом.
По-перше, наші давні друзі: Denis Sikoza, археолог, заступник начальника Херсонської обласної інспекції з охорони пам'яток історії та культури,- з яскравою лекцією «Археологічна спадщина Нововороцовської громади», Elena Dzneladze, науковий співробітник Відділу археології раннього залізного віку Інституту археології НАН України, фахівчиня в галузі сарматської та пізньоскіфської культур – «Давнє вбрання: знахідка, реконструкція, візуалізація» (я вражена!), Андрій Лопушинський, херсонський краєзнавець, співробітник Музею історії міста Києва, - прекрасний наратор, який просто захопив усіх розповідями про «пригоди» Осокорівського казана.
Його пов’язують з легендою про скіфського царя Аріанта, який, вирішивши порахувати всіх своїх підданих, звелів кожному скіфу принести по наконечнику стріли. Їх виявилось занадто багато для точного розрахунку і Аріант наказав вилити з них казан для храму в Ексампеї. Приблизно він уміщав 144 тис. лі рідини. З газети «Рідний край» 1910: в яру біля с. Осокорівка, Херсонського повіту, знайшли велику купель, але становий визнав його «козацькою братиною», з якої запорожці пили горілку, і здав її на зберігання в місцеву економію княгині Воронцової-Дашкової. Зберігач Херсонського музею В. Гошкевич повідомив Імператорській Археологічній Комісії, що знайдений посуд, судячи з опису, – скіфський жертовний казан і просив Комісію про передачу цієї знахідки, замість Імператорського Ермітажу, в Херсонський музей. Припускають, що казан – саме з легенди про Аріанта.
Сергій Дяченко виявив точне місце знахідки казана на місцевості, користуючись двома важливими примітками з щоденника Гошкевича. Це та, що казан знайшли у межі між володіннями громади села Осокорівки та княгині Воронцової-Дашкової, та що це був схил у бік лиману Великі Води. Користуючись межувальними планами з Держархіву Херсонської області, Сергій переніс інформацію на сучасну ситуацію, й це місце віднайшлося. На щастя, проміжок межі на схилі у бік лиману виявися дуже невеликим, але проблема полягала у тому, що стара Осокорівка з тих планів була затоплена під час будівництва водосховища й географія місцевості аж занадто сильно змінилася.
Після конференції ми поїхали до Києва, де у Національному музеї історії України ще раз роздивилися славетний казан. Він надихнув архітекторку Mariia Gonchar на створення різних «мерчових» і туристичних образів казана за допомогою ШІ. Є кілька перспективних.
А ще Андрій, палкий дослідник чумацтва, є співавтором проєкту «Чумацькі ікони на камбалі». До нашого часу збереглись лише дві автентичні ікони. У степу дошки не знайдеш, а риби — легко. Андрій запропонував херсонській художниці Оксані Оснач спробувати відтворити такі зображення і вона створила цілу серію.
Я розповіла про музеї Голтанду, зокрема т .з «музейні ферми», де ентузіасти опікуються старими садибами та цілими скансенами. Окрема тема – виживання в постапокаліптичному світі: вони пишаються не тільки природними заповідниками, а й ділянками з картоплею – близько 200 видів! Популярні воркшопи з обробки землі і вирощування стародавніми методами – бо відчувають, що Рагнарок не за горами.
Мене особисто вразив Lärbro Krigssjukhus Museum - музей воєнного госпіталю, збудованого на початку Другої світової війни в громаді Лербро, на той час - найсучаснішого у Швеції (1939-46). Цікавезна історія: там лікували як військових, так і цивільних шведів. У 1944 прийняли велику кількість біженців, переважно з країн Балтії. У 1945 шпиталь був призначений для догляду за німецькими солдатами, які втекли у зв'язку з капітуляцією та були обстріляні у човнах для біженців. Влітку 1945 тут прийняли 450 в'язнів Берген-Бельзен та Освенцима. Можна уявити рівень напруги для персоналу!
Музей госпіталю відкрили у 2007. В простому ангарі без усіляких архітектурних викрутасів вибудовали філігранну експозицію з артефактів, облаштувавши затишний зал для кінопоказів. Недарма музей отримав Культурну премію муніципалітету Готланд. І не просто так кажу про ентузіастів – якщо комусь у громаді небайдуже до спадщини, там знайдеться щось дійсно цікаве і для місцевих, і для туристів. Дякую, Anna Norberg за прекрасну роботу і BAC - Baltic Art Center за чудовий study visit!
Гості з Хортиці, археологи, буквально порвали не тільки рівнем знань, а й дотепністю і влучною іронією.
До Михайло Муленко, археолога, в.о. завідуючого сектору охорони природи у Хортиця Національний заповідник, до того ж нерідко звертаються митці за консультаціями. До прикладу, Жанна Кадирова з чудовим проєктом – човен, інстальований в лісі на дні водосховища, який з ростом дерев буде символічно тонути. Там багато деталей, але згодом, адже проект ще в прогресі.
Або «Рівень води» Елізи Мамардашвілі для виставки «Між прощанням і поверненням» (Мистецький Арсенал, 2023-24). Еліза - родом із Запоріжжя, її батько з Грузії переїхав в Україну. Вона з дитинства досліджувала рівень води – дамба Дніпрогес слугує ще й мостом, що сполучає два берега. Щоразу долаючи цей маршрут, місцеві звично зупиняють погляд на рівні води в дамбі – чи усе стабільно. Ліза «ритуально» замальовувала цей рівень – підживлюючи таким чином відчуття безпеки. Після підриву Каховської дамби вона побачила, що вода як незмінна частина пейзажу зникла. Так лінія води перетворилася на метафору сьогодення – рухливого, непевного, такого, що будь-якої миті може зникнути. Михайло допомагав мисткині шукати статистичні дані з рівня води за кілька десятиліть.
Євген Синиця, голова Правління ВГО «Спілка археологів України», доцент КНУ, прокоментував найболючішу тему – «Навіщо ОТГ археологічні пам'ятки».
Це - про проблему підходу до спадщини в Україні та Європі. Здебільшого зрозуміло, що в Україні спадщина взагалі не розглядається чимось цінним, важливим, та особливо тим, що може матеріально щось приносити громаді. Це один зі страшних спадків радянської епохи. Наші закони прописані за принципу «виховання покаранням», а європейські - розуміють об’єкт спадщини як «корисну копалину», розподіляючи ролі управління нею між державою та громадою. Тобто виходить так, що у українське законодавство зобов’язує громади опікуватися об’єктами спадщини повністю, фінансувати процес їх виявлення та утримання, а у разі порушення – ще й виставляє штраф. В громадах такий собі вибір, – або постійно закладати статтю видатків на пам’ятки, що фізично зробити неможливо в умовах постійного дефіциту бюджету та незрозумілого обґрунтування такої витратної статті, або періодично сплачувати штраф, який з одного боку якраз легше обґрунтовувати, і який є ситуативним, тобто його може не бути взагалі. А щоб уникнути штрафу, трепба взагалі не займатися пам’ятками, не згадувати їх, а натомість створювати умови для їх ніби природнього занепаду та зникнення. Власне, цей процес ми й спостерігаємо. Саме тому дуже важко знайти відкриті реєстри пам’яток, якісь фото та тексти, де пояснюється їх цінність, саме тому ніхто не зацікавлений у виявленні нових пам’яток.
Отже що з цим робити? Начебто вихід очевидний – змінити законодавство таким чином, аби в громадах була матеріальна зацікавленість займатися пам’ятками (це трішки фантастично, але ідея саме така), й таким чином через якийсь час можна прискореним шляхом дійти до сучасної європейської моделі, у якій пам’ятка – це скарб. Але цього зробити неможливо не тому, що у нас фінансова криза, а через відсутність глибинного розуміння предмету опіки та сутності пам’ятки не тільки у суспільстві, але і у чиновника. Якимось чином потрібно керувати бюджетом, маючи на увазі не стільки матеріальний об’єкт (що зрозуміло), а його віртуальні естетичні чи наукові характеристики. У нашому сучасному стані шаленої корупції й одночасного приниження культурної та наукової спільноти ця ідея не життєздатна, навіть якщо повне фінансування на себе візьме який-небудь європейський фонд. Виходить замкнуте коло.
Ми повернулися до того, що починати потрібно з пропаганди спадщини на всіх рівнях: від дитячого садочка до неформальної освіти для дорослих, а разом з тим вносити поступові зміни у законодавство аби відходити від покарання до преференцій. Наприклад, держава має повністю взяти на себе фінансування наукових досліджень та розробок проєктів реставраційних робіт, а опіку та належне використання покладати на громаду чи власника, у тому числі приватного. Тоді й покарання буде виправданим
Що зараз у наших силах? Точно промоція. От і цим займаємось.
Сергій Дяченко завершив конференцію розповіддю про архітектурні пам’ятки Нововоронцовки, про особливо цінні та ті, які формують обличчя села, про перші проєкти визначення охоронних меж. Не дивлячись на незначну кількість населення, Нововоронцовка мала би носити статус містечка, тим більше це був майже єврейський штетл. Тому увага була приділена кварталам та магазинам єврейських купців, синагозі та школі, які збереглися. Окреме значення має цвинтар, який зберігає багато лапідарних пам’яток ХІХ ст.
А ще пройшлися маршрутом майбутньої екскурсії «Вулицями Хаджибея» в Одесі. І натрапили на роботу Південноукраїнської археологічної експедиції. Її керівник Андрій Красножон розповів про перші знахідки. Приморський бульвар – місце розташування найдавнішого відомого поселення, яке у джерелах відоме як Гавань Істріан, тому античні знахідки тут не випадкові. Так само не дивують і пізньосередньовічні знахідки часів існування турецького Хаджибею. Власне, говорили про проблему містобудівного наслідування, як важливої складової безперервного розвитку поселень. І от на прикладі планування Хаджибея цей зв'язок є безсумнівним.
Проблема розташування невеличкого замку, який проіснував лише 23 роки, справжній детектив. Але зрештою вона стосується визначення містобудівного центру сучасної Одеси, який наслідував часи тієї ж Гавані Істріан.
Це нам цікаво і як фіксація спадщини, яка не зберіглася, і як спроба відповісти на питання про дату заснування Одеси. Гарний приклад для вирішення проблеми презентації історії Нововоронцовки у її публічному просторі.
