Останній акорд: без слів про силу інтернету
В останній день фестивалю «Мельпомена Таври», 11 вересня, на сцені під дахом вірменський театр «Форма» представив виставу режисера Гайка Ісраеляна під назвою «Вай-вай». Цей емоційний вигук дуже співзвучний із назвою технології вай-фай (Wi-Fi - технологія бездротової локальної мережі. - A. M.) - і недарма. Адже саме завдяки Wi-Fi ми маємо змогу блукати мережею Інтернет будь-де й будь-коли без прив’язки до одного конкретного комп’ютера, постійно бути онлайн. Саме проблемам інтернет-залежності й присвячена ця вистава.
Кожного дня в транспорті, магазинах, кафе, інших громадських місцях, на вулицях ми зустрічаємо людей, які вп’ялися очима в свої телефони та планшети, не помічаючи нічого навколо. Так само й головний герой вистави стикається з людьми, які постійно «залипають» у телефонах. Відкритий і цікавий до всього, він намагається відвернути їх увагу від споглядання екранів і показати, який прекрасний світ навколо... Але ні - вони вже давно перетворилися на «роботів», які механічно відповідають на дзвінки та повідомлення. Тільки коли зникає зв’язок, люди на мить оживають, і то не для того, аби спілкуватися з тими, хто поряд, чи милуватися природою, а лише, щоб обуритися відключенням Інтернету.
Вистава виконана в жанрі пантоміми, яка напрочуд вдало пасує тематиці постановки. Адже так само, як мова рухів і тіла універсальна й зрозуміла всім, так і залежність від телефону та Інтернету тією чи іншою мірою знайома нам усім. Є впевненість, що майже кожен глядач упізнав себе в дійових особах - у прихильнику фотографувати себе та все навколо; в молодій дівчині, яка вічно теревенить із кимось по телефону; в підлітку, котрий «зависає» в соцмережах, чи в постійно заклопотаній бізнес-леді, яка без упину відповідає на повідомлення.
Тож за годину в камерній обстановці сцени під дахом, без слів, лише під механічні звуки телефонних дзвінків, вхідних повідомлень і стукоту клавіатури актори показують, як людство втрачає здатність до живого спілкування та поступово перетворюється на роботів і рабів своїх телефонів.
Вистава дуже мінімалістична, декорацій у ній небагато, але одна з них досить помітна й грає ключову роль - великий екран, схожий на мобільний телефон, що висить над сценою, має павучі лапи та уособлює собою Інтернет, що всесвітньою павутиною обплутує нас кожен день.
Незважаючи на те, що головний герой, який так відчайдушно намагався боротися з проблемою, й сам зрештою потрапляє в пастку інтернет-залежності, вистава завершується хепі-ендом. Прекрасний метелик виривається з лап павука, природа перемагає роботизацію та повертає людей дожиття. Герої нарешті розуміють, що замість того, аби «зависати» у віртуальному світі, набагато краще спілкуватися, обіймати одне одного та сміятися, танцювати під дощем.
Одним словом, жити тут і зараз!
Анастасія Матюхіна
Джерело інформації: «Гривна».- №37 (1393).- 15-22.09.2021.- стр.9
