Стела «глитаям» як історична справедливість
Не зовсім звичайне замовлення виконав (про що й розписався на червоному граніті) “майстер кам’яної справи Ю.Бєдарєв” . Ще ніколи жоден каменотес Півдня не виготовляв пам’ятників колоністам-людям, завдяки яким на сипучі мертві піски Олешківської піщаної арени прив’язала до пустельної місцини виноградна лоза.
Є під Новою Каховкою селище Основа. Його до приходу сюди колоністів на карті Дніпровського повіту Таврійської губернії не значилося. Постійну “прописку” мали тут хіба що суховії. Згодом створені за вказівкою царського уряду спеціальні лісоохоронні комітети взялися заліснювати пустелю шелюгою, осокорами, акаціями, соснами… І розгульні піски поступово “привчалися” до осілості. Але діло рухалося не так швидко, як гадалося: надто велика пустеля і надто мало зусиль у пустельних меліораторів. І дуже доречною виявилася пропозиція швейцарських колоністів вирощувати на цих землях-пісках, що простягнулися по Лівобережжю Дніпра від Каховки до Чорного моря (150 верст!), виноград.
Ці люди достеменно знали, на що і за чим ідуть. Тим паче, що перед новим кидком на придніпровські піски швейцарці успішно освоїли піщані масиви на околицях Аккермана (нині Білгород-Дністровський Одеської області). Там вони заклали колонію Шабо. “Переселенці із Шабо попервах осіли між Каховкою та селом Британи і зразу ж потрапили у тяжке становище: не було доріг для доставки саджанців, води для поливу. Молоді виноградники нищилися личинками мармурового хруща…” – писав відомий знавець становлення галузі у північному Причорномор’ї Г.Семенов. – …Минуло кілька літ, і живий приклад швейцарців став заразливим для місцевого селянства. Працюючи у швейцарців, вони навчилися вирощувати виноград на піщаних ґрунтах і почали із завзяттям займатися виноградарством. Царський уряд пішов назустріч і у 1897 році почав роздавати ділянки у Козачих Лагерях, Кардашинці, Голій Пристані і Збур’ївці”.
Щоправда, деякі краєзнавці пізніше називали колоністів не інакше як “глитаями”, “визискувачами”, “павуками”.
“Колоністи наживали великі капітали шляхом жорстокого визиску наймитів, яким за світловий день (від світанку до смерку) платили: чоловікам 40-45 коп., жінкам 20-25 коп. На прополюванні й підв’язуванні виноградних кущів використовувалася праця маленьких дітей, які одержували по 5 коп. на день”, – читаємо в “Історії міст і сіл УРСР. Херсонська область”. Важка праця, поза всяким сумнівом. А хіба нині легша? Та тільки от зарплата… Копійки, які платили селянам колоністи – не рівня нашим гривням. У часто згадуваному 1914 році продукти коштували: фунт (409,5 грами) хліба – 2,5-3 коп., фунт цукру – 12-17 коп., фунт масла – 40 коп., фунт м’яса – 15 коп.
Порівняйте із нинішніми цінами та зарплатами і скажіть: хто кому “колонізатор, “визискувач” і “глитай”?
Ось про що подумалося біля пам’ятної стели на честь колоністів, які започаткували виноградарство і виноробство на мертвих пісках Таврії. Чи ж не про це саме думали нащадки колоністів, котрі приїхали у маловідоме їм селище Основа із сусіднього Криму, Республіки Хакасія (Росія) і Німеччини.
Пам’ятник цей постав на території санаторію-профілакторію ВАТ “Агропромислова фірма “Таврія”. Засновниками відомого в Україні підприємства вважають швейцарських колоністів Жана Жатона, Юлія Майєра і Луї Гехлера. Рівно 120 років тому завдяки їхнім зусиллям і з’явилися у степах виноградники, почало розвиватися виноробство.
Ці люди, відомі і невідомі, справді заслуговують на те, щоб пам’ятали про них.
Всі витрати на спорудження гранітної стели Пам’яті взяла на себе мешканка Кельна, правнучка одного із засновників українського селища Генрієтта Гетте.
Дуже символічно, що на місці цього пам’ятного знака стояв бюст Леніна, під прапором якого рівно 80 років тому у засновників Основи були відібрані виноградники, а їх самих вислали за межі округу, – сказала пані Гетте. – На щастя, все, що пов’язане з тією епохою – уже перегорнута сторінка історії. І є надія, що минуле більше не повториться.
Аби ж то… Сучасні реалії перекреслюють навіть сподівання іноземців. Якраз у ювілейні для “Таврії” дні (на третій день вересня) українські “деколонізатори” влаштували на території агрофірми справжнісіньке побоїще. Ювілейна дата обагрилася людською кров’ю…
І звідки знати нащадкам колоністів, що сучасний переділ власності в Україні – не перегорнута сторінка новітньої історії? І куди тим обірваним пролетарям, які відбирали у “визискувачів” виноградники під Основою, до екіпірованих за повною викладкою молодчиків із охоронних фірм!
…Нині на території, освоєній колоністами, знову затишшя. Із ювілеєм, який збиралися широко відмічати, не склалося. На рожевому граніті меморіальної стели – тривожні відблиски осінніх заграв, на яких дві цифри: “1889-1930”. Після тридцятого минулого століття року із родового древа колоністів вітри революції вирвали останні листки. Але коріння, як бачимо, ще залишилося…
Григорій Карпець
«Вгору».- №42(368).- 15.10.2009.- стр.8