"Танці - пекельна робота!"
Новотройчанин Євген Рижих — талановитий танцюрист. Вже більше року він працює у турецькому місті Анталії. Танцювати у шоу-балеті, за його зізнанням, непросто. Однак можна заробити на життя — на відміну від України, де, цитую танцюриста, «юридичну контору створити легше, ніж танцювальний колектив».
— Євгене Олександровичу, звідки взялася Ваша любов до танців?
— Для мене це — й досі загадка. Так само, як і для моїх батьків — механіка Новотроїцького маслосирзаводу Олександра Леонтійовича і продавщиці продмаркету Ірини Володимирівни. Ніхто у родині хореографічного таланту не мав, а у мене раптом він з’явився. Можливо, через непосидючість. Адже і у дитинстві, і зараз довго всидіти на місці не можу. Через це батьки свого часу віддали мене на футбол. Років шість грав за дитячі та юнацькі команди Новотроїцького, Громівки й Горностаївки. Та якось я потрапив на танцювальний захід, назви якого не пам’ятаю, і несподівано для себе там переміг. Як таке могло статися, не розумію. Адже танцювати тоді не вмів. Тож вирішив всерйоз зайнятися танцями. Старший брат, котрий тоді був діджеєм у будинку культури, показав мені кілька танцювальних рухів. Після того я «відточував» їх біля дзеркала.
— То Ви — самоучка?
— Деякою мірою. Починав я сам, однак у восьмому класі директор школи записала мене до танцювального гуртка будинку дитячої та юнацької творчості. Керівник гуртка Алла Ільонок (свого часу вона танцювала у відомому на весь Радянський Союз тернопільському танцювальному колективі «Надзбручанка») багато зробила для мене. Хоча це їй, мабуть, нелегко далось. Я дуже впертий і ні за що не хотів працювати біля танцювального станка. Потім прийшло розуміння, що така хореографія — це не мої рухи. Те, що найбільш підходило мені на той момент, я знайшов у брейк-дансі. З другом ми вчили ази цього танцю за старим журналом 1972 року видання. Для репетицій нам надали приміщення у центрі культури і дозвілля. Згодом до нас долучилися інші хлопці. Умови для репетицій були не найкращі. Зокрема, через подертий лінолеум ми завжди були брудні й дихали пилом. Тоді нам допоміг приватний підприємець Микола Базь, чиї сини також ходили на репетиції. Він дав для підлоги фанеру. Через деякий час ми вже влаштовували товариські зустрічі з дансерами з Воскресенки, Асканії-Нової, Новоолексіївки та Генічеська. А одного разу (було це на День незалежності) ми перемогли у змаганнях. Глядачів тоді було близько 2000.
— Після закінчення школи Ви вступили до хореографічного вузу?
— Не зразу. Наша родина особливих статків не мала, тож про університет я й не мріяв. Вступив до ліцею, вивчився на оператора комп’ютерного набору. Але у рік закінчення навчального закладу мені зателефонувала колишня колега по танцювальному гуртку Ірина Варава і повідомила, що у Херсонському державному університеті проходить танцювальний конкурс, переможців і призерів якого зараховуватимуть на факультет культури і мистецтв. Так я став студентом. Навчався добре, однак після закінчення 3-го курсу у мене виникли проблеми зі спиною. Біль був такий сильний, що четвертий і п’ятий курс довелося вчитися заочно. Після закінчення вузу я працював… менеджером, потім продавцем-консультантом і навіть барменом. Аж поки не повернулося здоров’я. Тоді колишня однокурсниця покликала мене працювати у турецький шоу-балет «Фан-експрес». Я погодився одразу, адже реалізувати себе в Україні можливості немає.
— У Туреччині легше?
— У плані самореалізації так. А у іншому… Через високу температуру повітря (у середньому градусів на 10 вищу, ніж у нас) під час репетицій піт ллється рікою, і доводиться пити дуже багато води. Танці — пекельна робота. Репетиції забирають майже увесь час. Особливо, коли готується нова програма. Тоді танцюєш до 9 годин на добу, аж поки не запам’ятаєш рухи всіх номерів, яких може бути близько 60. Але, крім мінусів, моя професія має величезний плюс. Це спілкування з діячами культури. Я, наприклад, знайомий зі співачкою Ассоль та представником Туреччини на «Євробаченні»…
— Турецька ментальність відрізняється від нашої?
— Ще й як! Вони дуже гостинні. Наприклад, коли заходиш до магазину, аби щось купити, тобі обов’язково запропонують чашку чаю. Коли ж дізнаються, що я українець, радіють і плескають по плечу, примовляючи: «О, Україна, Шевченко». Звичайно, мають на увазі футболіста. Поетів наша батьківщина не пропагує. Турки — великі патріоти. Портрети батька нації Ататюрка можна зустріти у магазинах, готелях, фірмах, а національні прапори чіпляють на будинки й автомобілі. А ще турки майже не вживають спиртних напоїв. Через те, що дорого. Найдешевша пляшка горілки там коштує на наші гроші 150 гривень.
— Чи хотіли б Ви повернутися на батьківщину назавжди?
— Справа не у тому, хотів би чи ні, а у тому, можу чи не можу. Не можу! Так, я хотів би мати власний будинок, навчати танцям дітей, але поки що не можу цього зробити. Добре й те, що маю змогу реалізувати себе, заробляти улюбленою професією на життя та ще й допомагати батькам.
Андрій Бейник
"Новый день".- №34 (5028).- 16.08.2012.- стр. 24
www.newday.kherson.ua/component/blog_calendar/
