Про зруйнування Січі
Сподобалась цариці Катерині запорізька земля. От вона і задумала звести з неї запорожців. Задумала та й при¬бігла сюди аж із самісінького Петербургу та й стала отут саме, де стоїть у нас млин на горі. Стала і давай зазивати до себе запорожців нібито в гості. От вони й зібрались. А поміж ними був один такий, що дещо знав собі,— так Знаюкою він і звався у них. Він і непоказний із себе був: такий невеличкий, кульгавий та ще й підсліпуватий. Шлявся десь по степах та лазив десь по плавнях, а далі й почув, що козаки збираються до цариці. Деяк дошкандибав до Січі та зараз на майдан; дивиться — аж там рада; він і собі до ради.
— А куди це ви, панове-молодці, зібрались?
— До цариці в гості!
— Ось послухайте мене та не ходіть ви до тих москалів.
— А чому так?
— А тому, що превелике буде вам лихо від них.
— Що за лихо? Та нема того на всім світі лиха, щоб ми його боялись! Ходімо, братці, що з ним базікати?
От і пішли. Приходять прямо до цариці, віддають їй чолом, чи як там треба, а вона зараз і питається їх:
— А чи всі ви, дітки, прийшли?
— Усі, мамо!
— І нікого на Січі не зоставили?
— І нікого, мамо, на Січі не зоставили, окрім хіба тих, що хромі або сліпі, або убогі.
— Ну, помоліться ж тепер Богу та попрощайтесь із своєю Січею, бо більш вам її не бачити. Не з тим я прийшла до вас, щоб шанувати, а щоб руйнувати.
Як тільки вимовила цариця оці самі слова, зараз же кинулись до запорожців москалі, закували їх у кайдани, поодбирали од них худобу та й порозсилали кудись світ за очима. Як ось почули уже ті, що позоставались на Січі, давай мерщій збирати своє збіжжя * та сідати на каюки *, та тікати під турка. Вискочили уже геть-геть за Січу та й схаменулись.
— Ех, панове-молодці, усе ми гаразд зробили, усе ми добре вдіяли, та тільки одно погано учинили, що церкву свою покинули. Ну, що ж тепер казати? Хай криє її Божа Мати!
А тим часом москалі уже перев'язали запорожців, уже й кинулись до Січі, та тільки трохи опізнились. До неї — а там нікогісінько нема, стоїть одна церковця. Та до неї, а вона від них; до неї, а вона від них; до неї, а вона від них... Потім отак ходила-ходила та й пішла крізь землю перед самісінькими очима. Уся як є, з дзвіницею і хрестом, так і пірнула. Одна яма од неї тільки й зосталась... Наші батьки ще бачили хоч ту яму, а ми вже й ями не бачили: вода підмила. Це вже, мабуть, за наші тяжкі гріхи.
* Збіжжя — тут, майно.
* Каюки — човни.
Джерело: Старовинні Українські Легенди - Харків, 2006
